З початком повномасштабної збройної агресії Росії з Харкова виїхали близько половини мешканців – до 700 тис. осіб, за даними голови Харківської ОВА Олега Синєгубова.

Більшість перебралися в інші області й за кордон. Та чимало людей осіли й у рідному регіоні, сподіваючись на стабілізацію ситуації в місті й швидке повернення додому.

Одним з місць, куди виїжджали харків'яни, стала Валківська територіальна громада за 50 км від першої столиці. Нині там зареєстровано близько 28 тис. жителів. І майже стільки ж вимушених переселенців – понад 20 тис.

Один зі старостатів громади – селище міського типу Ков'яги. Сюди приїхали 1,5 тис. переміщених осіб. Водночас місцевих мешканців у селищі лише вдвічі більше – 3 тис.

Як прийняли переселенців Ков'яги та як живуть і налагоджують життя в селищі харків'яни, дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.

КОВДРИ І ПОДУШКИ

Буденним ранком приміська електричка зупиняється на станції "Ков'яги". За хвилину потяг встигає обмінятися із селищем людьми: замість нас, п'ятьох новоприбулих, забирає у свої вагони трьох місцевих. Подавши дзвінкий гудок, повільно рушає і скоро зникає у спекотному літньому мареві.

Місцевий пенсіонер, що з велосипедом переходить колії пішохідною доріжкою, підказує, як дістатися до старостату. На площі по той бік акуратної будівлі вокзалу сонячно й безлюдно. Праворуч біля магазину з написом "Одежда" притулений старий дорожній велосипед. На зовнішніх стінах торгового закладу – яскраве графіті. Серед зеленого листя – обличчя різних людей і підпис "Одеваемся у нас". На вікнах – теж реклама турецького одягу, і теж російською мовою.

Фото: Ольга Стенько

Це єдиний магазин одягу в селищі Ков'яги, пояснює продавчиня Ольга – струнка дівчина з охайно зачесаним назад світло-русявим волоссям. Окремі товари можна ще купити в господарчому магазині, але такого широкого асортименту там немає.

Акуратно складає в стос жіноче спіднє, кладе на вітрину під скляний прилавок. Поруч роздивляється літній одяг темноволоса жінка середніх років у футболці кольору хакі й чорних трикотажних капрі.

Питаю в місцевих жінок, чи змінилося щось у житті селища з приїздом великої кількості переселенців.

– Людей більше. Більше купують одягу. Зараз не так щоб сильно, а коли приїхали – всі в нас були. І зараз переселенці купують більше, ніж місцеві. Не тільки в нас, в усіх магазинах, – каже продавчиня.

– У березні все брали: ковдри, подушки, постільне. Вибрали все, шо тут було, – долучається до розмови покупчиня, представляється Тетяною Григорівною. – Знаю, що крім продуктів, у магазинах переселенці беруть господарчі товари хорошо. А тут зараз нормально так добавилося товару, є шо вибрать літнє. І ціни нормальні.

ВІЙСЬКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ

Будинок Ков'язького старостату розташований у центрі селища, неподалік від залізничної станції. Біла одноповерхова будівля в затінку від великих розлогих дерев. У повітрі пряно-гірко пахне вологою тополевою корою та свіжою травою – чоловік у робочому одязі викошує рослинність за малинником у кутку подвір'я.

У центі двору стоять два легковики, біля яких неголосно розмовляють троє чоловіків. Масивний дядько років 45 у яскраво-синій синтетичній футболці обперся спиною на свою машину, праву руку поклав на водійські дверцята. У затінку, склавши руки в кишені, стоїть молодик у шортах і блакитній футболці, а на пеньку сидить худорлявий чоловік у військовому одязі. На рукаві – жовтий скотч. Притримує рукою штатний АК, який поставив прикладом на землю.

Побачивши незнайоме обличчя, питає про мету візиту й запрошує до свого кабінету. Староста Ков'язького старостинського округу Валківської громади Харківської області 39-річний Олексій Офій нині очолює місцевий загін тероборони.

