Ось уже другий тиждень ми з дружиною живемо в невеличкій комуні письменників із різних країн на декадентській віллі покійного швейцарського видавця і перекладача Гайнріха Ледіґ-Ровольта. Кожен пописує тут свої геніальні твори і принагідно збагачує культурне різноманіття Європи своєю присутністю, а можливо, й творчістю.
Щовечора ми збираємося за спільним столом і наша розмова з мистецьких та інших високочолих тем неминуче сповзає на останні спортивні події. Дружна компанія розпадається на дві групи, на два світи, кожен з яких оперує цілком іншими іменами, термінами, жарґоном. Одні захоплюються футболом, другі — тенісом. Ми наче мешканці двох планет, яким ніколи не збагнути одне одного.
І лише зімбабвієць Тоґара уважно дослухається до обох груп, докидаючи компетентні коментарі і щодо зіграних сетів, і щодо забитих голів. Я вже готовий повірити, що не тільки наша компанія, а й увесь світ тримається купи головно завдяки таким, як він, — тим, хто однаково добре знається і на елітарному тенісі, і на масовому футболі. Але я помічаю, що серед нас є ще й інша особа, яка не цікавиться, схоже, ні футболом, ні тенісом, і не бере жодної участі в наших велемудрих дискусіях.
Марґаріта бачила на прогулянці величезного зайця
Марґаріта, поетка з Венесуели, розказує натомість, що бачила на прогулянці величезного зайця, який перебігав дорогу; що в сусідньому містечку є гарний музей городніх опудал; і що в нашому власному трояндовому саду можна назбирати сухих пелюсток, із яких виходить напрочуд духмяна ванна.
Наша компанія тримається купи завдяки їм обом. Власне, весь світ тримається купи завдяки тому, що є полюси, між якими він може собі коливатися — від благословенного знання до ще благословеннішого невідання.
1 
1
Коментарі
6