Мешканці села Мурзинці Звенигородського району на Черкащині скаржаться на односельчанку 60-річну Любов Проценко. Вона шість років опікується сусідом Анатолієм Бондарем, 57 років. Забирає його пенсію, тримає в холодній хаті, змушує працювати.
— Толя жив із матір'ю. Коли та померла, Люба взялася його доглядати, — розповідає 60-річна Євдокія Дзюба з Мурзинців. — У нього з дитинства затримка розвитку. До 50 років не мав документів про інвалідність. Люба зробила їх, але картку для виплат забрала. Торік Толя получив субсидію на дрова. Люба забрала гроші, дров не купила. Не уявляю, як він пережив морози. Щоранку йде до Люби, косить, гребеться, щось возить, тягає. Наче в рабство попав. При живій матері не робив так тяжко.
— Люба присвоїла Толіну корову, речі з його хати. Зараз і вкритися не має чим. Кутається в старе пальто. У морози шукав тріски, щоб протопити. Сильно схуд. Раніше був вгодований, — додає 75-річна Марина Момот, сусідка Анатолія.
Любов Проценко звинувачення відкидає.
— Це на мене намовляють. Толя — інвалід із дитинства. Коли його мати помирала, слізно просила не віддавати його в дом пристарілих. Я взяла під свою опіку, — говорить Любов Олександрівна. — Варю йому їсти й стіраю. Зимою в нього було тепліше, ніж у мене.
— Толя, ти важко робиш? — звертається до Анатолія Бондара. Чоловік стоїть на порозі будинку. Всередину не заходить. Одягнений у старий потертий піджак, більші на кілька розмірів спортивні штани, стоптані гумаки. Має щетину. На лівій скроні — свіжа рана. Говорить, сам розшкрябав. На запитання кілька секунд не відповідає. Потім каже, що його все влаштовує.
Любов Проценко проводить до хати Анатолія. Чоловік іде збоку мовчки. Старий будинок обнесений чорним дерев'яним забором. У приміщенні холодно. Скрізь валяється сміття. Стеля й стіни — чорні від кіптяви. У віконній рамі видно щілини. Біля брудного ліжка стоїть стара електроплитка.
— Там я їжу грію. Останній раз був тут учора вранці. Ночував у Люби, — запевняє Анатолій. — Усе в сажі, бо якось плита почала сильно чадіти. Зимою не мерз. Ходив по хаті у футболці, кофті й піджаку.
— Моя донька працює в магазині напівфабрикатів. Привозить мені то котлети, то пельмені, то налисники, — продовжує Любов Проценко. — Толя це їсть. Молока не п'є, бо має розстройство желудка. Борщ теж не дуже любе. Купую йому і цукерки, і фрукти. В своїй хаті він лише ночує і купається. Те, що я не пускаю до себе — брехня. Їсть на кухні з усіма. Коли приїжджають онуки, граються з ним. Усю його пенсію витрачаю на продукти. Нараховують майже 3 тисячі.
За 100 м від Любові Проценко живе сільський депутат Тетяна Соловей.
— Мені не раз люди казали, що Люба така-сяка, Толя в неї в рабстві. Не годує його. Неправда. Люба — добра жінка, завжди допоможе, — каже Тетяна Соловей.
— То наші люди перебільшують, — додає сільська голова Мурзинців Олена Стрілець. — Толя звик так жити, йому в таких умовах комфортно. Працює в Люби із власної волі, не скаржиться.
Анатолій Бондар закінчив вісім класів школи. Пише й читає погано. До профтехучилища його не взяли через хворобу. Кілька місяців працював різноробом на місцевій фермі.
2 
1
Коментарі