Гроші за вітром

Українські біатлоністи із самого початку були злі й голодні. Лише вони 20 років тому зуміли вижити в зимовому спорті після того, як завершили виступи вихованці радянської школи, а нова незалежна держава чхати хотіла на усяких там лижників, ковзанярів та інших. Причина виживання проста. Біатлон у 1990 роки ще не вважався у світі зимовим спортом номер один, залишаючись у тіні більш традиційних дисциплін. Наслідок — менша конкуренція. А наше місце завжди було саме там.

Про те, на чому їздили, із чого стріляли, де жили й чим харчувалися наші перші біатлонні знаменитості, можна буде коли-небудь зняти гостросюжетний фільм. У цих, більш ніж спартанських, умовах наші тренери та спортсмени не просто вижили, а ввійшли до числа якщо не світових лідерів, то щонайменше претендентів на нагороди в кожних змаганнях. Честь їм за це і хвала.

Але довго так тривати не могло. Український біатлон мав або зникнути услід за рештою зимових спортивних дисциплін, або вижити і вийти на новий рівень. Окремі успіхи наших біатлоністів у 2000-х дозволили притягнути таких-сяких спонсорів. А шалена удача із "золотом" жіночої команди в олімпійській естафеті в Сочі відкрила перед бідними колись біатлоністами досить щедрі бюджетні й не бюджетні гаманці.

Куди можна було витратити ці гроші? На будівництво дитячих шкіл із трасами та стрільбищами? На гідну оплату молодих і перспективних тренерів? Усе це постійно роблять у країнах, де біатлон на висоті. І це не завжди й не всюди приносить результати. Тож вирішили спрямувати гроші на підтримку перших ­команд, створивши чи не ідеальні умови для дюжини спортсменів і спортсменок, які вже не були голодні. Швидше — навпаки.

Коли лідеру українських бігунів-спринтерів заплатити мільярд, він усе одно не пережене Усейна Болта. Тому що справжні чемпіони — це лідери потужних команд із серйозним резервом. У нашого біатлону резервів немає. І скільки не обіцяй сестрам Семеренкам або Примі з Підручним, вони все одно не стануть справжніми світовими лідерами. Навпаки — пересваряться за гроші й виступатимуть гірше, ніж їхні голодні попередники чи вони самі в колишні часи.

Так що гроші, виділені на здобуття біатлонних медалей, очікувано пішли за вітром. А про відродження в Україні лижного спорту, без якого біатлон неможливий, ніхто навіть і думати не збирається. Виходить, ще залишилося, що пускати за вітром?

×