Фермер 42-річний Василь Бондарчук із села Кармалюкове Жмеринського району на Вінниччині два роки утримував у дворі двох рабів. Змушував доглядати за свинями, випасати корів. Минулого тижня чоловіки втекли.
Один із них — 32-річний Віктор Коваль із села Копистирин сусіднього Шаргородського району, другий — 32-річний Роман із Донеччини.
— З вами точно нікого нема? — перепитує Віктор Коваль і оглядається, коли підходить у центр Копистирина. Він ховається від Бондарчука. — Ромку два дні тому таки впоймали. Він пішов яблук біля кущів позбирать. А тут машина вискочила. Двоє його попід руки, і всьо. Я встиг сховатися.
Віктор — невисокий, світле волосся позлипалося і стирчить у різні боки. На животі з-під рваної футболки видно пачку контрабандних молдовських цигарок "Дельта".
— Кладу біля пуза, бо кармани порвані, — показує засмальцьовані штани. Два ґудзики, що мали тримати ширінку, вирвані. Затягується цигаркою. — Мені та худоба являється кожної ночі в кошмарах. Ми гляділи 18 корів і 70 свиней. Годували брагою, мішали її голими руками. Через то на руках язви взялися. Я не бомж, маю паспорта. Сховав у свого дядька в сусідньому селі, щоб не вкрали.
Коваль підводить до хиткої мазанки з вибитими вікнами.
— Це звідси мене украли. Було це 24 листопада в позапрошлому году. Десь у дев'ять вечора вернувся від сусідів. Тільки ліг спати, як вриваються двоє. Я їх ніколи не бачив. Здоровецькі такі, б'ють мене по ребрах, а потом по голові чимось дали, і я впав у обморок. Не помню, як заволокли в машину. Очнувся вже там. І почався ад.
Жили у літній кухні біля свинарника. Пахали з п'яти ранку. Без вихідних. Перерви на обід не було. Якщо з чимось не справлялися, дядя Вася нас бив. То держаком від лопати, то монтіровкою, то шлангом. Годували якоюсь байдою. Вода і картошка. Спочатку я предлагав Ромі тікать. Но хазяїн нас так запугав, що даже боялися про це думати. Сказав, що знайде нас кругом. Якщо будемо вякати, ніхто нам не поможе, бо в нього кругом связі. Але недавно всьо поперьок горла стало. Надумали бігти. Дождалися ночі, коли дядя Вася напився й заснув.
Пропоную Віктору поїхати до фермера у село. Він вагається.
— Поїхали, — махає рукою. — Там же Ромка. Його треба спасать. Чи хоть живий ще?
Дорогою розповідає, як тікали.
— Йшли три дні. Лісами. І тільки ноччю, щоб нас не могли знайти. Нічого не їли та не пили. Боялися до людей підійти. Бо хтось побачить і знову виловлять. У Жмеринці підійшли до одного мужика, я знаю його. Два дні на нього поработали, він дав грошей на автобус. Дав ще чаю, попити і повечеряти.
Навпроти будинку фермера Василя Бондарчука пасеться чорно-білий бичок. Бачить Віктора, підходить, облизує руку.
— Це Ласунчик, — радіє Коваль.
На подвір'я виходить Василь Бондарчук. Біля хати має великий пай, де випасає худобу. Щойно бачить фотоапарат — тікає. Слідом до хати біжить його дружина Олена. Дорогою наказує ротвейлеру Ріфу охороняти двір.
Викликаємо міліцію.
— Оно ж Рома. Його вже кудись ведуть, — Віктор помічає, як від двору фермера городами біжать троє чоловіків. — Його хочуть сховати.
Міліціонери приїжджають за 1,5 год. Бондарчуки підтверджують, що у них жили і допомагали по господарству двоє чоловіків. Міліціонери просять Віктора написати заяву.
— Я писати не дуже вмію. І читати тоже, — червоніє Коваль. — Покинув школу у шостому класі, ніде не вчився. Жизнь мене покидала. Папи не знаю, мами нема, бабушка померла, брати одказалися. Була нєвєста, шість років стрічалися. Я поїхав у Київ на заробітки, а вона заміж вискочила. Живе десь у Шаргороді. Нікому я не нужен.
Замість Віктора Коваля заяву до міліції пише координатор Вінницької правозахисної групи Дмитро Гройсман.
— У рабство тільки таких людей і підбирають, — каже він. — Неосвічених, які не мають родичів. Як правило, рабство триває сезон. Дивує те, що жителі його села не звернули увагу, що чоловіка немає. Хоча бачили, як Віктора кидали в машину.
Про фермера Бондарчука в селі говорять неохоче.
— Він — звєрь. Понімаєте, ми розкажемо, а він нам буде мстити, — говорить високий чоловік. Не називається. — А те, що він катував людей, правда. Тут постійно були крики. А де Ромка подівся? Ніхто ж не знає.
— Він ще той жук, — розповідає другий. Їде конем по дорозі. — Хоче стару сусідку зі світу вижити. Поставив сарай прямо під її хатою. Тепер, як дощ, так вся вода із сараю їй стікає. Хто потім ремонти буде робити? Вже і просили його, і лаялися. А він такий псіхований — буває, страшно підійти. Він тут родився та вік прожив. Має сина, той з ним по хазяйству робить. Малому 21 рік.
До сільської ради скарг на фермера не надходило.
1 
1
Коментарі
22