На початку березня російські окупанти зайшли в село Ягідне на Чернігівщині, де за відкритими даними проживає біля 400 людей. Важку техніку ставили біля будинків.
Росіяни створили свій штаб у сільській школі. Аби українські захисники його не розбомбили – почали зганяти місцевих мешканців у підвал навчального закладу. Понад 350 людей тримали там майже місяць – погано годували, погодинно випускали на вулицю і рідко дозволяли покидати межі школи. Чоловіків часто забирали на допити, били і розстрілювали.
Жителі Ягідного перебували у підвалі у важких умовах, згадують. В приміщенні не було централізованого туалету та душу. А постійна тіснява і задуха ускладнювала й без того тяжкість положення.
30 березня російські окупанти втекли з села. Ягідне було звільнене українськими військовими. Тільки після цього люди змогли повернутися з підвалу до власних осель.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала в селі та поспілкувалася з мешканцями, які провели майже місяць у полоні російських загарбників.
СТРІЛЯЛО І БАХКАЛО
Село Ягідне розташоване понад трасою до Чернігова. До обласного центру звідси їхати близько 20 км. На цьому відрізку шляху відбувались важкі бої між українськими військовими та російськими окупантами, які з перших днів повномасштабної війни намагалися окупувати Чернігівщіну.
На узбіччях досі стоять знищені ворожі танки. Поряд з ними, біля вʼїзду до сусіднього села Количівка, місцеві торговці розгорнули намет з продовольством. Можна купити картоплю, капусту, солодощі та навіть солодкі напої.
Староста Количівки Ольга Ляховець займає аналогічну посаду і в сусідньому Ягідному. Туди їздить кілька разів на тиждень велосипедом, бо громадський транспорт між населеними пунктами ходить вкрай рідко.
З Ольгою Миколаївною зустрічаємося біля поштового відділення – старої цегляної будівлі навпроти автобусної зупинки. У цьому приміщенні розташована й сільська рада.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Найбільше цінував чесність": як у Києві провели в останню путь комбата Верхогляда
Ляховець не виїжджала з Количівки під час бойових дій. Коли окупанти на початку лютого підійшли впритул до населеного пункту – страху не було, зізнається староста.
– Тоді не так було страшно, як вже зараз – коли уявляю, що пережили, – розповідає Ольга Миколаївна дорогою до Ягідного. – Стріляє, бахкає! Ми тоді гуманітарку розвозили людям під снарядами. Думала, що кудись далі летять, а коли проїхала по Каличівці, побачила – пів села немає. Нам гуманітарку до двору привозили, а ми на велосипеди коробки чіпляли.
24 та 25 лютого жінка була на роботі. Сільська рада видавала повістки чоловікам та намагалися організувати життя у селі.
Військових було близько трьох тисяч
– 25-го вранці (лютого. – Gazeta.ua) ми ще були на роботі. Потім нам сказали забиратися звідси швидко, бо йдуть російські танки. Сумки захватили, закрили двері й тікать, – веде далі староста. – Уже ночами танки йшли по трасі. Гул такий стояв, що ого! Потім пошла стрільба. Військових було близько трьох тисяч. Від вибухів усе дрижало, а коли кидали авіабомби, то взагалі був жах.
Ольга Миколаївна від обстрілів ховалася у підвалі, щоб уберегтись. І вже тоді знала, що у цей же час російські військові зігнали в шкільний підвал понад 350 жителів сусіднього Ягідного. У полоні мешканців тримали біля місяця.
РОЗМАЛЬОВАНА ШКОЛА
Відстань від Количівки до Ягідного близько 10 км. Останній поворот з траси, на вул. Лісову, уточнює Ольга Миколаївна. І додає: так одразу під'їдемо до школи.
Уздовж Лісової стоять будинки без вікон, деякі з пробитими осколками дахами. Крона плодових дерев заросли зеленим листям та прикривають згорівші хати. У дворах почервоніли вишні. Більшість осель у селі – одноповерхові, лише зрідка зустрічаються багатоквартирні двоповерхівки. Одну з них, через дорогу від школи, лагодять ремонтники у касках та помаранчевих світловідбивних жилетах. Перекривають стріху, латають дірки у стінах.
Будівля школи має два поверхи. Її помітно одразу, адже фасад розмальований дитячими малюнками, а на подвірʼї є ігровий майданчик. Щоправда тут немає паркану – росіяни знесли загорожу танками.
