— Тільки-но почали все забувати, познімали решітки з вікон, а тут знову одні розмови про того звіра, — 46-річний Ігор виходить із маршрутки у селі Братковичі Городоцького району на Львівщині. 27 серпня у Житомирській в'язниці помер 54-річний Анатолій Онопрієнко, який вирізав у селі 12 людей. — У нас ніхто не вірить, шо воно здохло. Тюремщики тіло не показали, не кажуть, де поховають. Думаю, воно втекло, а їм стидно визнати, от і пустили чутки, що серце стало.
Братковичі — одразу за райцентром, там 1,3 тис. жителів. Більшість чоловіків їздять на заробітки до Польщі, жінки працюють у місцевого фермера.
— 17 років бридко було телевізор дивитися. З того звіра героя робили: "Онопрієнко не хоче працювати", "Онопрієнко хоче телевізора", "В Онопрієнка зразкова поведінка", — Ігор закурює "Приму", перекривляє телевізійних дикторів. — До нас же його навіть не привозили на відтворення, боялися, що живого закопаємо.
З бару виходять двоє чоловіків. З ними йдемо повз сільраду. Усередині приміщення відремонтоване, є туалет.
— Щось від того Онопрієнка є і добре, — кажуть. — Раніше сільрада була в сусідньому селі, а після тих убивств у нас зробили. Скільки років добивалися, щоб у селі електричка ставала. Зупинка з'явилася тільки після Онопрієнка. За всьо ми кров'ю заплатили.
Кабінет сільського голови Михайла Заліска зачинений. На порозі зустрічає землевпорядник 50-річна Марія Маліновська. 30 грудня 1996-го Онопрієнко зарізав її чоловіка Михайла. Вона залишилася з двома доньками.
— Не передати, як ми пережили ці 17 років, — розповідає Марія Антонівна. — Здавалося, що це кінець світу, але жила заради дітей. Разом із татом. Він 1917 року народження. Учотирьох виживали за його пенсію. Чоловіка не було за що поховати. У домовину поклали у старому костюмі. Ми корову тримали, багато птиці, хату почали ставити. Після убивства корову продали, бо нікому косити, хата досі недобудована. А хто зробить? Чоловічої руки нема. Влада про нас згадує тільки перед виборами. В Андрія Кондзьоли Онопрієнко жінку вбив, він сам із двома доньками лишився. Півроку ходив по депутатах, просив помочі. Виділили аж 30 гривень. Від образи він їх і не забрав. Онопрієнко говорив, що хоче вбити 350 людей. Більше ні слова не скажу, бо до мене точно прийде.
У Братковичах багато новобудов, майже всі брами закриті на колодки. На подвір'ях — вольєри з вівчарками.
— У нас дуже спокійне і дружнє село, ніколи хати на ключ не закривали. Але після того всього живемо у страху. Ні до кого не зайдете, якщо перед тим не подзвоните, — іде на цвинтар Ольга Пилат.
Показує, де поховали її шістьох родичів, яких убив Онопрієнко. Усі могили стоять уряд. Посередині — 6-річного Олега Пилата.
— Вижила тільки Оленка. Їй тоді вісім років було, — каже. — Того вечора вона ночувала у бабусі. Ігор, її батько, був здоровий мужик, запросто міг скрутити того звіра. Але та скотина Ігоря застрелила першим, а дітей убивала останніми.
По обіді селяни виганяють худобу на пасовище.
— 17 год у нас ніхто синів Анатоліями не називає. Для нас то, як чорт, — каже 70-річна Ганна. — Така тварюка не мала так легко вмерти. Його треба було за руки-ноги повісити на горіхові. Кожен підходив би з ножичком, обрізав кусок і кидав у нього його ж м'ясом. Або краще дали з'їсти. Най би сам себе зжер.
2 
1
Коментарі