Нарешті я вибравcя до мистецької галереї в Едмонтоні, хоча міг би зробити це ще у свій перший приїзд сюди 1993 року. Та й пізніше, здається, не бракувало нагод і часу, а бракувало, як часто буває, чогось іншого. Власне, й тепер я навряд чи туди подався б, коли б мої університетські колеги не запросили мене на виставку свого синa Дем"янa — у груповому проекті під назвою Generation.

Дем"ян мав на виставці окремий зал, який заповнив єдиною інсталяцією: коричневою канапою і трьома телевізорами. Телевізор, що посередині, показував комп"ютерну гру, а два по боках — її учасників: самого Дем"яна — по один бік, та його молодшого брата — по другий. Обидва вони сиділи на тій самій канапі, розділені телевізором, себто грою, котра начебто мусила б їх об"єднувати. Глядачі теж могли посидіти на тій самій канапі, проте не могли ані втрутитися у гру, ані порозмовляти з гравцями. Вони були теж роз"єднані, себто від"єднані. Захоплива комп"ютерна гра перетворювалася таким чином на цілковите безглуздя, засіб відчуження — і між гравцями, і між глядачами.

Він забрав із дому обидва телевізори

Так приблизно ми обговорювали цю роботу з Дем"яновою матір"ю, на що батько лише скрушно зітхав і приказував:

— Він забрав із дому канапу! Й обидва телевізори! І тепер возить їx по цілій Північній Америці — а ми не можемо навіть подивитися хокею!

Я хотів було повторити банальну істину, що мистецтво, мовляв, потребує жертв. Проте раптом збагнув, що справжня Дем"янова інсталяція — зовсім не тут, а вдома: порожня вітальня, де брат більше не може пограти в комп"ютерну гру, а батькo подивитися хокей. І тому всі разом можуть тепер посидіти довше на кухні за чаєм, або піти в кіно, або кудись поїхати, або просто сходити разом до місцевої мистецької галереї, прихопивши туди навіть мене.

×