Психоаналітик

Віднедавна я маю психоаналітика. Кожен американець, який хоч трохи себе поважає, не знає, ким він є. Тому має психоаналітика. Я також, хоч і іноземка, трохи себе поважаю і не знаю, хто я така. Мій психоаналітик — вицвіла білявка, яка нагадує зірку мого дитинства Дорис Дей.

— Знаєте, кілька років тому в Чорногорії стався сильний землетрус. Один репортер потім запитав селянина, як це було. Ото, каже селянин, сиджу собі вдома, раптом чую — щось трясеться. Виходжу надвір і бачу: оно епіцентр! Відскочив уліво, а епіцентр за мною, погнав управо — а він знову за мною…

— Забавно, — блідо усміхається мій психоаналітик.

— Нічого забавного, — кажу я. — Саме тому до вас і прийшла. Епіцентр пришкандибав за мною. Як би це пояснити… У мене під ногами трясеться земля. Я бачу все у подвійному світлі, все здається таким крихким, немов кожної миті може завалитися. — Як інтелігентна особа, намагаюся висловлюватися метафорично й не набридати деталями.

— Будь ласка, не висловлюйтесь метафорично, тут потрібна конкретика. Спочатку поясніть мені, що таке Чорногорія, — рішуче говорить мій психоаналітик.

І я пояснюю, чому ні. У всьому цьому балагані послідовність не грає ролі. Перераховую все — Чорногорію, Словенію, Хорватію, Боснію і Герцеговину, Македонію і Сербію. Згадую про два колишні автономні округи — Воєводину та Косово.

— А чому колишні? — запитує психоаналітик.

І я пояснюю. Перераховуючи словенців та хорватів, сербів та мусульман, чорногорців та албанців, євреїв та італійців, ромів та румунів, болгар та українців, угорців та чехів… Не забуваю нікого.

— Менше деталей, — перебиває мій психоаналітик. — Ми мусимо якнайшвидше дійти до головного джерела фрустрації.

— Саме тому я почала з епіцентру, але ви хотіли знати, що таке Чорногорія, — протестую я.

— Добре, добре, — бурчить мій психоаналітик. — Розповідайте далі.

Тож я розповідаю далі: пояснюю історію Югославії, а принагідно і свою власну, одчищаю від пилу бабок і дідів. Мені вони байдужі, але, можливо, для неї це важливо. Голосно згадую своє дитинство, нічого не оминаю — ні піонерського галстука, ні суспільних справ, ні естафети на честь Тіто…

— Хвильку… а що таке естафета на честь Тіто?

І я пояснюю. Шматок дерева чи металу, паличка ручної роботи, порожня всередині. У цю дірку майже двадцять два мільйони югославів роками встромляли папірці з побажаннями на день народження Тіто — символічно передаючи одне одному паличку з рук у руки як запоруку братерства та єдності.

— Це не зовсім зрозуміло, але точно йдеться про фалічний символ, — фахово стверджує мій психоаналітик.

— Звісно, — кажу я. — Наша культура є фалічною, чоловічою, культура палиці й ножа, залежно від насущних проблем. Але облишмо це, бо задалеко можна зайти.

— Ви зайшли туди, де ви тепер знаходитеся, — кисло зазначає мій психоаналітик.

— А ви, зі свого боку, сьорбали кока-колу, а в школі танцювали з помпонами на баскетбольних матчах — і цілком нормальні, — говорю я зухвало.

— Це правда. Я вже майже про це забула, — сумно бурмоче моя Дорис Дей. — Розповідайте далі…

І я розповідаю. Не оминаючи нічого. Розповідаю про соціалізм і колективізм, про колективне ми замість індивідуального я, про те ми, яке ні за що не відповідає, в ім"я якого роками обіцяли щасливе майбутнє, в ім"я якого сьогодні вбивають.

Моя проблема полягає в тому, що все це — правда

— Розумію. Якби ви мали розвинуту культуру self (себе), то вам тепер було б набагато краще.

— Тоді б ми мали індивідуальне, а не колективне божевілля.

— Поясніть, будь ласка.

