Наприкінці квітня у ЗМІ з'явилися повідомлення про нібито продаж за безцінь Дружбовського кар'єру в селі Дружба Олевського району на Житомирщині. У народі його називають українськими "Мальдівами" за чисту і бірюзову воду та красиві краєвиди навколо. Це одна із відомих туристичних локацій області, туди постійно їздить відпочивати багато українців.
Вказувалося, що дороговартісний об'єкт на аукціоні майже за 3 млн грн придбало Товариство з обмеженою відповідальність "Імуногенетика". Одним із його власників є громадянин Ізраїлю Георгій Цацкін, який колись мав бізнес у Росії.
Після появи цієї інформації, багато громадських активістів обурилися, що "Мальдіви" продали у кілька разів дешевше за ринкову вартість та ще й людині, яка була пов'язана з країною-агресоркою. Люди почали поширювати цю інформацію у соціальних мережах аби привернути увагу суспільства до проблеми.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала на "Мальдівах" та поговорила із місцевими жителями і туристами, які там відпочивають. З'ясовувала, чи відповідає дійсності інформація саме про повний продаж кар'єру.
КВАРЦ
Під високою сосною зі стовбуром близько метра завширшки, на розі вулиці, під дорогою, самотньо сидить літній чоловік. Одягнений у заношені чорні штани, флісову спортивну кофту на змійці з червоним коміром, голову прикрив синьою кепкою.
Крізь сонцезахисні окуляри з чорним склом не видно очей і тільки сиві вуса переливаються на сонці. Руками поважно сперся на деревʼяну тростину.
– Тута все є! – каже радісно дідусь і стурбовано хитає головою. – Ні, усе було, а тепер нема нічого.
Село Дружба розташоване менш як за 70 км від кордону України з Білорусісю. Раніше мальовничий куточок з промисловою зоною радше схожий на вимираюче село. Щоправда, вулички – доглянуті, з садками й гілками черешень, що гнуться додолу.
На вʼїзді бачимо практично зруйнований завод, який входить до складу підприємства. Розбиті цегляні будівлі нагадують зруйновані від обстрілів будинки. Стоять на залитих бетоном площах, порослих деревами й чагарниками. Тут переробляли граніт на щебінь.
– Раньше у нас тут був рай, – продовжує Анатолій Ханас. – Воєнний комбінат працював, усе було у нас – зарплати, клумби, цвєти, квартіри. Люди стояли в черзі, бо місць не хватало, а зараз всі пустиє, як після війни.
Дружбівський карʼєр, що за кілька сотень метрів звідси, заснували в 1948 році для забезпечення військової промисловості будівельними матеріалами. Тривалий час карʼєр був у підпорядкуванні військових.
Державне підприємство Міністерства оборони України "Дружбівський кар'єр нерудних копалин "Кварц"" – так раніше звучала офіційна назва підприємства. У 2020–му карʼєр перейшов у власність до Фонду державного майна, тому приставку Міноборони прибрали. За даними різних реєстрів, підприємство не працює з 2015 року.
– У нас тут постійно все будувалося, а за останні роки тут не збудувався даже туалєт. Усе тут построєно було до розпада Союза, – згадує селянин. – У нас проблем не було, тому що солдати служили, робили. Оставались й женились по селах.
В Дружбі працює поліклініка, три магазини, школа й дитсадок. За 4 км звідси – залізнична станція. Щоправда це – єдиний громадський транспорт, що проходить повз. Маршрутки чи автобуси давно не курсують, тому туристи приїжджають до славнозвісного карʼєру машиною чи велосипедами.
– Прєдприятіє мільйонник було, працювало й на оборонку йшло усе, туда на Москву. Я тута пропрацював 42 роки машиністом тепловоза. Сюди йшла желєзна дорога, прямо до завода. Зараз іде на Дуброву, а звідти Київ-Ковель. До Овруча тута рядом, кудой кацапи йшли, через ліси.
МАЛЬДІВИ І ДРУЖБА
У селі стоять переважно одноповерхові приватні будинки. Є багатоквартирні двоповерхівки, які будували для працівників оборонного підприємства й карʼєру, зараз у них також живуть люди. Пустують тільки солдатські радянські бараки, побудовані з дерева – без вікон, з вибитими дверима, стали прихистком для безпритульних тварин.
– У нас така лікарня, озеро в лісі, школа така була, – продовжує Анатолій. – Були колись механіческіє цеха, все робилося, все крутилося. Ще мій батько після войни тут працював. Обикновєнний камінь добували, тільки не гранітний, а кварц. Він вредний, стільки людей від силікозу помирало. Чого тута солдати були? Бо гражданским вредно, а на заводі нада було ставить систему опилєнія, орошенія. Тут із сіл збирали, вони не одягали ніяких срєдств защіти. До сорока-пʼятдесяти доживали і від силікозу помирали. Із Закарпаття тут служили хлопці і со срєднєй Азії.