 

– З перших днів і, мабуть, годин почали їхати люди. Діставали звідкісь мій номер телефону, просили їх прийняти, – розповідає. – У першу чергу завезли в туристичний центр. Потім обдзвонювали людей, які тут не проживають, але мають право власності на будинки. Пояснював їм ситуацію з переселенцями. Хто давав згоду – заселяли до них біженців, – розповідає староста.

Найбільше приїхали із Салтівки й ХТЗ – районів Харкова, що з 24 лютого й до сьогодні потерпають від обстрілів. А також з приміських сіл на півночі області.

Перші дні харчі для біженців носили місцеві мешканці – віддавали овочеву й фруктову консервації, тушкованку, картоплю, сало. За кілька тижнів долучилися волонтери – почали передавати крупи й макарони.

У березні-квітні деякі переселенці отримали "президентську допомогу", каже староста. І зазначає: її склад відрізнявся для різних людей. Єдине, що було спільне, – пакунки містили наклейки з інформацією, що це допомога від глави держави.

– В Тернополі пакували в коробки, в Дніпрі збирали в пакети, – веде далі Олексій Миколайович. – У перших 100 пакетах, які отримали й роздали, було по дві палки ковбаси, згущівка, олія, крупи, цукор, пакетований чай і декілька банок тушкованки. Потім ще приходила допомога, але вже без ковбаси. А далі стало питання доставки її (гуманітарної допомоги. – Gazeta.ua) з Харкова. Староста Високопілля свою фуру прислав мені, а я ще домовився з місцевим підприємцем і він дав свою фуру. Разом відвезли їм (переселенцям громади. – Gazeta.ua) дві тисячі пакунків. У них вже не було ковбаси та згущівки.

Частині людей у громаді допомоги забракло. Тому вони зараз реєструються в загальноукраїнському чат-боті. Надалі держава має сформувати списки й за ними виділяти харчі й розподіляти їх адресно між тими, хто потребує допомоги.

 

– Намагаємося максимально допомагати переселенцям, шукати рішення для кожної проблеми окремих людей. Та у відповідь – мовчання, а то й претензії, – продовжує староста. – Лиш один раз подякували за весь цей час. Прислали фото дітей, яким ми передали іграшки. А переважній більшості все не так. То продукти не такі, то гуманітарки мало, бо в якихось районах роздають більше і краще.

ПЕРЕСЕЛЕНЕЦЬ-ВОЛОНТЕР

До кабінету старости неквапом заходить високий засмаглий молодий чоловік. Темно-русяве волосся коротко підстрижене, навіть за серйозного виразу обличчя – усмішка в сірих очах, колір яких підкреслює яскраво-блакитна футболка з легковажним "пляжним" принтом. Перепрошує, що одягнений у шорти й гумові капці – робочий одяг. На чорному взутті видно свіжі плями зеленої олійної фарби.

34-річний Сергій – вимушений переселенець, який з перших днів взявся розв'язувати питання доправлення харчів біженцям. У Ков'яги перебрався з Харкова разом з дружиною та дитиною. Живуть у родичів.

– Приїхав, познайомилися. Спільними зусиллями через деякі зв'язки з людьми з інших регіонів домовлявся про гуманітарку. Возив і вожу своєю машиною, – розповідає Сергій. Говорить російською.

Він – колишній моряк дальнього плавання. За станом здоров'я списаний, в ЗСУ не беруть. Тому обрав для себе інший шлях – служить у місцевій теробороні й волонтерить, говорить.

Найбільше в допомозі, яку привозить до Ков'яг , дитячих товарів. Також макарони, крупи. Передають продукти з Дніпропетровської та Кіровоградської областей. Тамтешні підприємці діляться своїми товарами або скидаються грошима й закуповують їх спеціально. Але основні отримувачі харчів – військові, зізнається Сергій.

