Ексклюзиви
Пʼятниця, 26 жовтня 2007 18:52

Психоаналітик

Віднедавна я маю психоаналітика. Кожен американець, який хоч трохи себе поважає, не знає, ким він є. Тому має психоаналітика. Я також, хоч і іноземка, трохи себе поважаю і не знаю, хто я така. Мій психоаналітик — вицвіла білявка, яка нагадує зірку мого дитинства Дорис Дей.

— Знаєте, кілька років тому в Чорногорії стався сильний землетрус. Один репортер потім запитав селянина, як це було. Ото, каже селянин, сиджу собі вдома, раптом чую — щось трясеться. Виходжу надвір і бачу: оно епіцентр! Відскочив уліво, а епіцентр за мною, погнав управо — а він знову за мною…

— Забавно, — блідо усміхається мій психоаналітик.

— Нічого забавного, — кажу я. — Саме тому до вас і прийшла. Епіцентр пришкандибав за мною. Як би це пояснити… У мене під ногами трясеться земля. Я бачу все у подвійному світлі, все здається таким крихким, немов кожної миті може завалитися. — Як інтелігентна особа, намагаюся висловлюватися метафорично й не набридати деталями.

— Будь ласка, не висловлюйтесь метафорично, тут потрібна конкретика. Спочатку поясніть мені, що таке Чорногорія, — рішуче говорить мій психоаналітик.

І я пояснюю, чому ні. У всьому цьому балагані послідовність не грає ролі. Перераховую все — Чорногорію, Словенію, Хорватію, Боснію і Герцеговину, Македонію і Сербію. Згадую про два колишні автономні округи — Воєводину та Косово.

— А чому колишні? — запитує психоаналітик.

І я пояснюю. Перераховуючи словенців та хорватів, сербів та мусульман, чорногорців та албанців, євреїв та італійців, ромів та румунів, болгар та українців, угорців та чехів… Не забуваю нікого.

— Менше деталей, — перебиває мій психоаналітик. — Ми мусимо якнайшвидше дійти до головного джерела фрустрації.

— Саме тому я почала з епіцентру, але ви хотіли знати, що таке Чорногорія, — протестую я.

— Добре, добре, — бурчить мій психоаналітик. — Розповідайте далі.

Тож я розповідаю далі: пояснюю історію Югославії, а принагідно і свою власну, одчищаю від пилу бабок і дідів. Мені вони байдужі, але, можливо, для неї це важливо. Голосно згадую своє дитинство, нічого не оминаю — ні піонерського галстука, ні суспільних справ, ні естафети на честь Тіто…

— Хвильку… а що таке естафета на честь Тіто?

І я пояснюю. Шматок дерева чи металу, паличка ручної роботи, порожня всередині. У цю дірку майже двадцять два мільйони югославів роками встромляли папірці з побажаннями на день народження Тіто — символічно передаючи одне одному паличку з рук у руки як запоруку братерства та єдності.

— Це не зовсім зрозуміло, але точно йдеться про фалічний символ, — фахово стверджує мій психоаналітик.

— Звісно, — кажу я. — Наша культура є фалічною, чоловічою, культура палиці й ножа, залежно від насущних проблем. Але облишмо це, бо задалеко можна зайти.

— Ви зайшли туди, де ви тепер знаходитеся, — кисло зазначає мій психоаналітик.

— А ви, зі свого боку, сьорбали кока-колу, а в школі танцювали з помпонами на баскетбольних матчах — і цілком нормальні, — говорю я зухвало.

— Це правда. Я вже майже про це забула, — сумно бурмоче моя Дорис Дей. — Розповідайте далі…

І я розповідаю. Не оминаючи нічого. Розповідаю про соціалізм і колективізм, про колективне ми замість індивідуального я, про те ми, яке ні за що не відповідає, в ім"я якого роками обіцяли щасливе майбутнє, в ім"я якого сьогодні вбивають.

Моя проблема полягає в тому, що все це — правда

— Розумію. Якби ви мали розвинуту культуру self (себе), то вам тепер було б набагато краще.

— Тоді б ми мали індивідуальне, а не колективне божевілля.

— Поясніть, будь ласка.

