В останню неділю серпня багато років тому батько вивів мене на прогулянку — показати дорогу до школи. Власне, це я мав йому показати, що сам знаю дорогу, а головне — знаю, де і як переходити вулицю.

Перехід був складним, тому що там не було світлофора, ані навіть "зебри". Хоча школа була буквально через дорогу. Тож я мусив перейти спершу трамвайні колії ("дивишся спочатку ліворуч, потім праворуч", — напучував батько), потім — автомобільну частину, із доволі щільним уже тоді рухом ("дивишся знову ліворуч, і знову праворуч").

Отож поки батько стояв по один бік вулиці, я демонстративно перейшов її кілька разів туди і назад, суворо дотримуючись батькових вказівок.

— Головне — не перебігай перед автами, — казав батько, і я — не перебігав.

Парк був напівдикий — із розбитими ліхтарями

Зате я порушував іншу його настанову: не ходити через парк. Парком було коротше, а головне — цікавіше. Він був напівдикий — із занедбаними алеями, розбитими ліхтарями і поламаними лавицями. Вечорами в тому парку старшокласники розпивали вино, а вдень, прогулюючи уроки, грали на гроші в "цок", відбираючи принагідно копійки у шкільної дрібноти, що мала зухвалість опинитися поблизу.

І все ж я любив той парк за розкішний горбистий рельєф, який виявився згодом вельми зручним для катання на лижах і велосипедах, а головне — за те, що він був розташований на високому пагорбі. Тож кожного ранку, виходячи з парку, я бачив унизу не лише власну школу, а й ціле місто, залите сонцем саме із того боку, з якого я наближався.

І задля цієї хвилини я був готовий прокрадатися окружними алеями повз грізних гравців у "цок" і суворо дотримуватися правил вуличного руху, як і, взагалі, усіх інших правил, тому що одне, найголовніше правило — не ходити через парк — я вже порушив.

×