– Спочатку ми допомагали хлопцям. Поки були гроші, то надавали допомогу формою. Знайомі кияни передали берці. І всі ці харчі, в принципі, хлопцям. А вони частину виділяють нам. Ми виїжджаємо на трасу на Валки, перевантажуємо до мене і я привожу сюди. Дають, що можуть: коли два, коли три чи чотири ящики, – продовжує волонтер. – Зараз, дякуючи старості Олексію Миколайовичу, домовилися з місцевими фермерами про пальне. Дали 100 літрів солярки водію для доставки харчів із західної області.

Від земляків подяки за допомогу немає, зізнається. Наприкінці квітня декілька разів привозив тушкованку. І дістав претензії – харків'янам не сподобалася якість.

– Почалися розмови, мовляв, що це за тушкованка, вони такого не їдять. Я таким написав: "Ваші слова обов'язково передам людям, які вдень і вночі працюють, щоб вам тут було що їсти". Ми чомусь їмо, а вони, таке враження, що ще вчора чорну ікру ложками куштували, – каже Сергій. – Комусь не подобається, що "знову рис". А я в таких же умовах, як й інші. У нас простий сільський будинок, "зручності" у дворі. А дехто живе в комфорті, з усіма умовами. І ще приходить і розповідає тут, що ми не так робимо. Коли їду з допомогою – спершу завожу в інтернат, де мешкають найбільше людей. Відвантажую їм – гігієну, побутову хімію, продукти. А що залишилося, везу сюди, в сільраду.

 

Роботи в селі немає. Тож для того, щоб заробити хоч щось, Сергій з п'ятьма іншими чоловіками об'єдналися в колектив і допомагають місцевим у господарстві за символічні кошти. Також живуть завдяки городу.

– Виплат ніяких немає – ні дитячих, ні дружині, ні тещі, нікому. Хоча ми одразу зареєструвалися як переселенці. В цьому регіоні у багатьох така ситуація, – додає чоловік.

ДРУГІ РУКИ

У сусідній будівлі, непоказній споруді давніх радянських часів, тимчасово розташували банк одягу. Переселенці називають його "гуманітарний секондхенд". Жодної таблички, що сповіщає про можливість безплатно отримати речі, немає. Натомість на цегляних парапетах обабіч невисоких сходів розкладені дитячі комбінезони.

– Це ми трохи просушуємо одяг. Бо дах – бачите, який? Тут світла немає, сиро, – каже фарбована блондинка у яскравій синтетичній літній сукні з рожево-сіро-чорним геометричним принтом. Представляється 72-річною Жанною Костянтинівною. Говорить російською мовою, в акценті безпомилково вгадується, що родом з Харкова.

Усередині в невеликому напівтемному приміщенні розставлені коробки й декілька старих столів. На них дві жінки стосами розкладають речі. Окремо – дитячі, чоловічі, жіночі та взуття.

– Тут нормальні речі, можна обрати. Попадаються нові – ті ж джинси. Люди приходять щодня. Не тільки переселенці, а й місцеві. Багато дитячого на різний вік. А ми тут працюємо. Ну як, працюємо – безплатно. Допомагаємо. Хтось же має це робити, – акуратно складає рожеві з чорним принтом жіночі штани на стос.

 

У кімнаті бічні стіни оздоблені старою білою, блакитною та зеленою квадратною плиткою. Навпроти входу – перегородка зі старого ДВП вся в потоках і розводах, і напис на плакаті червоним по білому "Хлебобулочные изделия". Дах також колись був оздоблений ДВП. А нині одна плита відірвана, через дірку видно прогнилі крокви даху. Уся стеля в мокрих розводах – уночі була злива. Жінки розкладають речі для просушування на сходах і старих батареях.

Жанна Костянтинівна приїхала до Ков'яг разом з донькою та онуком 26 лютого. Тікали подалі від обстрілів. У Валках зупинилися переночувати, кілька днів жили в місцевому готелі. 760 грн на добу з однієї людини – надто велика сума, каже. Тож коли стало зрозуміло, що гроші закінчуються, а Харків продовжує бомбити російська армія, звернулися по допомогу до місцевої влади. Там вимушених переселенців переадресували в Ков'яги, влаштували на проживання в місцевий центр туризму.

За ці майже чотири місяці жінка лише один раз поверталася до рідного Харкова.