І я пояснюю. Подаючи коротку історію нікчемності. Розповідаю про міфічне й племінне мислення, про примітив і невігластво, про кримінальну ментальність, про крадіжки, брехню, про легалізацію брехні, культуру брехні, про свавілля, про нову селянську ментальність, яка плаче, вбиваючи, і вбиває, плачучи…

— Я не розумію. Потрібні деталі.

І я викладаю деталі. Дати, прізвища, результати демократичних виборів, перелічую правлячі й опозиційні партії, прізвища вождів, назви міст, факти…

— Мілошевік… Ву-ко-вар, — мучиться з власними іменами мій психоаналітик.

А я розповідаю про здичавілу армію, про сербських і чорногорських добровольців, які грабують Дубровник, про колективну параною, про знищені хорватські міста, про вбитих дітей, спалені села, про різанину, біженців, про пияцтво, божевілля і культ ножа…

І помічаю, що в мого психоаналітика злегка тремтять руки.

— Досить. Таке враження, що ви мені переказуєте фільм жахів. Сумніваюся, що таке могло статися в серці Європи, напередодні ХХІ століття, — каже психоаналітик тоном учительки. — Скажіть мені, будь ласка, в чому, на вашу думку, полягає проблема.

— Моя проблема полягає в тому, що все це — правда.

— Перейдіть, будь ласка, до своєї особистої проблеми, — психоаналітик наголошує на слові особиста, немовби те, про що я розповідала до цього, не входило до реєстру особистих проблем.

І я старанно пояснюю далі. У мене роздвоєна особистість. Усе бачу в подвійному світлі. Я — будинок, у якому є паралельні світи, в моїй голові все існує одночасно. Дивлюся на американський прапор, і раптом замість білих зірочок ввижаються червоні серпики й молоточки. Дивлюся по телевізору рекламу коралів, що мене дуже заспокоює, і на місці, де має висіти вервечка перлів за лише шістдесят п"ять доларів, я бачу підрізане горло. Гуляю П"ятою авеню, і раптом хмарочоси падають, наче картковий будиночок… У моїй голові все змішано, все існує одночасно, нічого немає однозначного і стабільного — ні країн, ні кордонів, ні людей, ні будинків.

— А найгірше те, — кажу втомленим голосом, — що думаю, ніби це моя провина, що я привезла сюди вірус… У цю мить я найбільше хвилююся за Емпайр Стейт Білдинґ і Бруклінський міст.

— Заспокойтеся, нічого не станеться. У вас тут твердий ґрунт під ногами, — впевнено говорить мій психоаналітик.

— Там у мене теж був твердий ґрунт, але ж сталося…

— Ви повинні пережити шок. І все буде гаразд.

— А з вірусом що? Якщо саме тепер, під час нашої розмови, падає Емпайр Стейт Білдинґ? І ви кажете, що все гаразд?

— Ви знаєте, що це неможливо.

— Я так само думала про Дубровник!

— Господи Боже, ви насправді нестерпна. Мусите працювати над самооцінкою, що була серйозно пошкоджена. До побачення наступної п"ятниці, — моя Дорис закінчує сеанс. Її руки злегка тремтять. Вона здається мені блідішою.

Прислухаюся до поради. Щодня йога, працюю над собою, над моїм self. Я — пуп землі, й нічого, крім цього, мене не цікавить, не існує, і ніхто мене не зіб"є з цього шляху. Дивлюся на свою витягнуту ногу, як на об"єкт гідний поваги. Ні про що не думаю, слухаю старанно відібрану музику — медитативну і нью ейдж, також замовила антистресовий комплект. А про свого психоаналітика зовсім забула.

Дзвонить телефон. Я не піднімаю слухавки. Сиджу в позі лотоса й не рухаюся. Робота над self дає перші результати. Мені не хочеться вставати і розмовляти. З автовідповідача нервово шморгає знайомий голос:

— Алло! Що з вами? Де ви поділися? Алло! Чому ви не відповідаєте? Зателефонуйте мені. Потрібна ваша допомога. Він тут, у моєму кабінеті… Епіцентр! Я не знаю, що робити. Усе трясеться, я бачу все в подвійному світлі. Усе здається мені таким крихким, немов кожної миті може завалитися…

Зараз ви читаєте новину «Психоаналітик». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода