Таємний вибух ядерного заряду стався між українськими селами Хрестище та Першотравневе на Харківщині майже 50 років тому. Мінібомбу з засекреченою радіоактивною речовиною підірвали 9 липня 1972-го у спеціально пробуреній шахті на глибині близько 2 км.
Так радянська влада вирішила справитися з безпрецедентною аварією, яка сталася роком раніше у газовій свердловині №35 Західно-Хрестищенського газоконденсатного родовища. Там стався масштабний витік блакитного палива й угору на 200 м здійнявся факел. Полум'я не згасало наступні 12 місяців. Тому генсек СРСР Леонід Брежнєв і постановив провести ядерний вибух у рамках секретної операції "Факел". Напередодні підриву заряду, мешканців сіл евакуювали та вивезли за межі населених пунктів.
Вибух не дав очікуваного результату. Натомість сталося непередбачуване – над свердловиною здійнявся атомний гриб, а за 10 с вогняний факел піднявся у небо ще вище. Ударна хвиля від підриву заряду – пошкодила хати.
Зрештою, аварію ліквідували традиційними методами – розкопали навколо свердловини котлован діаметром 400 м та глибиною 20 м. Завели в палаючу шахту труби та перекрили вентилі.
Нині аварійна свердловина законсервована, а на широкій території поруч ведеться активний видобуток вуглеводнів. Працює газокомпресорна станція, побудована на місці селянських садиб.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала на місці підриву заряду аби дізнатися, як селяни пережили ядерний вибух, з якими наслідками зіткнулися та як зараз живуть свідки засекреченого експерименту.
РАДІАЦІЙНА ХМАРА
Зараз село Хрестище є центром старостинського округу у Красноградській міській громаді, до якого також входять села Першотравневе, Українка, Кобцівка, Оленівка, Високе, Світле та Червоне. В останньому офіційно проживає тільки 1 людина. Загалом же округ населяють близько 1700 осіб. Абсолютна більшість мешкають у Хрестищі – 946.
— Ті події я не пам'ятаю, бо народився у серпні 1970-го. Про вибух знаю за розповідями свідків. У тому числі моїх батьків, — розповідає у своєму кабінеті староста села Хрестище 51-річний Сергій Шатравка. Колишній вчитель точних дисциплін та директор сільської школи обійняв посаду після створення міської територіальної громади. До того, з 2015-го, був головою хрестищенської сільради. – 1969 року у нас почали проводити розвідку газових покладів, заснувалося Хрестищенське управління бурових робіт. Почали бурити свердловини. Ця скважина не була розрахована на такий тиск газу. Він був таким сильним, що викинуло усі труби, що там поставили, навіть вишку. Газ став безконтрольно вириватися. Так як це – вибухонебезпечна речовина, то прийняли рішення відразу його запалити. Факел горів рік.
— Від свердловини, на якій сталася аварія, до центру Хрестища по прямій — 4 кілометри яром. А от село Першотравневе розташоване у безпосередній близькості, — продовжує Сергій. — Коли стався вибух, мені було менше 2 років. Цивільне населення, яке тут жило, теж не могло бути свідками усього. Бачили, що факел горів і виконувалися якісь роботи, але все відбувалося під суворим контролем КДБ (Комітету державної безпеки СРСР, — Gazeta.ua). Батьки розповідали, що наказ про вивезення людей в чисте поле, надійшов перед підземним вибухом. За його допомогою хотіли зсунути пласти.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ми гі*но нюхаєм, а дядько гроші получає" – як живе село біля найбільшого смітника в Україні
Землетрус після вибуху був, але не надто сильний, додає Шатравка.
— Батьки розповідали, що з ніг не збивало. У Хрестищому не було випадків, щоб потріскалися стіни, чи були якісь пошкодження будівель. А у Першотравневому було, що повилітали шибки, руйнувалися стіни й дахи, — каже про миттєві наслідки вибуху староста.
Все відбувалося під суворим контролем КДБ
А от про віддалені достеменну інформацію не дізнатися, переконаний староста. Бо дані про спецоперацію "Факел" досі засекречені, а основні документи зберігаються в архівах у Москві.
— Точно відомо, що продукти радіоактивного розпаду вийшли назовні. Хмару понесло вітром на сусідні села в бік Полтавщини, — наголошує Сергій. — Навєрняка, тоді міряли дозиметрами і щось наміряли. Але всі ці цифри досі лежать під грифом "секретно". Два роки тому журналісти знімали тут сюжет і брали проби ґрунту на аналіз: безпосередньо біля свердловини, трохи далі та на цвинтарі Дандасівки. Аналіз показав, що радіаційний фон не перевищує природного значення. Радіація в небезпечних концентраціях тут відсутня.
На питання про шкоду і користь від сусідства з одним з найбільших газових родовищ Європи, староста відповідає з усмішкою.
— Раніше, коли Хрестищенська сільська рада була повноправною адміністративною одиницею — рентні платежі надходили на її рахунок. Завдяки цьому в громаді відремонтували клуб та школу, вирішили низку соціальних питань. Нині ж кошти йдуть до центру громади — Красноградської міської ради, — говорить. — Якщо все підбити, то до них від нашого округу надійшло надходжень мільйонів у 20. Назад, на розвиток громади, практично нічого не повертається. Грошей вистачає на захищені галузі. Добре, що ще вуличне освітлення нам оплачують.
КОЗИРНИЙ ГАЗ
До видобутку газу в селі Хрестище працював великий колгосп, що займався рослинництвом та тваринництвом. Після появи родовища, кількість робочих місць ще більше зросла.
Нині на свердловинах працюють небагато місцевих. Більшість фахівців туди приїжджають з Краснограда. Замість колгоспу лишилося відносно невелике агрогосподарство.
Тут бувало усякого – незаконні врізки у газопровід, розбійні напади
— Для молоді роботи немає. Їздять на заробітки у великі міста — Полтаву, Харків, Дніпро. В Краснограді теж роботи мало. Раніше був свій м'ясокомбінат, хлібзавод, маслосирзавод, ткацька фабрика, радіозавод, консервний завод. А на сьогодні — барахтаються, — розповідає Сергій Шатравка. — Робочих місць практично немає там. Той же молокозавод використовують як перевалочну базу, куди в холодильники звозять молоко, а наступного дня забирають.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Може розірвати пів будинку": 16-поверхівку в Києві опалюють дровами – як там живуть люди
З інфраструктури у селі є школа з проєктною потужністю на 360 місць, яку відвідують 107 дітей. Також сільський клуб, амбулаторія, аптека, декілька магазинів і кафе. З Хрестища та інших сіл старостинського округу масово виїжджає молодь. Ті, хто залишаються, ледь зводять кінці з кінцями, зізнається староста.
— Щоб відновилося село, потрібно налагоджувати тут виробництво. Щоб була постійна робота для молоді та молодих батьків. Із достойною зарплатою. Площа є, люди є, роботи — немає. Тут було б вигідно побудувати установку з вилучення збагачених вуглеводнів. Аби з природного газу вилучали пропан, бутан. Цей скраплений газ зараз дуже козирний. Ним можна заправляти автомобілі, розвозити в балонах по селах, де немає газопостачання. Така ініціатива була — люди з Києва приїздили, планували. Але роки два тому все заглохло. Незрозуміло з якої причини. У 1990-х і 2000 роках тут бувало усякого – незаконні врізки у газопровід, розбійні напади. Та завдяки службі охорони видобувної компанії – тепер в окрузі порядок.
Переважна більшість мешканців Хрестища — пенсіонери. Найстарішими жителями села донедавна були одразу декілька осіб, яким було понад 90 років. Але торік їх не стало. Тож нині довгожительці №1 тут 83 роки.
СВАТ І ЯДЕРНИЙ ЗАРЯД
На засніженій вулиці Першотравневого безлюдно — так, як і буває спокійно удень у невеликому селі. Під ногами рипить сніг, десь гавкають собаки, несамовито цвірінчать горобці та видають своє характерне "цінь-цінь" синиці.
З-за синіх воріт у шпарину мовчки дивиться майже білим оком молодий пес породи хаскі. Його господарка квапливо йде двором. Енергійно відкриває хвіртку. У цей момент з калини під вікнами хати стрімко зривається пташина зграя.
67-річна Лідія Сергіївна Ричик одягнена тепло, зручно і яскраво. З-під помаранчевої пухнастої флісової кофти виглядає рожевий комір светра, зверху — дублений жилет з рудою хутряною оторочкою. На голові — бежева трикотажна шапка, прикрашена об'ємними плетеними узорами і металевою брошкою.
Чоловікова бабушка жила на тому місці, де рвонуло
— На той момент я навчалася на другому курсі технікуму в Парачовкє, вчилася на агронома. Влітку якраз була на канікулах, — відповідає на моє запитання, чи була свідком ядерного вибуху в селі.
Коли в цій місцині розвідували та почали освоювати родовище природного газу, 16-річна Лідія жила з батьками в саманній хаті під солом'яною стріхою в Тарасівці — так називали куток на околиці села Першотравневе, що спускався до яру.
— 1971-го почали бурити. Шось пішло не так. Газ пішов у воздух — нас не попереджали про небезпеку вибуху, — розповідає Лідія Сергіївна. — Тоді двоє людей погибло. Один — Глущенко з Високого (село неподалік. – Gazeta.ua), а другий — не знаю відкіля. Двоє — це ті, шо нам ізвєсно. А щодо інших погибших чи ранених, то не ізвєсно. Тоді все в сікреті тримали. Чоловікова бабушка жила на тому місці, де рвонуло. Вона одна там була — Наталія Квітка. Її звідти виселили, а хату розвалили. Грошей в компенсацію не давали. Отут неподалік купила хату.
Вулиця Нова, на якій розмовляємо, була згодом побудована для селян, яких виселили з місця, де нині розташована газокомпресорна станція. Усього для таких родин звели 18 будинків. Переїхала у новий дім і Лідія Ричик.
— Від нашої старої хати до тієї скважини метрів 500 було. Коли сталася аварія, газ дуже скоро підпалили. Факел був у висоту метрів 200. Гуло-ревло так, шо словами не передати. І світло на вулиці було цілими сутками. Но ми бистро привикли до такого — через якийсь час нічого не замічаєш, — Лідія Сергіївна показує на будівлі, що світліють за полем.
Горіло до наступного літа. Взимку навколо газового факела не було снігу — він просто не долітав до землі, чорної від високої температури. А трохи на віддаленні тут зеленіла трава, навіть в люті морози. Місцеві приходили до факела як до туристичної принади, взимку — як до новорічної ялинки.
Атомний заряд привіз мій теперішній сват Комко
Роботи на місці аварії велися постійно — приїжджали фахівці, привозили обладнання. Від селян особливих таємниць не мали. До початку літа 1972-го.
— Тоді по дворах почали ходити, фотографірувати хати. Переписали, скільки дерев у кожному садку. А тоді кажуть, шо такого-то числа на таке-то врем'я буде взрив. А насправді було не в той день — на два чи три пізніше. Шото в них там перший раз не получилося, — розповідає жінка. — Атомний заряд привіз мій теперішній сват Комко, батько невістки Ріти.
Він працював водієм на вантажівці МАЗ, веде далі Ричко. Отримав наряд — поїхати на залізничний вокзал, забрати вантаж і привезти в Першотравневе. Зворотнім шляхом до машини підсів пасажир.
— Сват розповідав: "Чогось сідає до мене воєнний. Ми їхали з ним, общалися". Приїхали сюди, віддали ту колбочку в ящичку. Ну і все. Не знав навіть, що іменно віз. Дізнався вже коли стався ядерний вибух. Каже: "Ой-ой-ой, це ж я його привозив!" — розповідає Лідія Сергіївна. – Ми теж нічого не знали. Нам заявили, що тушитимуть газ і тому людей евакуюють аж за дорогу в село Високе. Нагнали міліції і воєнних. На вертольоті літали і побачили пацанів-школьників, які хотіли підібратися до свердловини поближче аби усе роздивитися. Зловили та відвезли за дорогу, до нас.
ЕВАКУАЦІЯ І ЗІРВАНІ ДАХИ
Уранці в день вибуху була тепла погода, згадує очевидиця. Людей вивозили автобусами із 08:00. Працювали централізовано – робили переклички та нагадували, щоб селяни не забули взяти з собою документи.
Коли вже усі сиділи в бусах – спеціальний загін перевіряв будинки аби там нікого не залишилося. Худобу – не чіпали: собаки лишилися на прив'язі, свійська птиця у дворах, а корови на випасі. Людям пояснили: евакуація потрібна аби нікого не привалило стіною, якщо від підземного вибуху зруйнуються якісь будівлі.
Це не було схоже на вибух, а наче якийсь рух землі стався
Мешканців Першотравневого вивезли за село Хрестище. Попередили, що максимум на 2 години і потім всіх повернуть додому.
— Рівно о 10:00 підірвали. Схитнулася земля двічі: спочатку в одну сторону, потом — в другу, — веде далі Лідія Сергіївна. — Неприятно було. Це не було схоже на вибух, а наче якийсь рух землі стався. Ми не чули звуку вибуху і не бачили ніякого "гриба". Просто усе потухло та й усе. А потім загорілося з новою силою. Яром пішло. В Кирилівці багато чого наробило — криші з дахів позривало. Даже в Високому, шо дальше, більше порушило хат, чим у нас.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "З нами був козак, якого шукав чорт": як в українській глибинці знімали легендарний фільм "Пропала грамота"
Хати в Тарасівці здебільшого вистояли. Подекуди знесло дахи, у будинках потріскалися стіни, були зруйновані димарі та пічки.
За офіційними документами, внаслідок вибуху зруйнувалися 50 димарів, 10 печей. Ще з 10 будинків знесло покрівлі, а у 32 будівель пішли тріщини по стінах.
— В нашому будинку криша вистояла — була під соломою. Впала плита (дров'яна піч. – Gazeta.ua), в сараї стіна випала. У саманної хати тріщини в стіні були. Вони нам одрімонтіровали. Хазяйство ціле осталось — і корова жива, і птиця. Ми сразу повернулися. Правда, можна було заходить в хати тільки після перевірки їхніх людей, — додає Ричко. — Нас не попереджали про опасность: ми пили воду з криниці, молоко, їли овочі з городу. В яру, де оце підірвали, джерело було і баночка — звідти всі пили воду. Ніхто нічого не підозрював.
Після вибуху селянам також не давали ніяких інструкцій чи рекомендацій. Правду про вибух люди почали дізнаватися трохи пізніше – поповзли чутки, каже Лідія Ричко.
— Мій чоловік, тоді ще майбутній, дізнався про взрив по радіо. Буквально на слєдующий день. Він служив якраз у Германії в связі. Передав інформацію "Голос Америки", чи якесь подібне радіо — шо в СРСР у районі Тарасівки підірвали ядерну бомбу. Чоловік написав письмо додому про це, бо не було возможності звонить.
На початку 1980-х мешканців Тарасівки переселили на нову вулицю, де для них звели 18 будинків. Дали грошові компенсації, а їх обійстя безслідно зрівняли з землею.
— Нам дали тищу рублів за садок, який вигорнули тракторами. Я получала ті гроші. Не помню вже, на шо батьки витратили. Переселилися в цей будинок, де зараз живемо, 1983-го.
Свекруха від онкології померла в нєдолгом врємєні після того
Про наслідки вибуху Лідія Сергіївна говорить із сумом. Стверджує: в селі різко зросла кількість онкологічних хворих. Такі відтоді були практично в кожній родині.
— У мене свекруха від онкології померла в нєдолгом врємєні після того. Згоріла від хвороби. Тоді пішли люди вмирати. В усіх — рак... Воно, видно, до сіх пор діє. Бо і зараз багато таких хворих. Хоть і кажуть, шо радіація швидко розвіялася, але шо ми можем знать. У 2000 годі приїжджала в гості моя двоюрідна сестра, що колись робила інженєром на Чорнобильській станції. Їхала відпочити на місяць. Але через три дня поїхала в Красноград за квитком. Каже: "Я не можу тут, голова постійно болить. У вас радіація зашкалює". І показувала мені на дозиметрі. Но я в ньом не понімаю, не помню вже, скільки показував.
ОНКОЛОГІЯ "КОСИЛА" ЛЮДЕЙ
Про онкологічні хвороби в Першотравневому не з чуток знає колишня фельдшерка, а зараз пенсіонерка Наталія Олександрівна Таран. Живе з чоловіком на іншій вулиці — Центральній. З її будинку вибухом знесло димар і частину даху, повибивало шибки у віконцях на горищі.
На невеликому подвір'ї за зеленим парканом надсадно гавкає невеликий чорно-білий пес. Висока худорлява жінка у синьому утепленому пальті та сірій шапці з ангорської вовни виходить з хати, на ходу надягаючи нову медичну маску на обличчя. Тримає в руках пожовклий газетний аркуш.
— Ось про нас в газеті писали, я тут ще молода і красіва, ми тут з мужем. Хочу її сохранити, показувать внукам і правнукам, — посміхається.
— Оце нас двоє на все село осталось — про кого в газеті писали, — перекрикуючи собачий гавкіт, весело вигукує 72-річний Микола Таран.
Йде з хати до воріт, на ходу застібаючи блискавку на темному светрі під коричневою курткою з овчинним коміром. Широко посміхається.
В день, коли привезли заряд, я був на посту
— В той момент мені було 23 роки. Працював у міліції — Красноградському райвідділку. Попав у Першотравневе на початку червня. На аварійній скважині тоді вели підготовчі роботи. Була пропускна система. Нашим завданням було пропускать машини. Був унизу блок-пост, палатка — ми по суткам діжурили. Машини везли стройматеріали — щебьонку, пісок, усякі агрегати.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Хлопці, ну шо ви там? Погнали!" - як сітками "тягають" судаків і синців на найбільшому водосховищі України
Міліціонерів розташували за 200-250 м від газового факела, розповідає чоловік. Від вогню відчувався дуже великий жар. У перші дні чергування вражав звук — ревіння полум'я не давало спокою.
— Самошедше гул і шипіння, свист. За тиждень — звикли. Шо там робилось на тій буровій — нас ето не касалось. Техніки дуже багато було, і людей багато, — каже Таран. — Ніяких НП в нас не було — ніхто не порушував пропускний режим, була обична робоча обстановка. В день, коли привезли заряд, я був на посту. Но не бачив нічого, бо завезли з іншої сторони.
В останні дні підготовки вибуху на аварійній свердловині була посилена охорона. В очеплення, окрім міліціонерів, поставили курсантів міліції та військових.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Колони машин пригнічували. Місцеві називали переселення війною - як проводили евакуацію з Чорнобильської зони
Правоохоронців поставили в кільце навколо свердловини з радіусом у кількасот метрів. Попередили: в момент вибуху, щоб не травмувати хребет, треба стати навшпиньки.
— Сама скважина в яру була, а ми піднялися на бугор, шоб подивиться. Були ближче 300 метрів. Рівно о 10:00 ми піднялися на пальчики, постояли секунд 15, як нас вчили. Не було сильного поштовху — з ніг не збивало. Нємножко колихнуло, — згадує Микола Таран. — Секунд на 15 тихо-тихо стало — непривично, бо до того ж ревло все. А потом ще нємножко колихнуло і почався гул з-під землі все сильніший. І як шарахнуло — коричневий стовп, як гриб, метрів на 400 піднявся вгору! Потім грязюка пішла і полум'я знову вирвалося і загуло.
— На горі стояло багато "Волг" (легкова машина, на якій у радянські часи їздили переважно представники компартії та чиновники. – Gazeta.ua) і вертольоти були — десь на расстоянії кілометра. Там такого начальства було! І військові — генерали, адмірали... На їх фоні ми як миші були. Коли піднявся "гриб", начальство швидко повскакувало в свої машини і давай тікать, вертольоти розлетілися. Нас ніхто не попереджав, прийшли і сказали: "Ваша місія закончилася, ви свободні".
Чоловік розповідає, що хмару швидко підхопив вітер і поніс у південно-східному напрямку — у бік Дондасівки — села в сусідній Полтавській області, де нині не зареєстровано жодного мешканця.
Людей почало косить... На кладбіще даже по датам можна подивитися
Ніяких обстежень чи дозиметричного контролю людям не проводили.
— Поки робив — нічого не чувствовав, а як пішов на пенсію — все посипалося, здоров'я нема. Інфаркт, інсульт, стенокардія... Не знаю, чи воно сказалося на здоров'я, чи ні. Але до 73 років дожив, — бравурно каже про здоров'я Микола Таран.
Його дружина Наталія 50 років тому жила в Першотравневому. Була серед тих, кого ранком вивезли у Хрестище.
— По 10 дворів нас організовано вивозили автобусами в центр Хрестища. Нас повезли до школи — зараз там церква. У дворі поставили лавочки. Ми на дворі сиділи, коли в 10 часов лавочки колихнуло, ніби хто до себе потягнув, а потім назад поставив. Години за дві нас привезли назад. Хата стояла, але димар завалився – ні у кого навколо димарів не було. Криша була під желізом — осталася, а впала частина пічки. Ну нам привезли стройматеріали, ми самі ремонтірували, — згадує Наталія Олександрівна.