Біля входу зупиняють правоохоронці, перевіряють документи та цікавляться метою візиту. Це обов'язкова процедура у Ягідному. Так силовики забезпечують тут безпеку і порядок.
Ольга Ляховець проводить на шкільне подвірʼя, озирається довкола. Її очі червоніють від сліз. У навчальному закладі окупанти влаштували військовий штаб. Будівля зазнала значних руйнувань, всі вікна повилітали, подекуди навіть із рамами. Сірий шифер повідлітав шматками, в даху праворуч зяє діра від снаряду. На задній двір окупанти зганяли броньовану техніку. Звідти обстрілювали позиції українських військових.
– Пішли, подивитесь, що там робиться, – каже Ольга Миколаївна. – Туда шурувала їм і отвєтка. Був садочок гарний тут у нас…
Про дитсадок староста згадує у минулому, адже після приходу окупантів навчатися в ньому неможливо. Він розташовувався у правому крилі. Кімнати наймолодщих вихованців легко впізнати за яскраво розмальованими стінами, поличками з іграшками та книгами, що видно за розбитим склом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Голі статуї, сервізи від 100 тис. грн і сусід Медведчук: яку розкіш приховує маєток мільярдера Пінчука
Школа стоїть перед густим лісом. Від зруйнованих сусідніх будинків ліворуч залишились тільки груди цегли та сміття. До війни люди займалися городиною, однак цього року земля пустує, заростає бурʼяном та травою, адже господарі виїхали з села.
Задній двір школи, огороджений деревʼяним забором, повністю переритий. Між горами піску усе заросло високою травою. Глибокі ями російські військові копали для того, щоб заховати техніку. Для цього привезли спеціальний трактор, змушували копати також і полонених.
Тут панує гнітюча атмосфера. Привертає увагу напис на дверях до підвалу червоною фарбою "Осторожно. Дети"
– Добрий день, – вітається з нами молода жінка низького зросту, одягнена у сірі джинси та чорну футболку. Сонцезахисні окуляри зняла з обличчя та вдягла на волосся пшеничного кольору. Має стурбований вигляд, та час від часу різко кидає погляд на будівлю школи.
БИЛИ АВТОМАТОМ
47-річна Галина Толочина працює спеціалістом у старостаті Ягідного. Була серед тих, кого росіяни тримали в підвалі школи. Згадувати про страшні дні важко, зізнається та відразу починає плакати.
– Уже заходила якось у підвал після того, хоч і страшно було, – розповідає Галина Іванівна. – Люди повиїжджали у попихах, залишили свої там одіяла. А це була у нас ценна річ, бо спали ж ми долі, а хтось на стульчиках. Позбирала ці одіяла, забрала додому, а коли люди повертались – роздавала. У нас було багато людей приїжджих. Прибували і з Чернігова, бо думали у селі з родичами пересидіть. А як тільки з'явилася можливість евакуюватися – всі повиїжджали.
У Ягідне окупанти зайшли 3 березня. Рухалися дорогою, яка починається за школою і через поле та ліс веде до сусіднього села.
– Зайшли ото вони звідтіля. Мама живе на цій вулиці, а ми біля траси були, – згадує жінка. – Коли вже були сильні бої, то думали, що вони по трасі ітимуть і стрілятимуть. І мама сказала прийти до неї, щоб безпечніше було.
– Здрастє, Петрович, – Галина вітається із літнім чоловіком із пишними сивими вусами.
Іван Польгуй також був у полоні. Попри пережиті події, тримається життєствердно. Його чорні широкі брюки від пилу стали сірі, під білою у синю смужку кофтиною видно шию, почервонілу від палкого сонця. Іван Петрович поправляє кепку на голові та привітно посміхається.
– Вони зайшли після обіду, у другій половині дня, – продовжує розповідь Галина. – Сильно грохало і стріляло, ми в основному у погребі сиділи, на часи майже не дивилися. Около чотирьох у селі була стрілянина, ближній бой ішов, з автоматів. Тут (у школі. – Gazeta.ua) вони і осіли. Нас предупредив чоловік. Успів забігти і сказать: "Рускіє ідуть". І по ньому начали стрілять.
Селяни досі не знають, навіщо окупанти тримали їх у полоні. Людей шукали у погребах та будинках. Казали: "Мы пришли вас спасать".
