Якраз того дня ми подалися з дружиною до Чінкветерре — мальовничого парку в горах над Ґенуезькою затокою, тож про землетрус в Абруцці довідалися допіру надвечір. Скринька була переповнена і-мейлами від друзів і родичів, котрим нетерпеливилося довідатися, чи не занесло нас, бува, на нічліг до Аквіли і не привалило там уламками якогось дешевого готелю.
Я просидів до півночі, відповідаючи на листи. У принципі, це було навіть зворушливо.
Світ за 20 останніх років неймовірно розширився і так само розширилася наша присутність у ньому. Я пригадую землетруси 1977-го в Кишиневі та 1988-го в Спітаку. Це було далеко, немов на Марсі.
Про Спітак я запам"ятав лише висновок комісії, котра розслідувала причини неймовірно великих руйнувань. Серед іншого, комісія констатувала, що вміст цементу в бетонних блоках становив від нуля до 70 відсотків від норми. Я й досі не уявляю, як місцевим умільцям вдавалося виготовляти бетон узагалі без цементу.
Люстра в сусідів гойдалася не через наші танці
Kишинівський землетрус відклався в моїй пам"яті веселішим спогадом. Ми святкували приятелів день народження — із танцями-шманцями та іншими забавами. Тож коли знизу прибігли сусіди і зажадали припинити гульню, ми принишкли. І лише наступного дня збагнули, що люстра в сусідів гойдалася зовсім не через наші танці.
Чим глибше, однак, я занурююся у спогади, тим виразніше розумію, що світ насправді розширюється не в просторі, а в часі. І наша дедалі ширша присутність у ньому, і співпричетність є насамперед похідними від досвіду. Він поєднує найрізноманітніші речі, витворюючи нові комбінації й сенси за кожного землетрусу, що є лише відлунням якогось давнього, нам не знаного, проте дедалі чутнішого поштовху.
1 
1
Коментарі
8