І я пояснюю. Подаючи коротку історію нікчемності. Розповідаю про міфічне й племінне мислення, про примітив і невігластво, про кримінальну ментальність, про крадіжки, брехню, про легалізацію брехні, культуру брехні, про свавілля, про нову селянську ментальність, яка плаче, вбиваючи, і вбиває, плачучи…

— Я не розумію. Потрібні деталі.

І я викладаю деталі. Дати, прізвища, результати демократичних виборів, перелічую правлячі й опозиційні партії, прізвища вождів, назви міст, факти…

— Мілошевік… Ву-ко-вар, — мучиться з власними іменами мій психоаналітик.

А я розповідаю про здичавілу армію, про сербських і чорногорських добровольців, які грабують Дубровник, про колективну параною, про знищені хорватські міста, про вбитих дітей, спалені села, про різанину, біженців, про пияцтво, божевілля і культ ножа…

І помічаю, що в мого психоаналітика злегка тремтять руки.

— Досить. Таке враження, що ви мені переказуєте фільм жахів. Сумніваюся, що таке могло статися в серці Європи, напередодні ХХІ століття, — каже психоаналітик тоном учительки. — Скажіть мені, будь ласка, в чому, на вашу думку, полягає проблема.

— Моя проблема полягає в тому, що все це — правда.

— Перейдіть, будь ласка, до своєї особистої проблеми, — психоаналітик наголошує на слові особиста, немовби те, про що я розповідала до цього, не входило до реєстру особистих проблем.

І я старанно пояснюю далі. У мене роздвоєна особистість. Усе бачу в подвійному світлі. Я — будинок, у якому є паралельні світи, в моїй голові все існує одночасно. Дивлюся на американський прапор, і раптом замість білих зірочок ввижаються червоні серпики й молоточки. Дивлюся по телевізору рекламу коралів, що мене дуже заспокоює, і на місці, де має висіти вервечка перлів за лише шістдесят п"ять доларів, я бачу підрізане горло. Гуляю П"ятою авеню, і раптом хмарочоси падають, наче картковий будиночок… У моїй голові все змішано, все існує одночасно, нічого немає однозначного і стабільного — ні країн, ні кордонів, ні людей, ні будинків.

— А найгірше те, — кажу втомленим голосом, — що думаю, ніби це моя провина, що я привезла сюди вірус… У цю мить я найбільше хвилююся за Емпайр Стейт Білдинґ і Бруклінський міст.

— Заспокойтеся, нічого не станеться. У вас тут твердий ґрунт під ногами, — впевнено говорить мій психоаналітик.

— Там у мене теж був твердий ґрунт, але ж сталося…

— Ви повинні пережити шок. І все буде гаразд.

— А з вірусом що? Якщо саме тепер, під час нашої розмови, падає Емпайр Стейт Білдинґ? І ви кажете, що все гаразд?

— Ви знаєте, що це неможливо.

— Я так само думала про Дубровник!

— Господи Боже, ви насправді нестерпна. Мусите працювати над самооцінкою, що була серйозно пошкоджена. До побачення наступної п"ятниці, — моя Дорис закінчує сеанс. Її руки злегка тремтять. Вона здається мені блідішою.

Прислухаюся до поради. Щодня йога, працюю над собою, над моїм self. Я — пуп землі, й нічого, крім цього, мене не цікавить, не існує, і ніхто мене не зіб"є з цього шляху. Дивлюся на свою витягнуту ногу, як на об"єкт гідний поваги. Ні про що не думаю, слухаю старанно відібрану музику — медитативну і нью ейдж, також замовила антистресовий комплект. А про свого психоаналітика зовсім забула.

Дзвонить телефон. Я не піднімаю слухавки. Сиджу в позі лотоса й не рухаюся. Робота над self дає перші результати. Мені не хочеться вставати і розмовляти. З автовідповідача нервово шморгає знайомий голос:

— Алло! Що з вами? Де ви поділися? Алло! Чому ви не відповідаєте? Зателефонуйте мені. Потрібна ваша допомога. Він тут, у моєму кабінеті… Епіцентр! Я не знаю, що робити. Усе трясеться, я бачу все в подвійному світлі. Усе здається мені таким крихким, немов кожної миті може завалитися…

×