Видобуток кварцу припинили вже після розпаду Радянського Союзу, запевняє селянин.
– У нас був газ, вода гаряча, усе було подведено. А зараз нема, тута пєчки люди роблять зараз в цих хатах, усе чадіє, – нервово виструнчує голову Анатолій. – Газгольдери у нас стояли, приїжджала машина й заповняла. А я плод большой любві. Батько був офіцером на войні, від початку до кінця. Їхню часть з Чехословаччини направили прямо сюда, полюбив мою мать. От і я тута. Тоже був силікоз в зачатках, але вилікували.
Зараз у селі немає централізованого водо й газопостачання. Навіть у двоповерхових будинках люди опалюють квартири пічками.
Тут і сам Кличко приїжджав
Навколишні місця стали популярні через каскад мальовничих карʼєрів. Недалеко від Дружбівського є ще кілька маловідомих – Дібровський, Жеревецький, Білокоровицький, Новоозерянський.
– Купаються, вже ось їдуть, – каже Анатолій. – У цьом году ще щось мало. Тут і сам Кличко приїжджав, був, дивився. Вродє приватізіровали його, забрали, якийсь єврей з Ізраїля. Але може хай люди їдуть, може, нам веселіше буде. Може щось зроблять хороше. Знаєте, як Тарас Шевченко колись писав: "Не жди сподіваної волі – Вона заснула: цар Микола її приспав". Це ті називають ці місця Мальдіви, хто тут хоче щось зробить чуже, а це ж наше – Дружба.
Сюди часто приїжджають туристи – купують квартири й будинки задешево. Готельних комплексів біля карʼєрів немає, але придбати дачу з ділянкою тут можна всього за дві–чотири тисячі доларів.
– Київськіє всі приїжджають тут по селах купляють квартіри. Привозять там на літо батьків або самі, щоб не їздить туда–сюда. Людям двє–три тищі доларов – то х*рня. Злодіїв у нас нема. Вода хороша, світла. Такої води тута близько нема. Але ж знаєте, як наші приїжджають, туалєта нема – усе гадять туди. По началу ще ругалися, я тут трохи ходив, тіпа коменданта був, працював. Кожний рік приїжджають, тута їх було стільки – хоч гвозді став на дорогу, щоб не їздили. З одного боку й добре, що люди – общеніє. У нас же до желєзной дорогі через ліс чотири кілометра.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Якщо я вам ногу прострелю - буде чим перемотати?" - які жахи пережили херсонці після підриву ГЕС
Російські окупанти, які наступали з півночі, обійшли Дружбу й так і не окупували село. Однак війна зачепила місцевих з іншого боку – більшість молодих чоловіків мобілізували, зізнається Анатолій.
– Зараз всі на фронті хлопці, зараз ні одного не найдете. – Позабирали всіх. У нас уже трьох похоронили, такі хлопці – не розказать. Усі там, под тим Бахмутом, щоб вони здуріли. Це тільки так, а по всім селам, так як там росіяни забирають з глухих сел, так і тута. З середини не беруть, – каже наостанок чоловік і його кличе дружина з двору. Треба закапати очі. – Приїжджайте до нас, є мед, є вино.
РОЗЧАРОВАНІ ЛЮДИ
До карʼєру є кілька заїздів. Через густий сосновий ліс добираються, щоб потрапити до пологих берегів – ставлять намети, купаються подалі від популярних білих пісків. Найбільш відомий пляж – із білого кварцу. Туди їдемо повз старе підприємство.
За смугою беріз і осик відкривається вид, у який не одразу можна повірити. За білими насипами, що подібні на гори чи то дюни, розлилося озеро. Воно переливається бірюзою, блакиттю й синявою – залежно від того, звідки дивитися.
Порода пішла тріщинами й у деяких місцях до білого пляжу можна спуститися, ступаючи на вимитомий кварц. Він на сонці переливається срібним блиском.
Нагорі відпочивальники встановили кілька наметів, у тіні дерев припаркували машини. Це місце відрізняє від подібних курортів відсутність цивілізації. Поруч немає туалетів, магазинів, торгових яток з їжею чи напоями. Дружбівський карʼєр – ідеальне місце для любителів тихого відпочинку.
До пляжу спускатися близько 10 метрів, сам карʼєр має глибину понад 30 м. Берег обривчастий, тому місцеві радять плавати обережно.
Біля самої води сидить молоде подружжя. На пісок постелили тонкий рушник, слідкують за донькою, що купається неподалік.
– Приїхали сюди вперше, – зізнається пишнотіла жінка з червоного кольору волоссям, називається Ольгою. – Ми жителі Олевського району, але так сталося, що не були жодного разу.
