Кільканадцять років тому на міжнародному семінарі у Зальцбурґу я мав необачність сказати щось про наші постколоніальні проблеми. Відсіч отримав не лише від росіян, — що було цілком передбачувано, а й від кількох африканців:
— Що ти тямиш у колоніалізмі? — вигукували вони. — Ти ж білий!
Я боронився як міг, відповідаючи, що приниження й гноблення не конче залежать від кольору шкіри і що розумітися на колоніалізмі можуть не лише негри, — так само як феміністами не конче мусять бути лише жінки.
Проте згодом я зрозумів певну рацію у словах африканців. Я помітив, що мєнти на вулицях Києва зупиняють їх набагато частіше, а на паспортному контролі в аеропортах їх затримують довше й перевіряють значно ретельніше. Я збагнув, що наші проблеми подібні, але є й суттєва різниця: наша чорна шкіра — це насамперед наш убогий паспорт і наша упосліджена мова. Паспорт змінити важче, а от мову українці міняють часто й охоче, стаючи відразу "білими", майже як Майкл Джексон.
Мій зімбабвійський колеґа оповідав, як його нещодавно затримали в Гітроу, бо не хотіли повірити, що він їде на фестиваль поезії. Він показав їм останню книжку — "Наречена духів".
— То ти проповідник? — перепитав британець. — Що це за секта?
Я знаю цю секту, бо сам до неї належу. Свого часу, пригадую, польський митник запитав мене у подібному панібратському дусі:
— Што візьош?
— Книжки, — сказав я, відкриваючи сумку.
— То ти торгуєш книжками? — здогадався кмітливець.
Він, як і його британський колеґа, чудово знає, що негри не можуть самі читати книжок чи писати віршів. Хоча, певно, теж донедавна був таким самим негром у лондонському Гітроу, допоки не змінив свого чорного паспорта на євросоюзівський білий.
1 
1
Коментарі
31