У січні наступного року 32-літня Наталія Ражева вийде на волю з Червонопартизанської виправної колонії, що на Луганщині. Вона повернеться до рідного села Веселе у Старобільському районі і спробує розшукати за кордоном свого сина Діму.
— Моя дочка не свята, — зітхає мати Наталії, 53-літня Надія Задорожня. — Балувалася алкоголем, але за дитиною дивилася, і хлопчик від неї не відходив. Він у неї завжди був чистенько вдягнений, доглянутий. У дочки життя не склалося. Вона запальна, витівниця, але легковажна. Вчилася у культосвітньому училищі на хормейстера. Коли повернулася у село, роботи для неї не знайшлося. Хотіла працювати заступником голови клубу, але те місце дали якомусь бездарному юнакові — знайомому директора клубу. Почала пити. Я теж винувата в тому, що сталося, — голос жінки зривається на плач. — Живемо в селі, люди всяке говорили. Вірила вуличним пліткам, кожного разу дуже її била.
До в"язниці Наталія Ражева потрапила за крадіжку автомобіля. У червні 2002 року вона посварилася з матір"ю, зопалу забрала дитину і поїхала шукати роботу. Куди — не сказала. Тільки через два місяці Надія Задорожня дізналася, що її дочка у колонії, а внук — у дитбудинку.
Моя дочка балувалася алкоголем,
але за дитиною дивилася
— Дочка з трьома знайомими відпочивала на річці, один був з машиною, — розповідає Надія. — Коли він напився і заснув, решта компанії на машині поїхали в Луганськ. Їх зупинила міліція, хлопці повтікали, а Наталка залишилася. Вона не була за кермом, думала, їй нічого не буде. А їй дали чотири роки. Іншим нічого — відкупилися. Онука дочка залишала на подругу, а та, коли Наталка потрапила за ґрати, відвела його в дитбудинок.
Тільки через рік Надія Задорожня провідала внука у луганському притулку. Привезла яблук і цукерок.
— Мені було важко і страшно, — плутано пояснює жінка. — Ми з Дімою не дуже ладили. Він завжди просився до мами. Я не могла забрати його, бо нас із чоловіком утримував зять (чоловік молодшої дочки Надії. — "ГПУ"), грошей на дитину не було. А нам сказали, що в притулку йому непогано.
Бабусі Діма показав свою шафку для речей, зубну щітку. Був одягнений у святкову форму — не так, як інші вихованці інтернату. Пригостив усіх діток своєї групи цукерками. Просив наступного разу привезти тістечок і морозива. Питав, де мама, але до бабусі не просився. І виховательки не радили жінці ненадовго забирати внука. Мовляв, потім дитині буде важко. Тоді Надія бачила свого онука востаннє.
Коли Надія Задорожня приїхала до нього наступного разу, її ніби громом ударило:
Я не могла забрати його, бо нас із чоловіком утримував зять
— Мене попросили пройти до завідувачки. Вона сказала, що Діму всиновили іспанці. Дорікнула: що, держава вічно буде ваших дітей годувати? Я сповзла зі стільця. Потім завідувачка заговорила по-іншому. Розповідала, що за кордоном хлопчику буде краще, ніж у нашому селі. Обіцяла, що нові батьки Діми будуть нам писати про нього.
У колонії Наталка Ражева мало з ким спілкується. Шиє дитячі маєчки і каже, що кожна — "у її сльозах". Бо уявляє, як її вдягав би син. Хоче хоча б знайти його, якщо не повернути.
У цій історії державні службовці не раз порушували закон. Хтось — із звичайної недбалості, хтось вважав, що так допомагає нещасній дитині. У 2002 році Наталку позбавили батьківських прав — наркологи старобільської районної лікарні видали довідку про те, що жінка є психічно нездоровою, бо зловживає алкоголем. За словами матері, ці лікарі навіть не бачили своєї пацієнтки. За законом, перед тим як дозволити всиновлення дитини, у райдержадміністрації повинні були запропонувати бабусі залишити Діму при собі.
Але найжахливіша деталь справи була попереду. Надія Задорожня з"ясувала, що внук залишив інтернат на два тижні пізніше того дня, коли вона приїздила до нього востаннє. Керівництво інтернату просто обдурило її.
— Я написала листа у луганський Центр усиновлення, і мені відповіли, що Діма Ражев вибув із притулку 29 жовтня 2003 року. А я приїздила 15 жовтня, — запевняє жінка. — Тоді я схитрувала і написала, що його бачили у притулку в листопаді. Вони, мабуть, злякалися. Написали, що справді він був ще у Луганську, бо саме тоді оформлялися папери на його всиновлення.
Лікарі не бачили пацієнтки, однак видали довідку, що вона — психічно хвора
Тепер Надія Задорожня шукає хоч якоїсь допомоги, щоб повернути внука. Однак у Києві, в Центрі всиновлення, поянюють, що не можуть навіть сказати, в яке місто і в яку сім"ю забрали дитину. Закон, мовляв, це передбачає.
— Узнайте, чи хоч живий він. Бо всяке розказують, — зі слізьми попросила Надія Задорожня кореспондента "ГПУ".
Поки номер "ГПУ" готувався до друку, бабуся Діми Ражева отримала листа із Києва. Центр з усиновлення писав, що хлопчику подобається в Іспанії. Він уже добре вивчив мову, ходить до школи. Ніяких координат онука бабусі не повідомили. Мовляв, це порушує таємницю всиновлення. У луганському дитбудинку, звідки Діма був усиновлений, також не знають, де він живе.
1 
1
Коментарі