З олімпійським чемпіоном із фехтування, нині тренером 57-річним Георгієм Погосовим зустрічаємося в одному з ресторанів Києва. Він приїхав у відпустку із США. Одягнений у світло-сіру сорочку й темні джинси. Замовляє борщ, м'ясні закуски і сік-фреш.
— Із задоволенням випив би пива, але сьогодні ще зустріч, — каже він.
Не шкодуєте, що поїхали в Америку 22 роки тому?
— Навпаки — задоволений. Хоча мені непросто далося це рішення. Люблю Україну, Київ, які за інших обставин ні за що б не залишив. Ще за Радянського Союзу мені пропонували виїхати в Москву, закінчити там інститут, отримати кандидатську, квартиру — категорично відмовився.
Як проходила адаптація?
— Перші три роки був різноробом. Дружина, щоб підтримати сімейний бюджет, ночами прибирала магазини: їхала о дев'ятій вечора і поверталася о п'ятій ранку. Були моменти сумнівів: для чого я все це роблю, витрачаю стільки зусиль, що з цього вийде.
Скільки потрібно було для задоволення основних потреб?
— Найбільше — оренда житла. Ми тоді жили в Південній Кароліні. Не розкішний будинок коштував 500 доларів у місяць. Десь стільки ж — обслуговування і заправка машини, харчування, дружині й доньці на кишенькові витрати. Разом — 1500–2000 доларів.
Рятував мій авторитет чемпіона світу й Олімпіади, завдяки якому я був затребуваний. Дружині Тетяні довелося опанувати комп'ютерну грамоту. Коли переїжджали з Південної Кароліни до Каліфорнії, мали свій комп'ютер, який допомагав їй заробляти.
Як швидко придбали машину?
— Це був старий "Понтіак Бонневіль" за 3 тисячі доларів Їздили ним три роки, був один на сім'ю. Потім, після переїзду до Каліфорнії, мені друг-колега дав свій старенький "Форд". Дружина тоді змогла їздити на роботу, донька — на навчання. В Америці ти можеш взяти будь-яку машину на виплат, відсотки невисокі.
Років 10 тому ви намагалися відкрити в Києві школу фехтування. Що не вийшло?
— Із приміщенням не вийшло. Купити — ціни захмарні. Взяти в оренду — великий ризик, не знаєш, легально там все чи ні. Багато чув красивих слів від чиновників, за якими не було реального інтересу.
Наші дівчата-фехтувальниці регулярно виборюють призові місця на різних змаганнях. Яка причина їхніх успіхів?
— "Вели" спортсменок давно, вони з 14 років регулярно тренувалися, їздили, часом було стабільне фінансування. Взяти Нетішин (Хмельницька область. — ГПУ). Донька мера міста займалася фехтуванням, він виділяв на це кошти, команда постійно їздила, виступала. На цьому все. Зараз ми, за великим рахунком, сидимо на одному імені Ольги Харлан (олімпійська чемпіонка у команді, чемпіонка світу в індивідуальних змаганнях. — ГПУ).
Чому ж у нас за олімпійське "золото" преміальні — 100 тисяч доларів, а в США — уп'ятеро менше?
— В Україні це оплачує держава, а там — місцева федерація фехтування. Іноді якісь премії виділяє Олімпійський комітет. У нас в жахливому стані спортивні школи. Хіба що перед Олімпіадою всі можуть схаменутися. Коли Ігри закінчуються — одразу ж про тебе забувають.
Коли потрапили до збірної СРСР, як удалося там закріпитися?
— Такі запрошення ніколи не робилися спонтанно. Адже було багато спортивних товариств. І якщо хтось проводив збори, то по сусідству обов'язково тренувалися інші, зокрема збірна. А запрошували тих, хто на певному етапі показував результати. У мене вони були, але виклик затягнувся. З одного боку, кон'юнктура — мовляв, ти не москвич, з другого — недотримання режиму, на алкоголі спіймали.
Перший виїзд за кордон пам'ятаєте?
