Одне з моїх перших і тому незабутніх московських вражень — це величезна кількість сухих вин у тамтешніх крамницях. То було тридцять років тому, в добу тотального дефіциту. Я лише починав навчання в Літінституті й захопленими очима провінціала розглядав неймовірно широкий, як мені тоді видавалося, вибір угорських, болгарських та всяких інших вин. Саме на винному ґрунті я пережив перший культурний шок.

Якось під час чергових гуртожитських посиденьок мені випало бігти до сусіднього магазину затарюватися. Година була нефортунна: саме закінчилася зміна на сусідній фабриці, й передовий загін пролетаріату вишикувався в чималу чергу до винно-горілчаного прилавку. Черга, однак, посувалася швидко: кожен знав, чого хоче, і хотів більш-менш того самого — кріпленого вина, що його по всьому Союзу називали "шмурдяком".

Хоч і мимохіть, а все ж я порушив цю споживчу ідилію. Почав біля прилавка виголошувати якісь дивні назви, змушуючи всю чергу хвилюватися, а продавчиню — нервово тягтися до горішніх, покритих пилом полиць. Конвеєр забуксував, ще трохи — я відчував — і мене роздеруть на шматки. Проте, каюсь, я недооцінив широти й поблажливості російської душі. Дядечко за моєю спиною лагідно поплескав мене по плечу і, як мудрий батько немудрому синові, сказав:

Я відчував, що мене роздеруть на шматки

— Да не бери ты этот кисляк! Там вот, вишь, сладенькое, ты сладенькое бери!..

Я все-таки взяв свої сухі вина й хутенько вибіг із крамниці. Але досі зворушено згадую того дядечка — як символ Росії, котра всім нам бажає добра і пропонує своє "сладенькое", а нас, дурних українців, чомусь усе тягне на європейський кисляк.

×