Ексклюзиви
Понеділок, 09 лютого 2009 15:58
Микола Рябчук
Микола Рябчук
Микола Рябчук

Срібне весілля

 

Днями до нас із дружиною зателефонувала близька приятелька і привітала зі срібним весіллям. Тобто вона просто нас привітала, а ми довго не могли збагнути з чим. І не те щоб вважали сам факт одруження цілком неістотним. Просто призвичаїлися відзначати цілком інший день, який видається моїй дружині символічнішим.

Я зазирнув до паспорта і пересвідчився, що приятелька має рацію. Її пам"ять про нас виглядала зворушливо. Як-не-як, вона була свідком на нашому весіллі чи, пак, одруженні.

Весілля, власне, у нас не було. Двадцять п"ять років тому я був бунтарем чи, як мені  видавалося, нонконформістом. І сама думка про буржуазне весілля — з десятками невідомих і не потрібних мені людей, з ідіотичною музикою і ще ідіотичнішими тостами, з варварським обжиранням та обпиванням і цілуванням під верески "гірко!" — викликала у мене глибоку огиду. Я бачив у тому всьому суміш язичницького дикунства і новоміщанського кітчу.

Ми обмежилися вечерею на 12 осіб у доброму ресторані

На щастя, моя майбутня дружина мислила подібно. Тож нам вдалося переконати батьків відмовитися від безглуздого, змаразмілого ритуалу й обмежитися вечерею на дванадцять осіб у доброму ресторані — для справді найближчих родичів та друзів. Усе обійшлось якнайкраще — без інфантильної фати, цілувань на вимогу п"яних гостей і дурнуватих знімків від вертких псевдопрофесійних фотографів.

Я й сьогодні не жалкую, що наполіг саме на такій, на "цивільній" версії шлюбу, яка була для мене тоді синонімом цивілізованості. З віком, однак, я зробився поблажливішим чи, як дехто вважає, більш конформістським. Може, тому, що збагнув незнищенність кітчу, який, власне, і є суттю людського життя, а тим більше — смерті.

Зараз ви читаєте новину «Срібне весілля». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

9

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода