Eдінбурґ був першим західним містом, до якого мені пощастило потрапити. Я сказав би навіть — прорватися.
То був п'ятий рік ґорбачовської перестройки. Залізна завіса ще стояла, але вже добряче заржавіла. Ми з приятелем кинулися в одну з віднайдених нами шпарин, роздлубали її і таки шмигнули — охоплені безпричинним реготом у літаку, що здіймався над Шеремєтьєвом.
Офіційно це називалося Міжнародною літньою школою. Ми довідалися про неї випадково — від шотландських колеґ, які гостювали в Києві. І не полінувалися зробити те, чого ніколи в житті не робили. Та й ніхто, либонь, із звичайних совєтських підданих не робив. Ми заповнили аплікації, понаписували листи до ймовірних спонсорів і дочавили таки глевку пізньосовєтську бюрократію, котра вже не наважувалася заїхати нам у пику, проте саботувала оформлення документів як могла.
Квінтесенцією пригод було запитання чиновника з Міносвіти, в якого мій приятель мусив завірити свої виїзні папери. Той довго їх крутив у руках. Позирав то на приятеля, то знову на них і врешті вимовив сакраментальну фразу:
І за що нам, мудакам, таке щастя?
— Ну, так. Але чому саме ви?!
Справді, чому саме ми?! Чому не племінник, не брат, не сват того чиновника?! Не родич міністра?!
Цей колективний табачник, схоже, і досі не може змиритися з тим, що у відкритому світі вже немає монопольної влади над підданими. Над їхніми стажуваннями, стипендіями, думками й текстами.
В Едінбурзі на відкритті школи мій приятель, розчулений добрим вином і сліпучо-зеленим університетським ґазоном, сказав замріяно:
— Миколо, і за що нам, мудакам, таке щастя?
Він мовби підсвідомо ретранслював запитання київського чиновника. І водночас, як я лише тепер розумію, давав на нього непряму, проте бездоганну відповідь.
Коментарі
3