Помста

– Чим більше знаю людей, тим більше подобаються собаки, – цитує класика подруга, дивлячись, як якийсь чоловік на дитячому майданчику шарпає 2-річного сина. Малий рюмсає. Батькові не подобається, що той наполегливо відстоює свої забаганки. Мати стоїть поряд. Виховання криком перекидається на неї: "Як ти його виховуєш!"

– От тварина не вчинить зла заради зла, – зітхає приятелька.

Кажуть, улюбленці схожі на своїх господарів. Усі коти в моєму дитинстві виявлялися з крутим норовом. Білосніжна Поля напала на сусідку, обідрала лице й голову хворому татові, дратувалася від будь-якого незвичного чи гучного звуку. Чи були ми надто експресивною родиною? Скоріше, навпаки. Але перших Поліних кошенят мати, за сільським звичаєм, втопила в банці.

Покійний дід сестриного чоловіка був фронтовиком. Характер мав лихий. Дружину й дітей лаяв, бив. Сусідів міг крутим слівцем обізвати. Діставалося й живності. Усі терпіли, під руку намагалися не попадатися. Скалічених життям і війною вистачало в ті роки. Чи прощали – не знаю, але терпіли: все ж чоловік у хаті.

У діда був кінь, якого той лаяв, а нерідко й бив. Одного разу дід пішов чистити стійло й підсипати сіна. Що там уже сталося, не знаю, але знайшли діда мертвим. Кінь перегриз шию.

×