"Планував убивати багатих, тренувався на бідних"

 

Кожен підсудний в Україні має право на безкоштовного адвоката. Анатолія Онопрієнка захищав Руслан Мошківський. Досі він захищав лише одну вбивцю-жінку.

— Пам'ятаю, іду коридором Апеляційного суду, суддя Степан Білецький запрошує до кабінету. "Візьмеся за одну справу?". Без проблем, кажу, — згадує 58-річний Руслан Мошківський. Він працює адвокатом у Житомирі, веде цивільні справи. — Суддя показує на стіл, де лежать 100 томів. Беру обвинувальний висновок, а там — "вбивство", "вбивство", "вбивство". 52 людей, з них 10 дітей. Але вже взявся.

Не хотілося відмовитися?

— Хотілося. Я міг, і мене ніхто не силував би, але не бачив підстав і вже з'явився інтерес. Хотів познайомитися з Онопрієнком, дізнатися його мотиви. Він переконав мене, що його ніхто не силував, усі ці випадки — його: "Это все моё!". Усе розказував щиро. Коли міліціонери довели перші вбивства, зрозумів, що кара не зміниться. То вже краще розказувати про 52 випадки, тоді про тебе говоритиме весь світ.

Якою була перша зустріч?

— Онопрієнко був схожий на примата: широкий лоб, довжелезні руки, худий. Середнього росту, але фізично розвинутий. Весь час говорив російською, багато мовчав, мене сприймав як засланого кегебешника. Дві години розговорював його. Потім він розказав, що спочатку вбивав в Україні, потім утік в Європу. Як зрозумів, що тут його не шукають, повернувся і поклав ще 43 людини. Вбивав беззахисних людей на околицях сіл.

Навіщо?

— Головний мотив — нажива. Щоразу надіявся забрати щось цінне. Планував убивати і багатих, але спочатку хотів потренуватися на бідних. І боявся, що багаті могли пристрелити. Коли його не взяли після перших випадків — зрозумів, що не візьмуть ніколи, страх зник. Убивства стали його нормою, відчув смак крові, як вовк. Іноді неприємно було, коли він розказував, як убивав дітей.

Він шкодував?

— Ні грама жалю за жодною з жертв. Шкодував лише, що його спіймали. Втішав його. Казав, що рано чи пізно вийде на волю, його не розстріляють.

Боявся розстрілу?

— Дуже. До останнього думав, що його розстріляють. Але не показував цього, поводився гордо. У в'язниці постійно надіявся, що вийде. Хотів жити.

Як вас сприймали родичі потерпілих?

— Так само, як і Онопрієнка.

Підзахисний просив щось принести в тюрму?

— Ні. Якось я приніс пачку червоної "Прими". Він узяв, хоч і не курить. У в'язниці його не били.

Убивцю засудили до розстрілу, але ви подали апеляцію.

— Я нічого не писав, це тюрма чи прокуратура щось там подавала. Востаннє бачив його, коли оголошували вирок про смертну кару. Він слухав його, опустивши голову. Після цього не хотів зі мною бачитися. Хотів, щоб за ним бігали, торгувалися, з усього хотів мати вигоду.

Вас називали адвокатом диявола?

— Хіба це не так? Я не ображаюся на правду.

Онопрієнко помер.

— Він — сволоч, здох і добре. Нарешті про нього перестануть говорити, а то роблять героя. Але біда в тому, що таких ще багато по землі ходить.

×