Прізвище називати не хоче, бо чоловік військовий. Сидить поруч у картатій лососевій сорочці й замріяно дивиться на воду.
Зацікавилося НАБУ цим питанням і будуть перевірять
– Знаємо, що продали його недавно, – розповідає Ольга. – Нам не подобається така ситуація, тим більше за такі кошти, які продали. І незрозуміло, кому – за кордон людині. Я вважаю, що у нас в Україні є такі люди, які змогли б вкласти ті самі гроші, і зробить цей карʼєр, і він би працював на розвиток країни, а не зрозуміло, для кого. Із соцмереж чула, що зацікавилося НАБУ цим питанням і будуть перевірять, на яких підставах був він куплений. Якби активісти проводили тут якісь акції протесту, то взяла би участь.
Дружбівський карʼєр потрібно перетворити на туристичну базу відпочинку, каже Оля.
– Будиночки відпочинку збудувати, можливо. Щоб територія прибиралася, щоб смітники були, туалети. Думаю, що люди б сюди їздили. Місцеві органи взагалі це замовчували, я навіть не знаю, як завдяки активістам інформація така спливла. Мер наш теж нікому й нічого не відповів, бо просили, щоб розʼяснив ситуацію.
Ольга з чоловіком не купаються, бо вода поки захолодна. Приїхав на кілька днів, і вирішили вирватися, зізнається.
– Люди у нас розчаровані, не знають, що чекати далі. Так під час війни все продається наліво, направо. Тут дуже велика територія, більше 200 гектарів ліс. Тут не один цей карʼєр, ліс є. Як вони цим розумно будуть розпоряджатися, Бог його знає. На власному досвіді знаємо, що закуповують буває якусь землю, вирізають дуби, а потім воно нікому не треба. Гроші відбили лісом – і воно закинуте далі стоїть. Видобутку тут не буде, та й туристичний обʼєкт робити нікому не вигідно. Можуть тільки склади порозбирать, порозпродувать, трохи вернуть лісом, і дальше закинеться це все.
Місцеві готові платити навіть за вхід, щоб відпочити біля карʼєру. Головне, щоб територію облагородили, наголошує жінка.
– Щоб вʼєзд навіть був платний, ті 50–100 гривень заплатимо, але щоб я знала, що тут не буде сміття цього, за кущами в туалет не будуть ходить. Тут немає нічого, а наші люди за деякий час все замусорять. Одні виходять хлопці й гинуть за цю землю, а інші просто користуються цими ресурсами, відвалюють один одному гроші, щоб обійти податки. За два мільйони викупить цю всю територію – навіть в Олевську є люди, які могли б купить. А так якось все тихо зробили. Без відката не обійшлося, – говорить жінка й іде витирати доньку рушником.
ВЕЛИКІ БОРГИ
На пляжу небагато людей, але шумно. Чути щебіт дітей у воді, об берег бʼються хвилі. Крізь прозору воду видно піщане дно, місцями під ноги трапляються гострі брили кварцу. Білий мул, як молоко, здіймається від кожного кроку й робить воду ще світлішою.
Нагорі біля обриву вже розвели багаття туристи. Біля наметів поставили мангали – запах шашлику й диму шириться пляжем. Місцева молодь у затінку смажить на спеціальній пательні картоплю.
– Уже майже готова, – каже молода дівчина у комбінезоні з широкими брюками. Яскраво нафарбувала очі й підвела повіки стрілками.
Дівчина народилася й живе в селі Дружба. Навчається в Києві на педагога, але зараз заняття проводять онлайн. Її мати працювала на місцевому підприємстві й досі не може отримати заборговану зарплатню.
– Тут працювали мої батьки й узагалі всі місцеві, – розповідає 20–річна Руслана Омельченко. – Була сумнівна фірма, мені здається, вона була з російською компанією повʼязана. Тоді ще був Янукович. Біля магазину стоїть зданіє, там усі ці бухгалтера комбіната були. Потім у 2013–му усе почало розвалюватися. Вони нікому з людей не виплачували зарплату, великі борги. Чула, що викупили підприємство і всі ці борги мають сплатити.
Газопостачання немає, приїжджає періодично машина з балонами
Молоді у селі живеться не дуже добре, зізнається. Немає роботи й перспектив для тих, хто навіть хоче залишитися.
– Відпочивати тут добре, релакс, коли приїжджаєш з міста, – каже Руслана. – У нас погано, що смітять, мало мусорних баків. І проблема, що не забирають це сміття. Газопостачання немає, приїжджає періодично машина з балонами. У нас дрова, віздє єсть груби. Школа тільки обігрівається з котельні. З цивілізацією так собі, і ніхто не хоче нічого робити. Молодь їде в город.
Про продаж карʼєру дізналася в інтернеті. Прочитала безліч постів, які написали на тлі скандалу, але запевняє, що не вся інформація відповідає дійсності.
