В середині 1970-х кількох моїх друзів відрахували з університету за "дії, що ганьблять звання радянського студента". Oзначати ця формула могла що завгодно — від безквиткового проїзду в громадському транспорті до п'яної оргії з груповим зґвалтуванням або навіть шпигування на користь іноземних держав.
У випадку моїх друзів ішлося всього лише про ходіння з вертепом вулицями Львова та виспівування колядок під необачно встановленою в центрі міста ялинкою.
Навряд щоб тодішня ґебня аж так переймалася поширенням релігійного опіуму серед народу. Московська церква завжди була їхньою філією та, власне, такою й залишилася. Імовірніше, їх турбувала тяглість немосковських традицій. А ще дужче — самодіяльність молоді, непідкотрольна спецслужбам і несанкціонована їхньою іншою філією — комсомолом.
Мене вигнали з вузу з подібним формулюванням, хоча горде звання "радянського студента" я зганьбив у дещо інший спосіб — друкуючи і поширюючи самвидав. Із вертепом я теж ходив, але, навчені досвідом попередників, ми з друзями завбачливо обминали міську ялинку, де вже чигали міліцейські машини й так звані дружинники — кандидати в майбутніх галушок, путінів та медведчуків. Ми ходили з вертепом по львівських помешканнях, переважно інтеліґентських, де господарі були вже достатньо відважні, щоб запросити колядників на Новий рік, але ще не настільки, щоб запросити їх і на крамольне Різдво.
Кожен має свою межу відваги, зухвальства чи безоглядності. І той, хто виходить на Сенатську площу під кулі, і той, хто виходить на Майдан під міліцейські кийки, і той, хто відчиняє двері свого помешкання колядникам, замість вимкнути світло й тихенько спостерігати з-за штори, як вони зникають зі своєю тремкою зіркою в глибині темної вулиці.
5 
1
Коментарі