Нострифікація — це процедура перезатвердження, себто офіційного визнання чужоземних дипломів Міністерством освіти. Процедура ця досить марудна, як і всі інші бюрократичні процедури в країні, де чиновників називають "державними службовцями", а не "громадськими", і де вся ця малоосвічена і загребуща зграя вірить, що служить "державі", а не — як воно є у нормальних країнах — суспільству.
Серед українських студентів, що навчаються за кордоном, кожен другий називає проблеми з нострифікацією головною причиною свого небажання повертатися додому. І по-своєму мають рацію. Бо тратити час, енергію, та й чималі кошти на юридичний переклад незліченної кількості папірців, аби довести, що маґістерська освіта в Кембріджі не гірша від такої самої в Голопупенському педінституті, а Гарвардський докторат — цілком на рівні кандидата наук Мухосранської сільгоспакадемії, — це різновид мазохізму, на який здатні лише найзавзятіші укр-патріоти.
Ця дивачка хоче повернутися в Україну
Я зустрівся недавно з такою дивачкою, що закінчилa маґістерку в Оксфорді й, обламавшися на процедурі нострифікації в Міносвіти, подалася на докторат до Сорбонни. При тому, однак, вона заочно зробила собі маґістерку ще й в Україні, бо це легше, мовляв, ніж оббивати нострифікаційні пороги в Міністерстві. А тепер, паралельно з Сорбонною, вона робить ще й український варіант дисертації, бо таки хоче повернутися в Україну й працювати за фахом.
— Це безнадійна країна! — зітхає французький колеґа, якому я розповів цю історію.
— Навпаки, — кажу я. — Це незнищенна країна. Бо хоч як вона відбиває своїм громадянам любов до себе, все одно знаходяться диваки, які в неї вірять. І навіть намагаються її змінити.
2 
1
Коментарі
8