– Пишуть, що працював карʼєр до 2021 року, а він звернувся ще 10 років назад. Оці всі роки гроші комусь капали, виходить? Розбиратися в цій справі ж ніхто не буде, а деяким взагалі байдуже. Ну, як то кажуть, хуже вже не буде. Якби я тут керувала, то зробила б ту т туристичну зону – літом тільки так працюй. Якби плату ввели, то було б обідно, бо я ж місцева. Можна щось інше придумати – катамарани, фотозони, кіоски. Минулого року тут все було в машинах.
Про Дружбівський карʼєр, який вже прозвали "українськими Мальдівами" почали цікавитися після відео у соцмережах. Тоді житомирчани зняли кадри водойми з дрона й привернули увагу туристів до озера з водою незвичного кольору.
КАРʼЄР ЗА ЦІНОЮ КВАРТИРИ
Інформація щодо продажу Дружбівського карʼєру зʼявилася у мережі наприкінці квітня. Громадські активісти й правозахисники підняли галас, бо обʼєкт продали за $75 тис. та ще й громадянину Ізраїлю, нібито пов'язаному з Росією. За ці гроші його компанія отримає 19 будівель на 128 га землі.
Боролися за нього дві фірми, – ТОВ "Імуногенетика" та ТОВ "Максіторгбуд", яка програла торги, оскільки запропонувала ціну на гривню дешевше. Як зазначили житомирські 3MI, обидві фірми мали однаковий статутний капітал, лише у тисячу гривень, що разом із різницею в одну гривню у пропозиції, видається підозрілим.
Земля не може продаватися, бо належить державі. Під час торгів не йшла мова про комплекс "Мальдіви", розповів Gazeta.ua колишній співробітник "Держзакупвілі. Онлайн".
– Карʼєр орендує землю у держави, але те й інше – державні організації. Це формат взаємовідносин різних державних структур, – каже Євген Михайлюк у телефонній розмові. – На цій землі є комплекс будівель, які використовувались для роботи карʼєру. Називається він – "комплекс промислових приміщень". Це окрема юридична структура, яка займалась обробкою добутої породи.
Саме ці приміщення придбала компанія на аукціоні, але прав на землю вона не має. Продали 19 будівель, площею 9210 кв. м, що входять до складу підприємства, каже Михайлюк.
– Багато людей вважають, що право власності на будівлю на якійсь ділянці землі надає право власності на цю землю. Ні, такого в українському законодавстві немає, – пояснює Євген. – У державної структури, яка володіла цими будівлями, права на землю також немає, тому вона ніяк продати її не може.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Жінки закрили дітей своїми тілами" - як у Деснянському районі пережили моторошну ракетну атаку
Це металобрухт, який держструктура не може викинути
Усі будівлі комплексу перебувають в аварійному стані, про це також йдеться в описі промислових приміщень. Окрім цього, вказана інформація щодо заборгованості попереднього власника карʼєру перед колишніми співробітниками.
– Там суттєва сума, навіть сума, за яку продали ці будівлі, не покриває заборгованість. Але частину так, і це дозволяє виплатити якусь зарплату. Фактично, це металобрухт, який держструктура не може викинути, якщо воно є на балансі. Чому така низька ціна? Це був другий аукціон на підвищення ціни від початкової вартості у 50 відсотків від статутної, який відбувся, бо перший "на збереження ціни" не пройшов, бо не було жодних пропозицій. Саме це визначило ціну – половина вартості на балансі карʼєру.
Компанія купила збиткові приміщення, які може тільки здати на металолом, запевняє Євген Михайлюк.
– Мова в обговореннях цієї ситуації йшла про те, що один із власників – громадянин Ізраїлю з російським корінням. Для "Прозоро" немає обмежень по кінцевим бенефіціарам, бо в законодавстві це не прописано. Але ж це не громадянин Росії навіть.
На місці будівель, які продали на аукціоні, створити курортну зону також не так просто. Для цього потрібно через суди змінити цільове призначення приміщень.
– Щоб там побудувати курорт закритого типу, потрібно орендувати землю, а вона вже в оренді – приходьте десь за років 50. Також треба буде поміняти цільове призначення, з промислового на туристичне. Навіть готель на місці будівель не зробиш, бо ділянка не призначена для цього.
Чоловік радить українцям дотримуватися інформаційної гігієни, перевіряти всі факти, якщо щось видається підозрілим.
– У нас є дуже високий запит на інформацію про "зраду". У постах про карʼєр навіть не вказали назву аукціона або його номер. Єдиний спосіб був – знайти по учасниках, але такий функціонал пошуку не дуже зручний. Пост зробили таким чином, щоб не було легкого способу перевірити. Це виглядає, як вкид, щоб розхитати настрої людей, – підсумовує Євген Михайлюк.
3 
1
Коментарі
4