На той час 21-річна жінка навчалася у медичному училищі. За 3 роки повернулася працювати в рідне село фельдшером. Тоді в Першотравневому жило 450 осіб. Нині — 170.
— Людей почало косить... На кладбіще даже по датам можна подивитися. Людей багато померло ракових. У мене мамки від онко не стало, і сусіда через дорогу. Як пощитать — страшно. До того менше боліли раком. Но точно не можу сказать, що то після вибуху, — пояснює пенсіонерка.
Розповідає, що ніяких пільг мешканцям села ніколи не давали: ні знижки на газ, ні підвищеної пенсії. Вони з чоловіком нині отримують по 2800 гривень. Від сусідства зі свердловиною одні проблеми, жаліється.
— Буровики як по дорозі їдуть, то землю тако натягнуть! Як сніг і земля мерзла — не їдуть. Тільки відтає — тягнуться каравани, везуть вагончики і ще багато чого. Там машини зі страшнючим тоннажом. Сергій Миколайович, було, організував, щоб засипали вулицю щебінкою. А уже її немає — витягали все своїми колесами огромними, грязними. Плити не кладуть сюди — возять собі.
Нашо воно їм нада, як у нас шляхів нема?
— Якраз про плити можу сказать: вони величезними машинами возять через Хрестище — сначала туди тисячу штук, а потім назад ту тисячу. Вкладають, щоб їм були хороші дороги, а мимо нас возять і наші дороги руйнують, — додає Сергій Шатравка. — Скважини треба обслуговувати, а це значить їздять машини по 60 тонн з величезними колесами. Ремонтувати свої дороги самотужки не дуже можемо. Поточний ямочний ремонт вулиці Миру в Хрестищі виконали на 49 тисяч, але це крапля в морі.
АПТЕКИ І АВТОБУСИ
Актуальною проблемою Першотравневого і Хрестища є відсутність транспортного сполучення, жаліється подружжя Таранів.
— Громада проплачувала за автобус гроші та пільги для пенсіонерів. Але з осені, як вопще нестерпна дорога стала, перевізник відмовився їздити. Нашо воно їм нада, як у нас шляхів нема? — пояснює Шатравка.
— Раньше красота була — у вівторок і четвер можна було безплатно з'їздити в Красноград скупиться. Зараз не їздить до нас нічого, — каже Наталія Таран. — Тепер харашо, хоть вахта бере, автобус їхній сюди їздить. Так 30 гривень плати за проїзд, коли їдеш туда. 30 — назад.
Жінка розповідає, що хоч і 20 років на пенсії, але для місцевих вона все одно — медична консультація і невідкладна допомога. Бо нинішня фельдшерка працює в селі тільки вдень, а після 15:00 її вже немає на місці.
— З ліками у селі ще одна проблема: аптеки немає. До сусіднього Хрестища треба ще дістатися. А ціни там в аптеках такі, що іноді ледь не вдвічі перевищують красноградські. Та й асортимент невеликий, — зауважує Наталія Олександрівна.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Так стало жалко цей народ! Як це – люди без родіни?" – турки з Месхетії обжилися в українській глибинці
ПОГОДА І ЛИМОНИ
Дорогою серед полів проїжджаємо до місця, де була аварійна свердловина. Тут ще 50 років тому жили люди, а нині височіє газокомпресорна станція. Вервечкою тягнеться до підстанції високовольтна лінія. Вздовж паркана з сітки височіють вісім великих агрегатів, колись фарбованих у блакитний колір. Від часу фарба облущилася, з-під низу проступила іржа. Над широкими трубами поруч із кожною установкою коливається напівпрозоре марево — видно, що повітря має високу температуру.
— Бачте, скільки тепла виходить? Це машини, які качають газ. Раніше тут були побудовані колосальні теплиці, які отримували тепло з них. Вода гаряча йшла по трубах і опалювала. Тут вирощували огірки, помідори, лимони. Було дуже класно. Це "Шебелинкагазвидобування" собі зробили таке підприємство. Проіснувало років 10. Для своїх працівників воно було ні по чьом, дуже дешево — тепло ж дармове. А потім це все діло накорню зарубали і розібрали, — каже Сергій Шатравка.