– Один раз була. Кіт залишився в доньки і я ризикнула поїхати. У холодильнику всі продукти пропали, квіти пропали. Трохи поприбирала, взяла деякі речі й кота забрала. Страшно – постійно бу-бухають обстріли, – говорить жінка. – У мене знайома в Полтаві. Каже, що отримала грошову допомогу. І під Вінницею – приїхали на місяць пізніше, ніж ми, але отримали вже і ООНівські, і дві тисячі. І онучка, і донька, і вона – пенсіонерка. А ми – ні. Гуманітарки тут не дочекаєшся. Дали пачечку макаронів 400 грамів і такий же худенький пакетик рису. А те, шо тут розвантажували – горох, тушонку і згущівку – цього нам не дали. Сказали, що багатодітним і теробороні, – жаліється Жанна.

"Живемо з онукою та донькою на мою невелику пенсію", – розповідає жінка. Щоправда, додає: місцеві потроху підтримують. Допомагає і місцева церква.

– Ходимо в суботу до церкви. "Новоє врємя", чи "Братья Єгови" – якось так (у Ков'ягах діє релігійна громада євангелістських християн-баптистів. – Gazeta.ua). Там під гітару співають молитву, ми сидимо слухаємо близько двох годин, – веде далі харків'янка. – Потім нам дають хліб, 400 грамів макаронів, маленьку пачечку рису, невелику баночку шинки замерзлої-примерзлої. М'ясного хочеться, то іноді беремо в магазині кусочок ковбаси паштетної. Дорого – найдешевша ковбаса від 180 гривень.

 

Роботи в Ков'ягах немає, каже. Особливо для жінок пенсійного віку.

– Тут на магазинчику було оголошення про роботи – шити на машинці. Вмію це робити, маю диплом. Але там телефони не відповідають. Скоріш за все, ця організація у Валках. У Харкові ще можна знайти, щось шити для військових. Тут – ні, – розводить руками.

ЗРУЙНОВАНЕ ЖИТТЯ

Серед тих, хто живе нині у Ков'ягах, багато дітей. За даними старостату, є 13 родин, де троє й більше неповнолітніх. Загалом переселенців близько 1,5 тис. Більшість – люди пенсійного віку. Розселені в приватних будинках і квартирах.

Як 76-річна Світлана Коліберда. Мешкає разом із сестрою у квартирі племінника в одній з двоповерхівок неподалік від залізниці.

Сестра 64-річна Надія 12 днів ховалася в підвалі, коли їхню та навколишні багатоповерхівки на Салтівці майже безперервно обстрілювали. Після цього сильно захворіла. Перестала ходити, а гостра хвороба призвела до того, що жінці відрізали два пальці на руці у Валківській лікарні. Нині Надія Леонідівна знову в медзакладі – цього разу в Харкові. А Світлана Григорівна двічі на тиждень провідує родичку й повертається в тихі Ков'яги.

Сильно худа жінка у красивій червоній, оздобленій вишивкою сукні, запрошує в кімнату. Сідає на краєчок застеленої постіллю ніжно-блакитної софи. Мені пропонує стільці біля розкладеного й застеленого ковдрою старенького дивана.

– Моя квартира в дев'ятиповерхівці самого "стратегічного" району – у Північній Салтівці. Перший під'їзд там повністю зруйнований. У мою квартиру два снаряди потрапило, – емоційно починає розповідь Світлана Григорівна. – Сильно гупнуло поруч з будинком (тут жінка згадує початок повномасштабної агресії РФ 24 лютого. – Gazeta.ua), я одразу зрозуміла що почалася війна. І ми з сусідами побігли в підвал.

Перші російські снаряди о 5:00 24 лютого впали в неї під вікнами. Вул. Наталії Ужвій – практично околиця Харкова, поруч – поле з городами мешканців. Тож тамтешні будинки прийняли першими удари російської артилерії та авіації. Другого дня вибухнуло під під'їздом – жодного цілого вікна не залишилося, згадує жінка. Також потужна бомба влучила в дитячий садок у сусідньому дворі.