– Ми замкнулись у погребі, боялися, щоб нас не найшли, – згадує Толочина. – І надєялись, що нас не найдуть. Нас було 11 чоловік, була жінка з двома дітьми.
– Вони, як заїхали з лісу, сразу начали свої танки, БТРи під хати ставить, – долучається до розмови Іван Петрович. – А там у лісі стояла людська машина, чорною пльонкою прикрита. То вони (росіяни. – Gazeta.ua) побачили – і сразу стрельнули по ній. Ми тоді поняли, що прийшли з поганими намєрєніями.
Откривали сараї і стріляли в погреба
– Вони у нас по вулиці ходили, то откривали сараї і стріляли в погреба, – веде далі Галина. – Ми думали, що у нас потрогають, що закриті двері, і підуть. Перші пройшли, другі, а треті вже вирубали двері і діти закричали, не витримали. Якось чоловіка вже зараз питаю, чи боїться. А він каже: "Я даже в погребі не боявся, а коли доставали нас, то тоді уже боявся. Думав, що просто розстріляють".
– У мене страху тоді якось не було, – додає Іван Петрович. – І в плечі автоматом били, і над головою стріляли. Не боялись, бо думали, що вже все. Страх був тільки за дітей.
Зараз біля школи вже спокійно. Однак тоді, коли окупанти приводили селян у школу, тут все було заставлено технікою – танки, бронетранспортери та Камази стояли у кілька рядів.
– Усі стволи направлені були в сторону Чернігова, – каже Польгуй. – І в часов дванадцять починали обстрілювать, безпреривно гатили. А коли вже стіни ходором у нас ходили, то ми перейшли в сарай. Побачив у вікно, що калітка вибита. Вони (росіяни. – Gazeta.ua) вибили стьокла в машині, по замках стріляли, акумулятор зняли. Щоб ніхто не виїхав, то усі машини поунічтожали в селі. Танком могли на дорозі машину переїхати. Вибили нам двері, найшли нас у подвалі й сразу автоматом бити почали. Мене в потилицю, хлопця в лоба. Жінки в істєріці були.
Чоловіків, що сиділи у підвалі разом з Іваном Петровичем, змусили роздягтися. Забрали документи, мобільні телефони обстріляли з автоматів.
– Ставили техніку прямо під хатами біля стін, щоб наші їх не обстрілювали, бо наші ж не будуть по людях стрілять. Отут біля двохетажки "Урали" у два ряди стояли, друг протів дружки. А міномьоти поставили на трасі, а дула направили на Чернігов, – веде далі чоловік. – У лісі вони там жили. Я ходив, то бачив бліндажі, столи накриті. Горілку в селі крали, посуду, сиділи і пили. Століки собі поробили з ящиків з-під боєприпасів. Одіяла повиносисили, матраси, коври.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Убитий батюшка ПЦУ і Путін з "переламаним хребтом": як Іванків і Кухарі зустріли окупантів з боку Білорусі
За парканом школи у бік лісу досі валяються рештки здетонованих боєприпасів. Тут поруч колись стояв сарай, а зараз від нього залишились тільки чотири обвуглені палі.
– Ми сюди ходили, навєс такий був. Вони (росіяни. – Gazeta.ua) розрішили нам брать дрова тут, – пояснює Галина Іванівна. – Сюди шось прилетіло, то загорівся сарай.
У траві валяються червоні стрічки – їх носили окупанти на руках та ногах.
– Казали, якщо вивчу гімн (російський. – Gazeta.ua), то одінуть мені красну лєнту і трогать не будуть. За забором тут розстрілювали, – згадує Іван Польгуй і погоджується провести в глиб лісу, де розміщували свої позиції росіяни.
ЗАВОДИЛИ БУРЯТИ
Між зелених зарослів стоїть спалена російська військова техніка. Навколо валяються коробки від сухпайків "Военторгу", гумові чоботи, рюкзаки та тільники. Стояти довго на одному місці не можна, бо цьогоріч у Ягідному справжнє нашестя комарів. Такої кількості комах ніколи не було, кажуть місцеві.
Поруч зі школою росіяни викопали глибокі бліндажі довжиною у кілька метрів. Для укріплення споруд вирубували місцевий ліс.
