Білорусь: ворог, поневолений сусід чи майбутній партнер

Українці часто погано знають власних сусідів. Відсутність знань спричиняє драматичні наслідки, як у випадку з Білоруссю, з території якої 24 лютого 2022 року розпочалося вторгнення російських військ. Чим сьогодні живе країна, кордон України з якою складає понад 1000 кілометрів?

Знайома незнайомка

25 березня білоруси у багатьох куточках світу, крім самої Білорусі, відзначили День Волі - річницю проголошення Білоруської Народної Республіки. Її доля у 1918 році була трагічною, проте факт проголошення став знаковим для всіх, хто цінує герб "Погоня" та біло-червоно-білий прапор. Маємо визнати: після проголошення незалежності у 1991 році білоруси та українці багато спілкувалися один з одним у прикордонні, білоруси масово відвідували українські морські курорти, але у міждержавних відносинах домінувало сприйняття через Москву. Міф про триєдиний слов'янський народ, який у Росії культивувався з середини ХІХ століття, виявився напрочуд живучим. Винятки, серед яких, скажімо, контакти Народного Руху та "Народного фронту", лише підтверджують правило. Ми сприймали одне одного з російським інформаційним акцентом, хоча лексично білоруська та українська мови дуже подібні між собою.

У 1994 році практично одночасно президентами Білорусі та України були обрані Олександр Лукашенко та Леонід Кучма. Обидва - з гаслами боротьби з корупцією та відновлення зв'язків з Росією. Перший зумів сконцентрувати у руках максимум повноважень, позбавитися тих, для кого він на початку 90-х виглядав тараном на шляху до влади, створив одноосібний авторитарний політичний режим. Другий, як ми знаємо, дав добро на побудову олігархічної економіки, грався у багатовекторність (Білорусь прагнула до створення Союзної держави з РФ) та не став чіплятися за владу після Помаранчевої революції. Все йде до того, що Лукашенко цього літа відзначить 30 років біля владного стерна, хоча його у більшості країн Європи вважають нелегітимним президентом.

Багато українців відчули симпатії до масових білоруських протестів, коли сотні тисяч мешканців сусідньої країни намагалися відстояти результати президентських виборів у серпні 2020 року. Тоді у Світлани Тихановської показово вкрали голоси, а саму кандидатку у президенти примусово виштовхали за кордон, до Литви. Протести 2020 року не перетворилися на білоруський Майдан, проте виявилися більш масштабними, скажімо, за масові виступи 2010 року, коли влада арештувала півдюжини кандидатів у президенти та силоміць розігнала протестувальників. Далі були "казус Протасевича" з примусово посадженим білоруською владою пасажирським літаком RyanAir навесні 2021 року та криза з мігрантами восени 2021-го. Вона, як тепер зрозуміло, була частиною операції прикриття для концентрації російських військ неподалік українського кордону.

У компанії з Путіним

24 лютого з білоруської території в Україну вдерлися російські війська, які намагалися захопити Київ. З березня по жовтень 2022 року з території Білорусі по Україні випущено понад 600 різних ракет. Крім того, територія сусідньої країни перетворилася на ремонтно-тилову базу та госпіталь для російських військових. Тисячі українців були змушені рятуватися від бойових дій через територію Білорусі. Дипломатичні відносини між Білоруссю та Україною розірвані не були, але з минулого року послів: українського Ігоря Кизима та білоруського Ігоря Сокола звільнили з посад. Білоруські дипломати залишили Україну у березні 2022го, п'ятеро українських продовжують працювати у Білорусі у недружніх умовах. Ігор Кизим 1 лютого 2024 року став послом МЗС з особливих доручень, у сфері повноважень якого - побудова відносин з білоруськими політичними силами.

Якщо у 2021 році товарообіг між Білоруссю та Україною становив близько 7 мільярдів доларів з позитивним сальдо для режиму Лукашенка у розмірі 3 мільярдів, то сьогодні двосторонньої торгівлі практично нема. Білорусь перед вторгненням російських військ потужно експортувала до України нафтопродукти та електроенергію, а сам факт інтенсивної торгівлі з Лукашенком викликав роздратування його політичних опонентів. До речі, противники самопроголошеного білоруського президента не люблять, коли їх називають опозицією, вони воліють себе називати "білоруськими демократичними силами".