Хрестищенський староста припускає, що з часу, як почалися ці теплові викиди в атмосферу — над територією локально помінялася погода. Зокрема, зменшилася кількість дощів у теплий сезон. Так, над Красноградом у 25 км звідси можуть бути зливи, над селами в радіусі 10-15 км — дощі. А тут — сухо.
Дорога спускається між полями вниз до яру. Ліворуч розкинулася територія ГКС, праворуч — мішанина з землі, залишків труб великого діаметра та уламків залізобетону. Валяються тут з 2005-го, коли на ГКС провели реконструкцію.
З того часу нафтогазова галузь стала в рази технологічнішою, ефективнішою та безпечнішою
Біля воріт видно, що будівництво триває: за територією станції складені будівельні матеріали, з бетонної основи тягнеться до неба уже зв'язана арматура.
Посеред майданчика на бетонних блоках стоять житлові вагончики. В одному — пункт охорони. На плитах під іншим двоє робітників в однакових синіх бушлатах на газеті розклали обід: невеликий термос, пакунки з бутербродами. За парканом з землі тягнуться безліч жовтих та блакитних труб різного діаметру — з вентилями та без. Фоновий звук — постійне гудіння, яке передається в землю досить відчутною вібрацією.
Залишки свердловини — в яру. Виглядає як шматок старої труби 1,5 м заввишки, що стирчить із землі. Поруч табличка повідомляє, що це свердловина №35. Неподалік є діючі свердловини, де добувають газ: декілька білих труб із вентилями. Поруч — земляні вали. Це місце, куди продувають труби, викидаючи шлаки з надр на поверхню землі.
— Треба вибирати, чим жертвувати: або екологія, або в оселях взимку тепло і комфортно, — філософськи каже староста, роздивляючись яр з купи старих залізобетонних плит.
АВАРІЯ НЕ ПОВТОРИТЬСЯ
Поблизу колишньої аварійної свердловини в Першотравневому регулярно проводять навчання рятувальників — співробітників спеціалізованої аварійно-рятувальної служби "ЛІКВО". Це окремий підрозділ у структурі "Укргазвидобування", який постійно контролює безпеку виконання робіт на свердловинах.
Про це Gazeta.ua повідомили у департаменті акціонерного товариства "Укргазвидобування". Його філіалом і є "Шебелинкагазвидобування", яке проводить газодобувні робити біля Першотравневого.
"Наскільки відомо з відкритих джерел, основною причиною виникнення аварії на свердловині Хрестищенського родовища 50 років тому, стала невідповідність пластових тисків родовища до прогнозованих. Але з того часу нафтогазова галузь стала в рази технологічнішою, ефективнішою та безпечнішою. Методи проведення робіт постійно вдосконалюються, впроваджується нове, сучасне обладнання для експлуатації, буріння та ремонту свердловин. У тому числі, розвивається і геофізичний напрямок. Уже сьогодні використовуємо технології та методи, які дають змогу майже зі стовідсотковою ймовірністю визначити і спрогнозувати пластові тиски. Все це в комплексі дає змогу безпечно здійснювати видобування газу і нафти", — розповів Євген Ващенко, начальник САРС "ЛІКВО".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Били людей - страшне дєло. Підпалювали. Ужас!" - як гітлерівці знищили Великі Липняги
АТ "Укргазвидобування" застосовує сучасне бурове обладнання, яке за рівнем надійності та безпечності експлуатації відповідає світовим стандартам, наголошують у компанії.
"За останні 8 років компанія провела модернізацію свого парку бурових верстатів та закупила 20 нових сучасних бурових установок. Бурові верстати оснащені високотехнологічним обладнанням. Зокрема, комплексом високотехнологічного обладнання з датчиками для моніторингу технологічних операцій, системами контролю буріння, які не допускають перевищення граничних навантажень і, як наслідок, виникнення аварійних ситуацій", — повідомив керівник департаменту комунікацій "Укргазвидобування" Максим Асауляк.
1
млрд кубічних метрів газу, за підрахунками деяких фахівців, згоріло на свердловині №35 за 2 роки її роботи. Натомість звідти не вдалося отримати жодного корисного кубометру.
Західно-Хрестищенське ГКР було відкрито 1952-го. Це одне з найбільших газових родовищ "Укргазвидобування". Рівень його виснаженості оцінюють у 90%.
Коментарі