"Ракіцкій"

Як добре було в роки мого дитинства, коли можна було просто насолоджуватися футболом і вболівати за свою команду. Коли гравці з номерами й без прізвищ на спині були на футбольному полі безіменними гладіаторами, які билися за честь своєї команди. Бо тоді не було вільної преси, і ми нічого про футболістів не знали. Для мене всі вони були героями. А розмови, які вони, насправді, п'яниці, розбишаки, бабії, кидали, вела певна категорія вболівальників пошепки. Тож цим розмовам можна було не вірити.

Тепер я дорослий і розумію, що героїв не буває. Але намагаюся відділяти людину, яка грає на футбольному полі, від цієї ж — поза ним. Адже більшість футболістів — щирі, порядні й розумні люди. Є і не такі. Та це мене не обходить. Насолоджуюся грою і не хочу знати, що спортсмен читає. Якщо читає взагалі.

Розумію, що далеко не всі футболісти, які тримають руку на серці й ворушать губами під час виконання нашого гімну, — справжні патріоти. Але мені цього досить. Аби грали добре. Але є — точніше, був — такий "Ракіцкій". Саме так він вимагав писати своє прізвище на футболці національної ­команди. Він демонстративно зневажав мою Батьківщину. І цим змушував цікавитись його поглядами поза футбольним ­полем.

І тому я щиро вдячний тим, хто зачинив перед ним двері націо­нальної команди. Хто змусив його з його печінкою, за яку він так любив триматися, публічно попрощатися зі збірною командою України. З її лав його перед тим вигнали. Ми знаємо, за що. І він теж знає, що б там не було тепер написано за підписом "Ракіцкій".

×