Головний тренер полтавської "Ворскли" Микола Павлов, 54 роки, перебуває нині на навчально-тренувальному зборі команди в Туреччині. Місяць тому під час відпустки Павлов завітав до Дніпропетровська і поспілкувався з кореспондентом "ГПУ". Свідомо не торкалися його тренерської кар"єри, говорили про ігрову.
Із чого для вас почався футбол?
— Із київської футбольної секції "Схід". Потрапив до неї тринадцятирічним. У 7–8 років мене тоді взагалі до секції не брали. Тренував мою групу Віктор Баранов — людина з однією ногою.
Відвідував матчі дублюючого складу київського "Динамо". Інколи на ці поєдинки приїжджали футболісти першої команди. "Зірки" на трибунах під табло, а я з однолітками спостерігав, боючись підійти і взяти автограф. Особливо у своїх улюблених футболістів — Трошкіна та Мунтяна. Пишаюся, що сьогодні вони — мої друзі.
У 16 років ви потрапили до київського СКА. За яких обставин?
— Нічого особливого. Грав за "Схід" і потрапив на очі Макара Михайловича Гончаренка — учасника "матчу смерті". Були якось на зборах в Алушті, там мене, 17-річного, примітили тренери брестського "Динамо", команди другої ліги чемпіонату СРСР. Досі пригадую першу поїздку до Мурманська. Тоді команди возили з собою м"ячі. У команді я — наймолодший, зрозуміло, що був вічним черговим, хоча за основу грав. Тож тягав за собою сітку м"ячів по всій країні. У Бресті грав до 1975 року. Потім служба в армії, грав за мінський СКА. Після армії отримав запрошення до мінського "Динамо" і куйбишевські "Крилья Советов". Звичайно, престижніше було б виступати за "Динамо", але я не був упевненим, що гратиму там в основному складі, і поїхав до Куйбишева. Три роки відіграв там.
Чув, там у вас виникли неприємності. Це правда?
— Три футболісти і я серед них побилися з міліціонерами, і нас дискваліфікували довічно.
Соромився попросити автограф у Трошкіна і Мунтяна
Одного з нас тоді посадили, другому дали якісь хімічні препарати, щоб не був таким буйним, а мене як гравця основного складу пожаліли. Але залишатися в Куйбишеві я вже не хотів, тим більше що до Мінська мене покликав тренер Едуард Малофєєв. Тоді "Крильця" вирішили мене дискваліфікувати. Усе це я приховав від Малофєєва, а коли динамівці спробували у Федерації заявити мене, перший секретар Центрального комітету ленінського комсомолу з високої трибуни повідав про мої "подвиги". Тоді Малофєєв звернувся до першого секретаря Центрального Комітету Комуністичної партії Білорусії Петра Машерова, який дуже любив футбол. Він допоміг. Грав у Білорусії три роки.
Чому ви вирішили залишити Мінськ?
— Лікарі наполягли змінити клімат дружині, і ми вирішили переїхати до Дніпропетровська. Приїхав на переговори. Мене зустрів начальник "Дніпра" Жиздик. Питаю: "А де ж головний тренер?" — "А для чого він тобі? Я ж усі твої питання буду вирішувати..." — відповідає Геннадій Панасович. Такий стан речей був тоді в "Дніпрі". Я здивувався: із головним тренером, Володимирем Ємцем, навіть не зустрівся. Що за організація? Вирішив повернутися до Мінська. Там надійшла пропозиція від одеського "Чорноморця". Головний тренер Сергій Шапошников особисто хотів бачити мене в команді, але через пару місяців він її залишив, а я перебазувався до "Дніпра". У Дніпропетровську мені зразу дали квартиру, у центрі, трикімнатну, а також ГАЗ-24. Такого в історії "Дніпра", здається, ніколи не було. Коли я закінчував грати, мене викликали Жиздик і Ємець і кажуть: "Миколо, ми тобі даємо другу "волгу" (а першу я продав, потрапивши в аварію). Може, ти вже не зможеш грати, але знай, що така людина, як ти, потрібна команді, а машина — прояв нашого ставлення до тебе". Після чотирьох операцій під загальним наркозом я вже дійсно не зміг повернутися на поле.
1954, 20 червня — Микола Павлов народився в Києві
1972 — став гравцем "Динамо" із Бреста
1983 — у складі "Дніпра" став чемпіоном СРСР
1993 — як тренер привів "Дніпро" до "срібла" чемпіонату України
1995 — довів київське "Динамо" до титулу чемпіонів України
1997–2004 — працював головним тренером маріупольського "Іллічівця"
2008 — очолив полтавську "Ворсклу"
Одружений, має двох доньок
2 
1
Коментарі