Через те, що немає бомбосховища, люди сиділи в непристосованому підвалі – в тісноті, задусі й холоді. У перші дні ще могли підійматися на поверхи, брати якісь речі та їжу з холодильників – поки сходи були цілі. А потім снаряд влучив у під'їзд.

– Моя квартира на восьмому поверсі. А на дев'ятому – сусід сидів на кухні й пив каву з дружиною. Снаряд упав на будинок зверху й пролетів прямо між ними до сьомого поверху. Той чоловік сказав, що не знає як залишився цілим. А потім у мою квартиру почало прилітати – спершу в спальню. Добре, що була в підвалі. А потім грохнуло так, що нас усіх засипало пилом і брудом і вибило металеві двері, – з жахом розповідає жінка.

Їжу й воду привозили харківські волонтери. З одним з них жінка змогла виїхати з Харкова.

– Дав на збори п'ять хвилин. Я по цьому битому склу і камінюкам ледве піднялася у свою розбиту квартиру, схопила сумку з речами. Намагалася забрати кота онуки – він злякався і заліз так далеко під диван, що не змогла дістати, – каже Світлана Григорівна. – Коли вибігла униз, волонтер вже нервувався – знову починався обстріл. Заскакувала в його машину практично на ходу. Почало гриміти. Він сказав що теж дуже боїться, тому мусить негайно їхати. Вивіз мене до подруги в інший район, де я тиждень ще жила.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Життя у підземеллі, літаки від яких усе здригалося і "батюшка Путін" у росіян: як Харків оговтується після жорстоких обстрілів

Жінка вважає, що отримати нове житло замість розбитої російською армією квартири навряд зможе. Бо розбирання завалів, розчищення території та будівництво нового мікрорайону розтягнеться років на 10.

– Я дивилася по телевізору, як Зеленський давав інтерв'ю біля мого зруйнованого під'їзду. І сказав Терехову (мер Харкова. – Gazeta.ua), що треба б допомогти людям, які повністю втратили житло. Але грошей у держави немає, тому це повністю ляже на бюджет Харкова, – журиться жінка. – А той (Терехов. – Gazeta.ua) йому й відповів: "Щоб це поле розмінувати, треба років 10". Там кожен метр замінований. Мій город замінували! У мене там цибуля, морква й часник були на зиму посаджені, скопано все!

 

Запрошує в сусідню кімнату. Там порожньо – лише різнокольоровими ділянками на стінах старі шпалери й комплект трикотажного жіночого спіднього сушиться на мотузці. А за вікном без штор – вузька, завширшки з кімнату, ділянка землі. Щільно засаджена городиною: картопля, морква, цибуля та часник, помідори, зелень. Усе засадила, бо пенсії в 2 тис. грн замало, а грошову допомогу жодного разу не отримувала, заявляє харків'янка.

Нарікає на гуманітарку. Допомога в селище приходить, але її не всім роздають, упевнена вона.

– На власні очі бачила, що отримали 10 коробок стегенець. А нам дали один на двох із сестрою. А інші куди діли? І секондхенд ніби й привозять, а обрати нічого. Ті жінки, хто там сидять (також переселенці. – Gazeta.ua), перебирають його, найкраще відбирають і віддають своїм. А нам одні залишки, – зітхає.

ВЛАДА РОЗВОДИТЬ РУКАМИ

Про те, як місцева влада справляється з великим напливом біженців, говоримо з представницею Валківської громади, яка курує питання допомоги внутрішньо переміщеним особам.

Заступниця Валківського голови з питань діяльності виконавчих органів влади Ольга Борщ для розмови приїхала до Центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді, створеного вісім років тому на базі Ков'язької школи-інтернату.

Говоримо в невеликій кімнаті двоповерхового гуртожитку, який зараз виділили для переселенців.

 

– На Валківщину приїхали понад 20 тисяч тимчасово переміщених осіб при тому, що зареєстровані й проживають тут 28 тисяч людей. І в кожне село й селище приїхали в такій майже кількості, як є власного населення, – розповідає чиновниця.

