У листопаді 1979 року київському "Динамо" в 1/8 фіналу Кубка УЄФА випало грати проти болгарського "Локомотива" із Софії. У гостях "Динамо" поступилося — 0:1. У Києві господарі провели два м'ячі і стали грати на утримання. Закінчилося все пропущеним голом. "Динамівці" виграли матч — 2:1, але програли протистояння.
Тоді я вперше поклявся більше не дивитися матчів киян. Але взимку 1980-го вже не міг дочекатися першої трансляції.
Відтоді пережив безліч болісних поразок. Особливо дошкульними були дві від "Спартака" 1989 року. 1:4 в Києві й 1:2 з чемпіонським голом Шмарова в Москві.
З розвалом Союзу, здалося, розвалиться і футбол. Чемпіонат України спочатку показували оригінально: раз на тиждень транслювали другий тайм гри за участю киян. Але песимізму не було. З'явилися Ребров, Шевченко, Косовський. Я знав кожного молодого й талановитого футболіста краще за скаутів закордонних клубів. Досі згадую, як уперше побачив по телевізору гру Андрія Шевченка. Це був матч юнацької збірної проти Голландії. На початку гри Андрій прикро не влучив по м'ячу.
— І оце твоя розхвалена зірка? — запитав Мишко Гусєв.
А за кілька хвилин Шева в улюбленому стилі пройшов півполя й половину команди суперників і забив. Гусєв ковтнув язика.
Тож навіть у найважчі часи я вірив у команду. Щоби пропустити трансляцію, мови не було.
А це минулої неділі телефонує товариш.
— Юр, ти "Динамо" сьогодні дивитимешся?
— А з ким грають?
Цим запитанням я його ошелешив.
— Як із ким? Із "Ворсклою"!
Напередодні всі вірили, що настає час відродження. Однак кияни програли "Янг Бойз" і вибули з Ліги чемпіонів, ще й навіть не увійшовши у турнір. Відбивалися всю гру й вирішальний м'яч пропустили на останній хвилині. Це було так звично і банально, що бажання дивитися футбол зникло автоматично. Такої безнадії за 40 років стажу вболівальника в мене ще не було.
Матчі з португальським "Марітіму" в Лізі Європи я навряд чи дивитимуся. "Динамо" знову опустилося до рівня софійського "Локомотива".
3 
1
Коментарі