79-річна Катерина Радченко з села Мачухи під Полтавою тримає близько 50 кіз. 12 років вона живе у зруйнованій хаті без даху. Кіз не ріже і майже не продає. Сусіди скаржаться в сільраду, санстанцію, міліцію.
Стара батьківська хата Катерини Радченко залишилася в спадок на двох із сестрою Ольгою.
— У неї син Сашко два роки тому помер, — розповідає односельчанка 57-річна Валентина Ткаченко. — Знаю, що має квартиру в Полтаві, але не хоче туди їхати. Кіз не ріже. Говорить, що то гріх. Сама від кіз провонялася, що як зайшла в магазин зимою погрітися, то дівчата-продавщиці ледь надвір не повискакували.
Вулицею перепитую, де хата Катерини Радченко.
— Не минете, — голосно каже чоловік за парканом. Тягнеться до гілок горіха. Перекидає їх на інший бік. — Людям ті кози садки потрощили, бузок поїли. Із плодових дерев кору пооб"їдали, то ті пропали.
Паркан у Катерини Радченко поламаний. Ворота забиті дошками.
— У цьому році хоч трохи легше, — каже 40-річна Тамара Ващенко, сусідка. — Стала сіно купувати, бо кілька кіз продала. А то вони голодні по селу бігали. Якось приїхали до неї кіз купувати. Погрузили в багажник. А потім чоловік візьми й скажи, що шашлик добрий буде. То вона під машину влізла, за колесо схопилася. Не дала їхати, поки кіз не відпустили.
Сусід Сергій Ващенко проводить до хати Катерини Іванівни. Переступаємо через зламаний паркан. Там стрибають кілька тварин.
— Вона каже, що то сестра пригнала бульдозера та свою половину розвалила, — переказує Сергій Васильович. — Ніби не заплатила сестрі за хату відступне.
— Тьоть Кать! — голосно гукає, наближаючись до будинку. — Треба з тієї сторони обійти. Хто зна, в яку дірку вона залазить і там сидить, — знизує плечима.
Ідемо старим садком. Через розлогі гілки стати в повен зріст не можна. Посеред садка натягнута сітка.
— То теж із сестрою так участок поділили, — сміється сусід.
Обходимо хату з усіх боків. Із дірок виглядають кілька кіз.
— Певно, пішла пасти, — припускає. Радить пошукати Радченко в балці за селом.
12 років вирішуємо цю проблему. Вона неразрєшима
Дві години ходжу полями біля озера. Жінки з козами ніде немає. Коли вертаюся дорогою, назустріч їде Ващенко на автівці. Причиняє дверцята та киває:
— Он з магазину йде.
Дорогою човгає згорблена літня жінка. У руках велика сумка. У ній кілька буханок білого хліба.
— Хіба, дитино, можна щось про себе балакати, як я отак живу? — зупиняється та втирає сльози. Сестрі не дала грошей на кооператив, а вона мені хату розвалила. Я собі на квартиру в Полтаві настаралася, але переписала її на онука.
Катерина Радченко каже, із чоловіком розлучилася, коли їй було 26 років. Він пив і зраджував. Залишилася сама з 6-річним сином Сашком. 10 років працювала в колгоспі. Звідти її вигнали, бо не виконала доручення бригадира. Працювала кочегаром у лікарні, підробляла швачкою.
Усе обличчя жінки в синцях і ранах:
— Це козенята по мені поплигали, — хитає головою. — Я між ними сплю. Веде до хати. — Ночую на соломі, під відкритим небом. Залазю в ту дірку, — показує рукою. — Учора йшов дощ, то змокла. Живу так 10 років. Спочатку мала кілька кіз, а потім вони розвелися. Різати не можу. Така я людина. Жалко. М"ясо не їм. Як бачу, що вже по старості додихає, можу перерізати горло. Хоч би хто поміг, — голосить. — Я вже стара. Сили не маю. Продала б кіз, аби вони чесно купували. Хотіли з Сум люди придбати. Так і не приїхали. М"ясокомбінати їх не беруть. Торік украли 20 кіз.
Бабця харчується козячим молоком із подрібненим хлібом. Воду п"є дощову або з річки.
— Сусід велосипеда вкрав торік, — розповідає Радченко. — А сільський голова на мене обідився, бо я не дала йому козла на шашлики до 9 травня.
На подвір"ї кози збираються біля огорожі. Голосно мекають.
— Стій! Стій! Зараз підемо пастися, — голосно кричить жінка. — Якби не кози, я повісилася б. Одна як перст на світі, нікому не потрібна. Я їх жену пастися і співаю. Ото мій порятунок.
Прошу дозволу пофотографувати її з козами.
— Я зараз через забор до них полізу, а ти мені сумку подай. Хлібом їх приманю, — каже жінка. Кладе на землю палицю, починає лізти через паркан. Кози кидаються до неї — видирають хліб. Та їх відштовхує.
— Суки! — кричить голосно. Плаче.
У сільраді розповідають, Катерина Радченко в Мачухах не прописана. Раз на місяць їздить отримувати пенсію в Полтаву.
— 12 років вирішуємо цю проблему, — каже Мачухівський сільський голова Валерій Білокінь. — Вона неразрєшима. Складна жінка. Щось скажеш — кричить. По-доброму просили кілька кіз залишити, а решту продати чи порізати. Відмовилася.
Білокінь говорить, перед смертю син Радченко купив їй невеликий будинок в іншому кутку села. Жінка не схотіла переїжджати.
— Стоїть хата порожня. Ніхто на неї не претендує, — говорить сільський голова. — Не знаю, яка причина, що вона туди не йде. Може, дійсно не зовсім психічно здорова, а люди через це страждають. Пропонували дім престарілих — відмовилася, бо кіз ніяк кинути. Ми її силою не перевеземо. Отак і мучимося — і вона, і ми, а як рішити проблему, не знаємо.
2 
1
Коментарі