Рік тому, у березні 2023 року Владімір Путін, з яким Олександр Лукашенко зустрічається по кілька разів на рік, оголосив про розміщення у Білорусі тактичної ядерної зброї. Це сталося, до речі, на День Волі, і, на мою думку, стало асиметричною реакцією Кремля на видачу Міжнародним кримінальним судом ордеру на арешт Путіна за викрадення українських дітей. Лукашенко демонструє радість з приводу розміщення у Білорусі ядерної зброї, наголошуючи на готовності керувати її використанням разом з Путіним. Це не стільки наївність, скільки риса характеру: бравада, яка часто не має під собою підстав. Хоча називаючи Білорусь співагресором, Лукашенко не бреше.

Доволі реалістично сьогодні у Балто-Чорноморському регіоні всерйоз сприймають можливість вторгнення Росії через територію Білорусі до Литви або Польщі для інтернаціоналізації війни. Лукашенко не володіє великою підготовленою армією, а мобілізовувати вчорашніх протестувальників проблематично. Проте білоруський оборонно-промисловий комплекс працює повністю в інтересах Росії. Білорусь фактично єдиний офіційний союзник Кремля у його війні проти України. Її делегації підтримують російські на міжнародній арені, Білорусь, до речі, частково потрапила і під санкції, запроваджені проти агресора.

Під біло-червоно-білим прапором

Білоруські демократичні сили мають доволі строкатий характер. Вже згадану Світлану Тихановську називають президент-електом, тобто обраним лідером держави, який поки не вступив на посаду. Якщо врахувати, що минулого року режим Лукашенка засудив її заочно до 17 років позбавлення волі, прогнозувати урочистий в'їзд Тихановської до Палацу Республіки у Мінську доволі складно. Вона очолює Об'єднаний перехідний кабінет, створений у серпні 2022 року. Збоку це виглядає доволі пікантно: існуюча у Білорусі модель суперпрезидентської республіки переноситься на діяльність противників Лукашенка, у яких немає єдності, мало ресурсів та підтримки. Зауважу, що за межами Білорусі перебуває близько 10% її громадян, проте далеко не всі вони вважають себе затятими супротивниками Лукашенка. Той, до речі, заборонив дипломатичним установам країни продовжувати паспорти громадян Білорусі, фактично витискаючи з громадянства тих білорусів, що виїхали за кордон.

Помітним противником Лукашенка виглядає заступник Тихановської по ОПК та шеф Народного антикризового управління Павел Латушка. На відміну від нього, Зенону Позняку - ветерану білоруської політики, який відкрив білорусам очі на трагедію в Куропатах, не знайшли належного місця у демократичній тусовці. Щоправда, Зенон Станіславович любить називати навколишніх "агентурою", чим не сприяє діалогу.

Партійна система білоруських демсил не структурована, що виглядає дивним на тлі заборони у Білорусі всіх нелояльних до Лукашенка партій. Партійний "неначасінг" помітно підриває позиції опонентів диктатора. Якщо додати до цього неспроможність провести вчасно вибори до Координаційної Ради - протопарламенту демократичних сил, то складається враження, що з Лукашенком просто грають у піддавки. Але не варто забувати, що Віктор Бабарико, Марія Колесникова, Максим Знак та тисячі інших громадян Білорусі перебувають за гратами через надумані політичні звинувачення. Становище громадян Білорусі в еміграції не завжди комфортне: в Україні нечисленні білоруські емігранти мають проблеми з використанням банківських карток та працевлаштуванням, у Литві до білорусів ставляться з підозрою через політичну кон'юнктуру.

Найбільш відомою в Україні частиною білоруських демократичних сил можна назвати Полк Кастуся Калиновського. Цей підрозділ Сил оборони України постав на початку широкомасштабного вторгнення Росії, у його лавах воювали сотні білоруських добровольців. Проте у ПКК непроста доля, його періодично лихоманить, а зі складу полку виділилися батальйони "Волат" та "Терор". Низка знакових білоруських добровольців загинули у боях з рашистами. Буде помилковим вважати, ніби білоруські добровольці воюють лише у ПКК, їх можна зустріти у різних частинах ЗСУ.

Змінити оптику

Сьогодні чимало українців вважають білорусів ворогами, хоча насправді вони повинні стати нашими союзниками у боротьбі проти імперських намірів Росії. Якщо постане подібний здвоєний центр, зруйнувати міф про "триєдиний слов'янський народ" буде набагато легше. Можна було б вже сьогодні запустити до інформаційного поля терміни "білоруси" та "лукашисти", формувати спільні наративи, пропонувати спільну візію майбутнього. За простих умов - наявності політичної волі та усвідомлення, що білоруси та українці - близькі, проте різні народи. Не брати, а сусіди, міцні відносини між якими є запорукою європейської безпеки.

×