Мій малий грає на барабанах. Властиво, не такий він уже й малий — йому пішов дев"ятнадцятий, і він ось уже другий рік (нібито) вчиться (нібито) на історика в університеті. Насправді ж свій студентський період він почав із гамселення паличками з ранку до вечора по якомусь саморобному причандаллю, з уроків музики та складання пісень англійською мовою.
Десь навесні він натякнув нам із дружиною, що непогано було б придбати справжню ударну установку, звільнивши попередньо його кімнату від усього іншого. А влітку він зажадав на цю мистецтвовгодну справу дві тисячі гривень прямим текстом. Я, звісно, до певної міри мазохіст, як і всі українці, та все ж не настільки, щоб купувати самому собі знаряддя тортур за власні гроші.
— Флейта теж непоганий інструмент, — сказав я йому.
— Або сопілка, — сказала дружина.
Він зажадав дві тисячі гривень прямим текстом
Син образився, але не сказав нічого. Натомість першого ж дня канікул найнявся продавцем до велосипедного магазину й пропрацював там майже без вихідних до першого вересня. І таки купив собі свою установку — п"ять барабанів різного розміру, чорних, блискучих, із гумовими накладками, щоб глушити звук під час репетицій, і без тарілок (поки що) — бо на тарілки йому (на щастя) не вистачило грошей.
Барабани заповнили собою половину кімнати. Але ми з дружиною вже звикли до них, до їхнього чорного полиску, їхнього приглушеного звуку, їхньої здатності дарувати людям якщо й не божественну? гм, музику, то все ж божественне відчуття повноти життя.
Тож коли тепер хтось мені зауважує, що барабани в хаті — це надто незручно, громіздко, гамірно, дорого, я твердо відказую, що якраз це мені цілком байдуже. Тобто — по барабану. Тобто — по тарілках, на які мій малий, я не сумніваюся, ще собі заробить.
1 
1
Коментарі
3