Павич

 

Моя дружина отримала редакційне завдання — написати про нещодавно померлого Мілорада Павича. Я люблю цього химерного, вибагливого письменника, тож охоче погодився допомогти — відшукати його українські переклади у своїй бездонній бібліотеці та переглянути в Інтернеті кілька його інтерв"ю.

Я до певної міри завинив перед Павичем, бо років 20 тому не зумів переконати свого головного редактора опублікувати у "Всесвіті" "Хозарський словник". Це був перший роман майже 60-літнього автора, який одразу здобув йому світову славу і, можливо, здобув би ще й нобелівку, коли б її присуджували просто за добрі твори, а не за все інше. В нас про нього тоді ще ніхто й не чув, але мій колега уже носився з англійським примірником "Словника" та заповітною українською мрією обставити росіян, видавши ще й цього світового бестселера раніше за них.

Віддати борг цього разу мені перешкодив уже не головний редактор, а інший Павич

Віддати борг Павичу цього разу мені перешкодив уже не головний редактор, а якийсь інший Павич, теж Мілорад, котрий виявився уславленим футболістом і тренером, гравцем збірної Югославії, наставником "Партизана", "Брюґе", "Стандарту", "Бенфіки" і лісабонського "Спортінґу". Поки я читав його мальовничий життєпис, дружина закінчила невелику статтю про Павича і моя допомога виявилася уже непотрібною.

Так я і залишився зі своїм футболістом Павичем, хоча, можливо, письменник Павич саме цього й хотів. Недарма він усі свої романи вибудовував як кросворди, ребуси, гральні карти, відкриті до прочитання у довільному порядку. Може, й свого однофамільця-футболіста він вигадав, запровадивши цю містифікацію до всіх довідників та енциклопедій.

Це так, як би наш Андрій Шевченко виявився Тарасом. Гадаю, Тарасові Григоровичу це сподобалося б.

×