— Це був 1976 рік. Виїзд у складі динамівської команди до східнонімецького Лейпцига. Привіз звідти валізу жуйок, брюки кльош. У школі після цього був найпопулярнішою людиною — дай шматочок, відріж шматочок. Учителі ставилися з розумінням до необхідності пропускати уроки через змагання. Бачили, що і покурював часом, і в компаніях різних миготів. Але ніде не вляпався, займався спортом. І це, коли бабуся отримувала 60 рублів пенсії, а я свої 45 "сирітських". І на ці гроші ми примудрялися непогано жити.
Коли 1984 року не потрапили на Олімпіаду в Лос-Анджелесі через бойкот ігор Радянським Союзом, засмутилися?
— Осад в душі досі. Тим більше, ми були одними з фаворитів. Країни соцтабору тоді проводили альтернативний турнір "Дружба-84". Нас сильно тоді "накачали", були ті ж самі нагороди з преміальними. Я отримав медаль "За трудову доблесть", а премія становила 4 тисячі рублів. Це були шалені гроші, тому що за кожен чемпіонат світу отримували по тисячі рублів, а зарплата у збірників — 250 рублів на місяць. На машину поступово зібрали — "Жигулі" 13-ї моделі.
"Срібло" Сеула-1988 було розцінене як провал. Що перешкодило здобути перше місце?
— Тільки самі винні. У фіналі з угорцями вели з величезною перевагою. До кінця залишалися чотири бої, треба було виграти один, щоб стати олімпійськими чемпіонами. Але кожен понадіявся на іншого, а суперник покарав.
Що підштовхнуло виїхати з України?
— Стан економіки. Я не міг прогодувати сім'ю. Щоб вижити, "грачував" на машині, грав у карти. Суто на кишенькові витрати. Виграв щось, дорогою додому знайшов магазин із дешевою курятиною. Купив одразу 10 кілограмів, заощадив, п'ятірку — вже добре. Але хотів забезпечити гідне життя своїй дитині. Щоб не було, як у мене в дитинстві, коли мав одну пару взуття, а про джинси тільки мріяв. У тій ситуації це виявилося неможливим. Іти в кримінальні структури не було бажання, хоча мав можливості.
Усе змінив випадок. У знайомого тренера, який жив у Америці, померла в Одесі мати. Прийняв його, дістав квиток на поїзд, з цим тоді було складно, тільки по знайомству. Він мене питає: "Як я можу тобі віддячити?" Я попросив знайти роботу в США.
Що змінилося в Україні після Євромайдану?
— Життя звичайних людей, не змінилося. Стійкого середнього класу і близько немає. Люди щось намагаються інвестувати в різні галузі, а їм — натяки на відкати, схеми. Без свободи підприємництва, без можливості розвивати малий і середній бізнес не буде реального економічного зростання. Чому можновладці вперто не хочуть це розуміти — загадка. В Америці з багатьма спілкуюся, вони також цього не розуміють, адже тут все просто: заповни необхідні документи і працюй, тільки справно плати податки. При тому, що всі за Україну. Хоча багато таких, які не знають, що є така держава — Україна. Люди живуть повсякденними турботами. Тут потрібно багато працювати, щоб підтримувати гідний рівень життя. Пам'ятаю, як продавщиця запитала мене, звідки я. Кажу, що з України. У відповідь: "А, знаю, це біля Мозамбіку".
У три роки залишився сиротою
Георгій Погосов — український фехтувальник-шабліст, нині тренер. Шестиразовий чемпіон світу, Олімпійський чемпіон 1992 року.
Народився 14 липня 1960 року в Києві. У 3 роки залишився без батьків, які загинули в автокатастрофі. Виховувала бабуся. У збірній СРСР дебютував 1983 року, одразу став чемпіоном світу.
1995 року з родиною емігрував до США, де давав приватні уроки з фехтування. З 1999-го працює тренером у Стенфордському університеті. Команда Погосова регулярно потрапляє до десятки найсильніших студентських команд країни. Один з учнів — син Стівена Джобса, одного із засновників корпорації Apple. Дружина Тетяна — менеджер у спортклубі Погосова, веде бухгалтерію. Донька Ганна закінчила університет у Сан-Хосе, живе в Нью-Йорку, працює у сфері реклами.
8 
35413
Коментарі