Ялинка

 

Кілька років тому я мимохіть образив своїх канадських приятелів. На Різдво зауважив, що їхня ялинка (баксів за сто) із прикрасами (доларів за 300–400) — це приблизно річний заробіток середньостатистичного африканця. Звісно, я мав на увазі не лише бідолах-африканців, а й ненабагато від них заможніших українців. Проте аж ніяк не думав, що Ліна та Джо візьмуть мій дурнуватий жарт так близько до серця.

— Ми їх купуємо перед самим Різдвом, на розпродажі, — пробелькотів Джо.

— А іграшки — взагалі після свят, за чверть ціни, — додала Ліна.

Я, як умів, заспокоїв їх. Проте, з"ясувалося, до кінця вони так і не заспокоїлися.

Через чотири роки Джо і Ліна знову запросили мене на Різдво. Вони гордо показали ялинку під хатою, а точніше — одну з багатьох ялин у сусідньому лісі, за скляною стіною своєї вітальні, прибрану гірляндами кольорових лампочок.

Я берегтиму планету тим, що ходитиму по ній пішки

— Не подумай лише, — сказала Ліна, — що ми їх світимо цілу ніч. Ми вмикаємо їх на півгодини, доки вечеряємо.

— Бо інакше, — пояснив Джо, — дерево може вибитися з природного ритму, подумавши, що вже весна.

— А іграшки, — додала Ліна, — ми відіслали до сиротинця у Нджамені.

Це звучало зворушливо — як твір мого сина. Коли йому було 6 років, він написав в Америці на День Землі: "Я берегтиму планету тим, що ходитиму по ній пішки, а не їздитиму авто".

Хотів було розповісти цю історію друзям. Та спохопився, що вони, щирі душі, відішлють чого доброго ще й обидва свої "фольксваґени" до Нджамени чи Охтирки. І ми не виберемося з цього чудового лісу, де за вікном різнобарвними лампочками палахкоче ялинка — достоту як полярне сяйво.

×