Сталося так, що словосполучення "учень Лобановського" поступово перетворилося у нашому футболі із беззастережного компліменту у ледь не образу по відношенню до тренерів, які пройшли школу найвидатнішого вітчизняного футбольного фахівця усіх часів. Що, погодьтеся, не зовсім відповідає історичній і футбольній справедливості.
Згідно з правилом про те, що "запам"ятовується остання фраза", тренера Олексія Михайличенка поки що згадують здебільшого у зв"язку із провалом київського "Динамо" у грі проти турецького "Трабзонспора" улітку 2004-го, а також за невтішними останніми результатами молодіжної збірної, яку цей фахівець до вчорашнього дня очолював.
Ми забули чи захотіли забути про те, що Олексій Михайличенко досі залишається найбільш успішним тренером того ж "Динамо" після Лобановського, здобувши за два сезони стільки ж титулів, скільки здобув за три роки Мірча Луческу з донецьким "Шахтарем", маючи на порядок кращі умови для роботи. Також не згадують несподіваного титулу віце-чемпіонів Європи, виграний Михайличенком із "молодіжкою" України на початку літа 2006-го.
Чому так сталося? Гадаю, що причина насамперед у самому Михайличенку. Маючи неабиякий потенціал, цей фахівець не зумів чи не захотів створити навколо себе багато галасу, що робили і продовжують робити його колеги у клубах та збірній. Після свого звільнення з "Динамо" наступник Лобановського не дав жодного інтерв"ю стосовно цієї події, хоча, думаю, йому було і є що сказати з цього приводу.
Він не робить скандальних заяв та гучних обіцянок
Сьогодні вже очевидно, що, працюючи в "Динамо" за системою Лобановського, найкращий учень метра зробив усе, що міг. Про міжнародні "невдачі" 2002–2004 років усі наступні динамівські наставники могли б тільки мріяти. Не вдалося Михайличенкові лише одне — він так і не зумів дати раду постійно зростаючому іноземному "легіону", який і самого Лобановського не раз заводив у безвихідь.
Причина, як на мене, полягає у характері Олексія Михайличенка. Ще за часів своєї кар"єри футболіста він відзначався надзвичайною працьовитістю та впертістю у досягненні мети. Те, що іншим легко далося у 20 років, Михайличенко здобув тяжкою працею уже у 25, коли більшість його однолітків зупинилися у своєму зростанні. Хто знає, яким би була доля футболіста і збірної СРСР, якби Олексій не травмувався напередодні фінального турніру Кубка світу 1990 року?
Мені довелося розмовляти з Михайличенком наприкінці минулого року. Ми говорили про його успіхи двадцятирічної давнини, коли нинішній тренер збірної став найкращим гравцем СРСР-1988, виграв європейське "срібло" й олімпійське "золото". Олексій сказав тоді, що ніколи не думав про титули і нагороди. Він лише хотів грати у футбол, знаючи, що нагороди, якщо їх гідний, самі знайдуть.
Таким самим він став і тренером. Хто чув від нього хоча б одну гучну обіцянку чи скандальну заяву? Лише робота і мінімум коментарів. Може, саме такий тренер і потрібен сьогодні національній збірній України? Видатний у минулому футболіст із блискучою тренерською школою Лобановського, який не зробив би аби кого своїм першим помічником. І хто знає, може, саме Михайличенкові вдасться реабілітувати в наших очах славну футбольну "школу Лобановського"? Звісно, що вже на новому, сучасному рівні.
2 
1
Коментарі