Миколай

Діда Мороза, кажуть, вигадали радянські пропаґандисти — як атеїстичну альтернативу буржуазно-мракобісному Санта Клаусу, чи, по-нашому, святому Миколаєві. Вони, либонь, із досвіду того ж таки християнства знали, що викорінити поганські вірування та обряди доволі важко. Простіше — заступити їх новими, подібними.

Я з дитинства любив Миколая й недолюблював Діда Мороза — зовсім не тому, що був переконаним християнином чи, тим більше, ворогом радянської влади та проголошуваного нею науково-матеріалістичного світогляду. Просто різниця між цими двома персонажами була колосальною.

Миколай був невидимий. Він з"являвся вночі та клав під подушку речі, до яких жоден шкільний чи дитсадковий Дід Мороз із погано накладеним гримом ніколи б не додумався: ковзани, тенісні ракетки, альбом для поштових марок і навіть — геть неймовірно — рукавиці на всі п"ять пальців, як у Вітьки Нікітіна із будинку навпроти.

Я з дитинства недолюблював Діда Мороза

Я вдячний батькам, котрі зберегли цю традицію. Ми з дружиною теж, доки могли, підтримували для дітей міф про святого Миколая, доповнений ще й американською звичкою писати Санта Клаусові листи із переліком найпобажаніших гостинців та з обґрунтуванням, чому саме це цей, а не той гостинець є особливо бажаним і заслуженим.

Діти, однак, ростуть, тож і нам, як нашим батькам, довелося у певний момент відповідати на незручне дитяче запитання: "А чи святий Миколай справді існує?"

І ми, як і наші батьки, дипломатично відповідали:

"Для тих, хто вірить, — існує".

Але як бути з тими, котрі не вірять?

Наші діти дорослішають і раптом, як ми колись, виявляють під своєю подушкою порожнечу, котру вже нічим — до кінця життя — не заповнити.