– Вони усіх зігнали в подвал – і дітей, і старих, і лежачих. Зараз уже ми складаєм списки, хто був. А тоді був такий шок, що про це й не думали. Ось це вже позаростало все, а тоді ми вийшли – все чорне, повигорало, хати побиті, дощ іде, куча снарядов, – каже Галина і оглядає зелений ліс. – У них поранених багато було. Тут їхній "Урал" стояв із красним хрестом. Сюда приводили легко поранених, а потім уже не було – десь дівали їх.
Біля входу у шкільний підвал з заднього двору стоять дві жердини. Біля них валяється синій деревʼяний стіл. Тут полонені зробили для себе польову кухню.
– Люди принесли з дому, шо у кого було, – каже Толочина. – Вони (росіяни. – Gazeta.ua) свої паї поначалу давали трохи. Тут же ще запаси трохи школьні були, садіковські. Галєту одну ділили на шість чоловік.
– Я колись завгоспом у садіку тут робив, то знав, що і де лежить, – пояснює чоловік. – У холодильниках трохи продуктов було, каструлі там стояли великі. То позабирали у погреб собі. А так спершу відпускали людей за продуктами, бо груднічков треба було кормить. А потом уже самі крали у нас, усе з холодільніков виносили. Брали пакети АТБ і виносили все, що бачили. Воду сюди несли.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Стегенце на людину й нуль виплат: як тисячі переселенців з Харкова будують життя заново
Біля дверей у стіні полонені пробили кілька дірок – щоб проходило свіже повітря всередину.
– Нас перших привели сюди 4-го вранці, – каже Галина Іванівна. – Зводили буряти, а потім вони у наших домах жили. Кілька днів зводили людей у школу. А потім вже місцеві самі приходили, бо боялися одні оставаться.
Воду місцеві набирали із свердловини, що на подвірʼї школи. Біля неї висить волейбольна сітка.
– Удень із бутилок собі обстірували носки, бо не було в шо переодіться, – жаліється жінка. – Набирали баклажки або в мисках. У кого дитяча одежа, то в кожну ячейку вішали. Памперсов не було, мамаши понабирали спершу, то ділились між собою. А потом ходили, десь шукали. Буває принесуть пачку, то ділили по три штуки.
СНАЙПЕР НА ДАХУ
У підвал спускаємось крутими сходами. На них стоять коробки з дитячими іграшками, відра, які використовували полонені як туалет, валяються подушки та ковдри. Побілка на підлозі та стінах полущилась від старості. Навіть попри спеку надворі, усередині тхне сирістю, вологим вапном та цементом. Світла всередині немає, тому йдемо навпомацки. Іван та Галина почуваються доволі впевнено, бо за місяць вивчили кожний куток підвалу.
– У часов восєм починається обстрєл мінами, – розповідає Іван Петрович. – А ми вже повиходили було, то починали назад тікать. Ступєнькі крутиє, а чоловік сто чи більше вийде, то вже падали туди прямо. Дітей, як мячики, передвали. Тяжело туди зайти, щоб усім заховаться. Було, що не встигали і когось ранило.
Спали люди просто на підлозі або сидячи. Кому пощастить – на стільцях або старих шкільних меблях. Людей було настільки багато, що було неможливо пройти так, щоб когось не зачепити.
– Тоді було душно, а не представляю, як би зараз могло буть, – зауважує Галина Іванівна та спускається нижче сходами.
Із часом у людей почали набрякати ноги, утворювалися пролежні. Росіяни запропонували звернутися полоненим у свою санітарну частину.
Двері на ніч підпирали козлом
– Нас могли випустить у вісім ранку, а могли і в дванадцять, – каже Іван Петрович. – Двері на ніч підпирали козлом, щоб не повтікали. А куди нам було тікать, як їх тут всюди стільки стоїть? На криші на школі снайпер сидів, нас контролірували. Щоб сходить в село, хазяйство попорать, то заставляли білу лєнту вдівать. Хочеш – іди, але нема гарантії, що ти назад прийдеш. Відро тільки дозволяли винести.
– Вони ж свиней, коров поїли. Постріляли хазяйство, – розповідає Галина Іванівна. – Кролів побили. Прийшли додому, то у дворі кролі валялись, кури побиті.
– Козенята в мене були, то забрали до сусіда і на коврі розбирали в хаті прямо, – додає Польгуй. – Але собак не трогали. Усіх собак відвязали і кормили.
