– Дай п'ять. Молодець! – пустує подруга з моєю 5-річною донькою біля вуличного батута. Мала перекидається у стрибку й ляскає рукою об її долоню.

Подрузі 46. Незаміжня. Дітей не народила.

– Хотіла би сина чи доньку, але не зустріла своєї людини. Звикла сама. Із зони комфорту виходити не хочу, – каже.

Дітей моїх балує: то фруктів принесе, то морозивом пригостить. Розказує випадок, що трапився зі знайомою.

– Люда народилася в Монастирищі на Черкащині. Закінчила столичний вуз і влаштувалася там у банк. Робота-дім-робота. Із колегою орендували квартиру. Обидві самотні. Якось під час вечірнього променаду до них підійшов незнайомець. Виявилося, турист із Норвегії. Його обікрали – лишився без грошей, картки, телефону й документів.

– Пустіть переночувати, – просить.

– Не треба його пускати. Це підозріла історія, – шепотіла подруга.

Та Людмила вирішила, що треба людині допомогти.

Норвежцеві постелили в окремій кімнаті. Люда турбувалася про гостя, а Іра хвилювалася через безрозсудність подруги.

Коли вранці прокинулися, гість уже був зібраний.

– Ти така добра дівчина. Я не можу до тебе залицятися, одружений. Але маю хорошого друга. Хочу вас познайомити, – сказав Людмилі.

Згодом той друг приїхав до Києва. За який час вони поїхали в Осло й одружилася. Виховують 7-річного Еміля.

– Пощастило, – зітхає подруга. – До мене теж недавно один новозеландець у фейсбуку залицявся. Писав, квіти через службу доставки хотів подарувати. Адреси не дала, раптом шахрай. Краще не ризикувати.

×