Такий наплив переселенців пояснює близькістю від Харкова. Навіть зараз деякі з біженців, проживаючи тут, їздять щодня до міста. Це створює проблему – громаді складно залучати до гуманітарної допомоги волонтерів. "Часто чуємо відповідь, що тут усе спокійно і повноцінно працюють магазини, банки та ринки", – каже Ольга Борщ.

– Написали 67 листів до різних фондів, з них "вистрілили" 31. Це суттєва допомога і великі вантажі, які змогли розповсюдити по громаді, – розповідає Ольга Іванівна.

У Ков'ягах біженців розташували в Центрі туризму. Максимальна кількість, на яку розрахований заклад – 65 осіб. Нині проживають 45 людей. З них четверо – діти.

– Інші люди розселені в приватному секторі. У когось тут родичі є, хтось домовився про хату. Зараз на Валківщині немає жодного вільного будиночка. Навіть якщо з цегляною підлогою – зайнято абсолютно все, – пояснює представниця громади. – Перший час громада самотужки справлялася. Залучили ресурси для харчування переселенців за рахунок продуктів, закуплених для закладів освіти. Паралельно шукали благодійників.

Нещодавно до допомоги переселенцям вдалося залучити іноземних партнерів. Один з німецьких благодійних фондів погодився профінансувати облаштування Центру краєзнавства, туризму та екскурсій під потреби тимчасового проживання переміщених осіб.

 

Про гуманітарну ситуацію, на яку скаржаться вимушені переселенці, чиновниця каже: у громаді не впоралися з обсягами інформації та не встигли ще коректно зареєструвати всіх прибулих.

– Наша міська рада повинна була тільки сформувати справи. Але нараховують виплати в Богодухові (Валківська громада територіально належить до Богодухівського району Харківщини. – Gazeta.ua). Лише вони володіють державними коштами. Їхні спеціалісти працюють. Але обсяг інформації величезний, в поданих документах дуже багато помилок. На увесь Богодухівський район переміщених осіб – понад 53 тисячі. Та сподіваємося, що виплати почнуться вже на днях, – пояснює Ольга Борщ.

2 тис. грн отримають дорослі, 3 тис. грн – люди з інвалідністю або діти. Виплати надходитимуть з розрахунку за кожен місяць перебування в громаді.

– За президентською програмою в громаду заїхало 18,5 тонн гуманітарної допомоги. Але цього надто мало, щоб охопити допомогою всіх переміщених осіб, – пояснює Ольга Іванівна.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Модулі – наче термоси" – як живуть переселенці у першому в Україні мобільному містечку

ГУРТОЖИТОК

З-за дверей чути голоси. У кімнату заглядає усміхнена молода жінка. Її кучеряве волосся зібрано згори в пишний "хвіст". Нарощені вії, прозорий рожевий блиск на губах надають жінці святкового вигляду.

Харків'янка Любов узяла на себе обов'язки з організації побуту в гуртожитку, де живуть переселенці. Погоджується показати кімнату, у якій мешкає разом із сином. Це – навчальний кабінет. До цього родина жила в іншому приміщенні, але там почали ремонт.

Любов проживала у 602-му мікрорайоні Харкова неподалік від Салтівки. 24 лютого прокинулися від вибухів у своїй квартирі. Того ж дня виїхала з міста із сином, чоловіком і бабою.

– Не думали, що поїдемо так надовго. Із собою не взяли практично ніяких речей. Їхала в домашньому одязі, зверху накинувши куртки, – показує жінка зимовий одяг, який висить на гачках настінного вішака. – Згодом інший одяг привіз чоловік – він щодня їздить на роботу до Харкова. Стежить за порядком удома, поливає квіти.

Любов працює в пенітенціарній системі. Взяла відпустку без збереження заробітної плати.

– Є співробітники, які ходять на роботу. Вони там і живуть. Я зі своїм сином жити в тюрмі не хочу. На Холодній Горі теж стріляють, як і в нашому мікрорайоні. Залишати дитину самого вдома на іншому кінці Харкова в такий час я теж не можу, – пояснює жінка.