Від постійної спеки та браку свіжого повітря люди в прямому сенсі задихалися. Доводилося ламати двері та вибивати стіни для кращої вентиляції. У Галини Іванівни від холодної підлоги розвинувся цистит. Більшість людей також захворіли після довгого перебування під землею – страждають від кашлю.
– До відра (відра полонені використовували, як туалети. – Gazeta.ua) не можна дібратись, бо на ніч так розкладалися все, що відро було під ногами. У кого дітки були, то вже де спали, там і ходили в туалет вночі. Отак чоловік чужий спить, я беру відро і дивлюсь, щоб ніхто не проснувся. Отут уже люди спали, – показує жінка на місце під самими сходами.
На стінах люди писали замітки. "03.04.2022" – згадка на вапні про останній день життя у підвалі. У великій кімнаті, що за коридором, на стіні написані прізвища померлих людей. У підвалі від задухи загинули десятеро селян, переважно літнього віку.
На брудній підлозі валяються старі ковдри. Кислий запах сечі бʼє у ніс. На рамах вибитих дверей кімнат, писали кількість людей, які там проживали. Окремо у дужках – скільки дітей. Наприклад, у приміщенні 20 кв. м мешкали більше 28 людей, із них 9 – діти.
– Світла не було, дітки плакали, старі стогнуть. Було душно у великій кімнаті навіть. Оце сама більша кімната. Тут було 136 людей, – заводить Галина у приміщення площею майже 90 кв. м.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Без прав і грошей на життя: українці понад 20 років відмовляють у видачі паспорта
Там усе заставлено шкільними стільцями, старими ліжками з садочку. Під ними валяються дитячі книжки, кольорові олівці та фломастери. Мʼякі іграшки припали пилом. На батареях стоять пластикові пляшки, під столом – баклажка з водою. На стільці у центрі лежить стара бордова ковдра. Навколо розкидані газети – росіяни роздавали пропагандистські видання полоненим.
– Отам в углу самому була дитинка. Я спав отута, – показує Польгуй на два стільці один біля одного. Це – імпровізоване ліжко, де йому доводилося ночувати увесь місяць. – Біля мене спала лежача бабуля. Тут колись спортзал був, у подсобочці – туалет. Хоча до війни тут зберігали старий інвентар.
Стіни у великій кімнаті розписані різнокольоровими малюнками – так розважалися діти. Серед полонених їх було більше 40. Наймолодшій тоді пішов другий місяць.
На синіх дверях кімнати, де жила Галина Толочина, вугіллям намалювали календар, щоб знати, яке число. Під ним найбільше розчулює напис "31 – наші прийшли". Це перша кімната, у яку заселили людей. Разом із нею жило 37 осіб, із них – девʼятеро дітей.
– Дєткі спали полусогнутими, – згадує жінка і проходить у куток кімнати ліворуч. – Отут моє мєсто було. Сиділи на стільчиках день, а на ніч сосід лягав на стілець, а ми з Сашком (чоловік Галини Толочиної. – Gazeta.ua) отут удвох на полу. Ножка стула різала у бік. А сусід Вася спав головою біля наших ніг, то не можна було просунуть. Племінник мій на ніч трапик ложив, на нього лягав, а ноги на стіну. Наші голови під трапиком у нього були. Оце наша квартирка така була.
Дуже воняло паливом
Поряд із календарем ліворуч на стіні писали прізвища померлих, праворуч – імена тих, кого застрелили росіяни у селі. Люди спали не тільки в кімнатах, а і в коридорах.
– 27 днів не розпрямувать ноги. Жутко було, – зізнається Галина Іванівна. – У нас була керасінова лампа, то дуже воняло паливом. А дітки ж маленькі, то чімось треба було світить.
Неподалік від входу у підвал стоїть шкільна котельня. Там зберігали тіла померлих людей. До того, як їх почали туди зносити – тіла могли пролежати у підвалі кілька діб поряд із людьми та дітьми. Від сечі, пролежнів на тілі, що починали гнити – усередині приміщення стояв нестерпний сморід.
– Якщо ввечері помирає людина, то сутки з нами лежить, – каже Іван Петрович. – Потом уже чоловік три-чотири соберемо в котєльні й просимо, щоб на цвинтар повиносить. Як були на цвинтарі, то почали обстрілювать нас. Мінами закидали. У перший день, як начали копать, то двох сразу ранило, падали в яму.
