Дмитро Гнап 33 місяці відсидів за неіснуючий злочин

 

— Кожен міліціонер, причетний до затримання людини, має хоч півроку відсидіти в ізоляторі сам. Зрозуміти, що там відбувається і що це дає, — каже киянин 30-річний Дмитро Гнап. За викрадення неіснуючої машини він відсидів у слідчому ізоляторі два роки і дев'ять місяців.

Дмитро працював оперуповноваженим з особливо важливих справ столичного управління боротьби з організованою злочинністю, розслідував схему нелегального ввезення до України іномарок. Йому погрожували, однак він не зважав. 10 березня 2010 року його затримали: начебто викрав у Чернівцях БМВ Х6. У карній справі не було ні свідків, ні мотиву, ні заяви від потерпілого, ні самого автомобіля — машини з таким номером кузова не виготовляв завод.

Однак 13 квітня торік Шевченківський райсуд Чернівців оголосив вирок — 5,5 року в'язниці. До вироку Апеляційного суду залишив Дмитра у слідчому ізоляторі. 19 грудня змінив міру утримання — випустили під 25 тис. грн застави.

— Вийшов із суду і в мене відмовили очі, — згадує Дмитро. — Три роки був у камері, бачив не більше чотирьох людей. А тут — площа, білий сніг, діти бігають, машини їздять. В очах усе пішло кубиками.

З дружиною і батьками Дмитро живе у квартирі на Харківському масиві. Мати — домогосподарка, батько — пенсіонер.

— Не повернусь, навіть якщо запропонують посаду начальника, — Дмитро запрошує до столу. — Ця система згнила. Її треба викинути повністю. Людина нікому не потрібна. Всіх хвилюють лише показники. Якщо з-під пера слідчого вийшло, що Іванов винен — він сидітиме за будь-яких обставин. Навіть якщо попадеться чесний прокурор і скаже: "Це — дурниці", то завтра його викличуть на килим за псування показників.

За цей час відстав від життя. Три роки жив в ізоляторі, а це — зовсім інший світ. Маленька кімнатка, у ній постійно сидять четверо. Є четверо нар, туалет. Спочатку надіявся, що розберуться, усе стане на свої місця. Але система ламає. Співкамерники радили змиритися, відсидіти і жити далі, бо нікому нічого не доведеш. Зі мною за весь час сиділи багато людей, у тому числі четверо міліціонерів. Доказів не було, але вони сиділи.

В ізоляторі важко. Стіни давлять, всередині гризе: розумієш, що у близьких є проблеми, а ти нічим не можеш допомогти. Не знаєш, де твоя дружина, де батьки. У тюрмі почути голос близької людини — щастя. На волі бабусі не дзвонив, часу не було. Тільки в тюрмі зрозумів: дід помер, вона одна в чотирьох стінах, як і я.

Перше, що прибивається у в'язниці — нюх. Бо тюрма має свій запах — суміш цвілі, прілості, зіпсованої їжі й диму від цигарок. Щодня кожного виводять на прогулянку в кімнату розміром метр на два, де замість стелі — сітка. Дивишся на небо, знаєш, що на вулиці весна, відчуваєш запах, але не бачиш.

Кажуть, міліціонерів не садять із бандитами, щоб не було помсти. Брехня. Міліціонерів, прокурорів і чиновників тримають окремо, щоб не було витоку інформації.

Найбільше в ізоляторі цінують мобільні телефони, гроші, наркотики та жінок-повій. Але це все не для міліціонерів. Їх тримають у вакуумі. Міліціонерам у в'язниці у п'ять-шість разів гірше, ніж бандитам. Бандит потрапляє у камеру, як додому. Йому допомагають, дають гроші, щоб не били.

Найжахливіша процедура — обшук. Не всі працівники ізолятора охайні, не всі миють руки. Зайдуть, усе перевернуть, їжу почавлять. Обшуки бувають двічі на тиждень, якщо адміністрація хоче натиснути — щодня.

В ізоляторі цілодобово горить світло. До цього звикаєш найшвидше. Постійно сняться рідні, дім. Прокидаєшся зранку і розумієш: усе це сон. У мене був період, коли постійно спав. Це щоб убити час. На волі читаєш книжки, спілкуєшся чи граєш у нарди заради інтересу, а в СІЗО — щоб убити час.

Коли довго сидиш, то розумієш, що всі ці суди, апеляції, касації — цирк. Усе марно. Нікому в цьому світі, окрім родини, ти не потрібен.

У цій країні завжди порушуватимуть права людей. Бо вони неправильно на це реагують. От зібрались би півобласті, узяли б вила в руки. І ніхто нічого їм не зробить. А так українці живуть за принципом "моя хата скраю".

Двічі на місяць дружина з мамою привозили Дмитрові передачу.

— Чоловіки, які працюють у СІЗО, ще нормально ставляться, — згадує Ганна Гнап, 23 роки. — Приймають передачу, акуратно заглядають у кульок. А жінки всувають руки в їжу, все чавлять, потім цією ж рукою риються далі.

Дмитро Гнап намагається знайти роботу, створює інтернет-сайти. Дружина допомагає.

— Більше став насолоджуватися свободою, — каже Дмитро. — Раніше сидиш бувало вдома, не хочеш вийти подихати повітрям. А зараз іду при будь-якій нагоді. На все життя відклалося, що це все можуть забрати. Тим, хто мене посадив, мстити не буду. Помстою нічого не доб'єшся. Законно покарати їх не вдасться. Взяти автомат і розстріляти? І що далі? Сидіти знову і тільки в дірочку бачити, як повз тебе проходить життя? Люди, які мене посадили, рано чи пізно попадуться. Психологія їхніх дій — поза законом. Добиватися компенсації за відсидку теж не буду. Якщо і виграю — то грошей все одно не заплатять. Тільки хтось у Генпрокуратурі образиться, дасть команду і мене знову посадять. Раніше я в це не вірив.

Хочу сказати, що я не п'ю, не вживаю і не продаю наркотиків, не краду, не торгую зброєю, краденим. Дорогу переходжу винятково по переходу. Це обов'язково напишіть, щоб завтра мені нічого не підкинули, — просить Дмитро Гнап.

×