У гуртожитку все підпорядковується графіку. Між мешканцями розподілене чергування, щоранку роблять прибирання приміщень спільного користування.

 

На загальній кухні – дві електричні плити й мікрохвильовка. Є робочі столи, мийка й старий стелаж без дверцят, фарбований білою олійною фарбою. Під столом у двох великих коробках – порізаний дрібними кубиками й висушений у духовці хліб.

Спочатку в гуртожитку готували на кухні їжу для всіх з продуктів, які надавала селищна рада й волонтери. Згодом відмовилися від цієї ідеї.

– Я три місяці готувала на всіх їжу: сніданок, обід, вечеря. Мені допомагали жінки. Зараз готує кожен собі сам. Бо зараз гуманітарку не дають, – говорить Любов. – Востаннє давали в березні, тоді були курячі стегенця. Давали стегенце на одну людину. У сільраду привезли 10 ящиків, по 26-28 стегенець у кожному.

Люди живуть у гуртожитку безплатно. Перший місяць переселенці допомагали наводити лад на території. Зокрема, вирубали чагарник акації та клинків, якими буйно заросла частина території. Цією ж деревиною опалювали приміщення – використали як дрова для місцевої котельні.

НЕДИТЯЧІ ІГРИ

Ідемо доріжкою поміж спортивним і дитячим майданчиком. Серед високої трави подвір'ям бігає кумедний пес породи джек-рассел-тер'єр. На турніках підтягується мускулистий підліток. На дитячому майданчику бавляться троє дітей дошкільного віку. За ними з паркової лави спостерігає усміхнена блондинка років 30.

– Наскільки дороге життя в Ков'ягах? – питаю.

– Недешеве. Якщо порівнювати з Чутовим (селище міського типу в Полтавському районі Полтавської області в 50 км від Ков'яг. – Gazeta.ua), то там набагато дешевші продукти. Незрозуміло, з чим пов'язано. Можливо, тут менше магазинів і немає маркетів – лише приватники. Ставлять собі ціну, яку хочуть, – говорить 35-річна Алла Фірсова.

 

Щоп'ятниці до Ков'яг приїжджає машина з ковбасою і сиром від виробника. Виходить значно дешевше, ніж купувати в магазині, додає жінка. Вона, на відміну від великої кількості переселенців, має роботу – працює в інтернеті.

До селища Ков'яги Алла Фірсова перебралася на початку березня з 4-річною донькою.

– Спочатку ми думали, що це швидко завершиться. Пару днів – і вони домовляться. Але стало тільки гірше. Літаки над будинком, – згадує. – Чути, як летить уночі, і ти лише й можеш, що молитися. Ніяких сирен не було. Єдиний вихід був – іти в метро. Але там немає базових умов, ми б не змогли. Холодно, немає особистого простору та елементарної гігієни. Важко залежати від когось: принесуть чи не принесуть їсти. Ліки ніде купити. І я ще боялася, що зайдуть у метро й кинуть бомбу.

Натомість у Ков'ягах є умови для життя. І найголовніше – донці подобається, бо є де побігати й погратися, каже жінка.

– Те, що я бачу – у них ігри у "войнушку". За місяць їй п'ять років, а загадує бажання, щоб повернутися до Харкова і щоб там скоріше перестали бомбити, – розповідає Алла. – Ми їй не говорили про те, що там відбувається. Але ж тиждень жили в такому режимі: вибух – біжимо в коридор. Раз їй щось наснилося: "Мамо, ти помреш. Що я буду без тебе робити?". І тут же відволіклася – побігла гратися.

 

Жінка показує на майданчик, де троє дошкільнят сидять навпочіпки в пісочниці. Щось зосереджено роблять в іграшкових відерцях і формочках.

– Вони зараз граються. Готують гуманітарні обіди для людей за списками – такий сюжет гри самі придумали. Я підійшла, а мені кажуть: "Ви є у списку? У нас сьогодні пюре й котлети". Кажу: "Немає, але запишіть", – сумно усміхається жінка.

×