– Я ходила потом на той цвинтар, то люди були тільки трохи прикидані землею, – розповідає Галина. – А в одной даже локоть було видно.
ВИБОЇНИ
30 березня російські військові втекли з села. Місцеві мешканці ще ніч були у підвалі школи, бо не знали, що Ягідне звільнили. На вулицю боялися вийти. Попри всі жахіття, Толочина згадує і радісні моменти життя у полоні.
– Була сімʼя, їх горе привело у село наше. Вони проїжджали повз Ягідне в евакуаційній колоні. Їхню машину розстріляли. Мама з донькою Варею вижила. Оце був наш позитив – малій год і два місяці було. Я завжди її няньчила, – жінка не стримує сльози. – Поїхали в Польщу вже. Сказала, що колись вернеться і приїде в гості. А так всяке було… І за територію сварилися, і між сімʼями був розлад. Психологічно було дуже тяжко.
– Їжі було дуже мало, – додає Польгуй. – Один стаканчик юшки був на двох людей. Хліба тижня два я не бачив. Потім давали буханку хліба на чотирьох чоловік. Ділили кусочок на чотири часті. Дітям дають ящик вафель і стоять все знімають – які хароші вони. Взрослим давали мʼятні цукерки.
Інколи чоловіків забирали на "допити". Завʼязували руки, очі, та відводили за паркан. Там їх розстрілювали. Людей звинувачували в тому, що ламається техніка, що росіян обстрілюють. Мовляв, хтось із полонених має телефон та здає позиції.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Нас закривали і душили газом. Хлопчика застрелили" - як Ворзель і Микуличі жили під російською окупацією
Наостанок оглядаємо шкільні кабінети. Там росіяни влаштували справжній безлад. На підлозі валяються пачки з-під печива, купи недопалків та пляшки з-під алкогольних напоїв. Книжки та документи розкидані, а меблі перевернуті догори. Від осколків у стінах утворилися вибоїни, а жалюзі тріпочуться на вікнах від протягів.
На вулиці починають збиратися люди – лікарі приїхали надати мешканцям Ягідного допомогу. До школи за медикаментами прийшла молода жінка. Везе дитячий візок а на руках тримає 9-місячну доньку з чепчиком на голові. 32-річну Євгенію Бойко росіяни тримали в полоні з чоловіком та бабусею.
– У мене мала хоч на груді була, так легше було. А хто був на смєсі, то їм важче було. Бо це ж і бутилочку не помить. Хтось переходив уже на звичайну їжу, а суп був кислий у нас, каша з соляркою. Давали нам макарони з соляркою (росіяни. – Gazeta.ua). Памперсами ділилися. Випрашували у них, вони це любили, що ми від них залежимо. Привезли хліб на тачці грязний, стояли фотографіровали, сміялися. Свій викинули, а нам давали непотріб. А потім давали запакований хліб і знімали, що ж нас кормлять. "Мы же свою еду вам отдает", – казали. А їли шашлики з наших свиней.
Євгенія разом із родиною спала у великій залі. Від сирості та духоти її донька захворіла, у дівчинки піднялася температура. Медикаментами люди ділилися між собою, однак їх все одно не вистачало.
У кочегарці дівчата миються, а тут вже труп лежить
– Ми просили, щоб подихати вийти хоча б, – згадує Бойко. – Їм не шкода було дітей. І в обмарок діти падали, бо душно було. Кажу йому (російському солдату. – Gazeta.ua), що задихаються. А він каже: "Пусть задыхаются". Милися ми у тазіку, як під олівʼє. Тряпкою дітей обтирали. Поначалу було дуже холодно, у комбінезонах діти сиділи. А коли нагнали людей, то душно стало. Щоб набрать воду і мить – то не було можливості, бо стать не було, де. У мене була голова заплетена, ні розчіски, нічого не було. Пішли хоч голову помить, то чуть не вбило. Там у кочегарці дівчата миються, а тут вже труп лежить.
– Потом уже нашли тряпку, то зробили таку душеву дівчатам наче, – додає Іван Петрович.
– У бабушки пролежні начались, то просила у них щось, щоб обробить якось, – каже Євгенія та гойдає доньку на руках. – А вони сказали, що треба молодих спасать, а не твою бабушку. Уже коли перша людина померла, то вони злякалися і почали трохи випускать. Бо заходили і відчували, що задуха в підвалі.
2 
1
Коментарі