Події, про які розповідатиму, відбувалися майже півстоліття тому. Точніше — у травні 1972-го. Можете не крутити в телефонах всезнаючий "Ґуґл", можете не шукати по бібліотеках і приватних колекціях спогади про це відомих і не дуже футбольних статистиків та істориків. Бо історики і статистики мають одну властивість — вони майже не ходять на футбол. Я ж на футбол ходив завжди. Тому можу розповісти про те, що всі вже назавжди забули.
Отож жіночий футбол. В останні десятиліття він зростає на очах — проводять національні чемпіонати й міжнародні турніри. Поєдинки жіночих команд збирають на трибунах десятки тисяч глядачів, найкращих футболісток урочисто нагороджують разом з футболістами на найвищому рівні.
Але все це не у нас. У нас і з чоловічим футболом ради дати не можуть. А жінки, які таки проводять в Україні футбольні змагання й навіть виїжджають на міжнародні турніри, поки що грають на дуже посередньому рівні. Про глядачів на матчах із жіночого футболу в нас і говорити не варто. Все те ж саме, що й у чоловіків — на трибунах лише друзі, родичі та знайомі футболісток. Але так було не завжди. Про це свідчить міцно забута, цікава, дещо пікантна і скандальна історія.
Навесні 1972-го футбольна команда майстрів "Авангард" із Рівного посідала одне з останніх місць в українсько-молдавській зоні всесоюзної другої ліги.
На зведений за рік до того красень-стадіон, розрахований на 25 тисяч місць, приходили кілька тисяч любителів футболу. Звісно, нинішні "професійні клуби" української "прем'єр-ліги" про таке й не мріють, але часи тоді були інші.
Я тоді, як і тепер, знав наперед розклад усіх футбольних матчів у Рівному й телевізійних футбольних трансляцій. Тому був дуже здивований, коли побачив величезний натовп, що хмарою сунув у бік стадіону. Футболу того дня точно не було. То в чому ж річ?
Пішовши за натовпом, я побачив афішу, що повідомляла про товариський матч між командами "Текстильник" із Рівного та забув уже якою командою з Житомира. Я був здивований, бо сам грав тоді за юнацьку команду того "Текстильника", який проводив матчі чемпіонату області на вигоні приміського села, де було поспіхом вкопано дерев'яні ворота й нанесено вапном розмітку. І тут раптом аншлаг на центральному стадіоні обласного центру
Все роз'яснилося за кілька хвилин, коли я дізнався, що матч буде між жіночими командами. Нагадаю молодим, що жіночого футболу в СРСР тоді не було взагалі. Дівчата у футбол ніде не грали, у школах і спортивних секціях не було тренувань для жіночих команд, а про змагання годі й говорити. Аби проводити змагання тоді, слід було той чи інший вид спорту "культивувати". Тобто створювати секції при школах, готувати тренерів, проводити регулярні змагання. Наголошую, що нічого подібного тоді і близько не було ніде!
Тоді хто ж мав грати у "товариському матчі" на центральному стадіоні "Авангард" перед 20 тисячами людей, які заплатили за квитки по рублю? На рубль — карбованцем його ніхто у нас тоді не називав — можна було купити п'ять буханок хліба або сім порцій морозива або півкіла м'яса чи ковбаси, або три пляшки пива, або пляшку дешевого вина.
Як я потім довідався, до жіночих футбольних команд поспіхом понабирали всіх охочих із числа спортсменок. Були там і легкоатлетки, і волейболістки, і спортінструкторки із льонокомбінату. Лише футболісток не було — звідки їм тоді було взятися? На що ж тоді йшла публіка?
Уявіть картину — молоді жінки в тісно облягаючих їхні тіла футболках і трусах намагаються влучити по м'ячу, штовхають одна одну, незграбно падають. І все це під несамовите ревіння трибун. "Погляньте, як вона цицькою м'яча зупиняє, га-га га!" — це були найбільш пристойні вигуки. Що ж було насправді? Жіночі команди грали за всіма правилами, у належній формі з арбітрами. Зовні все виглядало цілком пристойно, якби ще ті футболістки частіше попадали по м'ячу.
Коротше, тріумф був повний. За тиждень пройшов ще один матч жіночого "Текстильника", який викликав такий самий захват у місцевої публіки. Грали, здається, з командою з Тернополя. Потім футболістки з Рівного поїхали на матчі до інших міст. На початку червня відбувся третій поєдинок, під час якого дівчата вже набагато вправніше били по м'ячу і організованіше бігали футбольним полем, що певним чином розчарувало публіку.
Не знаю, що було би далі. Можливо, жіночі команди згодом якось організували, запровадили секції у спортивних школах, проводили би чемпіонати… Але нічого такого не було. Футбольні матчі між жінками припинили в середині червня і більше не проводили. Все виглядало так, ніби нічого й не відбувалося. Не було переповнених трибун стадіонів і вибухового зростання інтересу до футболу серед жінок.
Згодом я дізнався, що це була вказівка "згори". Виявляється, подібні матчі тієї весни відбувалися не лише в Рівному, Житомирі й Тернополі. Це охопило весь Радянський Союз і, як казали люди поміж себе, не всюди все проходило так спокійно і яскраво, як у моєму рідному місті. Коротше, хтось із дуже високих чинів наказав "прекратить это безобразие". Ось його і "прекратили", не залишивши жодних згадок в історії.
Того літа я випадково познайомився з футболісткою жіночого "Текстильника", яка працювала на комбінаті спортивним інструктором і заочно вчилася в педінституті на вчительку молодших класів. Вона прийшла на тренування нашої юнацької команди. Про щось там говорила з тренерами. Ті показали дівчину нам, сказавши, що вона грала за "ту саму" команду. По всьому було видно, що вона серйозно захопилася футболом, Ще б пак — повні трибуни! Таке не забувається! Але йти цій футболістці, як і її численним партнеркам, не було куди. Вони намагалися залишити при комбінаті жіночу команду, але їм сказали що це "запрещено". Ось і вся історія.
Хто знає, може, якби не та заборона, український жіночий футбол вже мав би велику історію і був би на провідних ролях у світі.
6 
1
Коментарі