Місто Миргород на Полтавщині - один із найвідоміших курортів України. Славиться своєю мінеральною водою. Вона унікальна, бо має у складі 200 корисних хімічних елементів, які сприяють лікуванню різних хвороб. Добувають із глибини 700 м.

До пандемії коронавірусу місто приймало десятки тисяч туристів щороку. Відновлюватися сюди приїжджало багато іноземців. Нині ж людей у санаторіях набагато менше. Попри це місцеві вірять, що вони не закриватимуться й цікавість до Миргорода у відпочивальників повернеться.

Знаменитий Миргород і салом, яке продають на центральному ринку. Його смакові властивості значно відрізняються від традиційного продукту, який продають в інших містах України. Усе через те, що його в особливий спосіб обпікають, кажуть місцеві. Але рецептів не видають.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в знаменитому курортному місті й дізналася, як живе Миргород в умовах карантину.

О 8:00 на миргородському речовому базарі тільки відчиняють контейнери з товарами й магазини. Між собою перегукуються продавці одягу, взуття, білизни, іграшок та іншого краму.

Ранкову бесіду із сусідкою на ринку веде підприємець 49-річний Сергій Дінець - власник сувенірної крамниці. Сприймаючи мене за покупчиню, поспішає до свого магазину.

- Немає туристів вопше. І сезон скінчився, і ще й пандемія. Самий сезон літом - це август місяць. А так тут у нас - село селом, - каже. - Сюди ходимо просто так, бо ніхто не купує. Будем закривать магазини і їхать у Польщу. Пів базара поїде. От нам іще трохи піднімуть податки - і нікого тут не останеться. Якщо не скинуть їх, або хотя би не заморозять на місті - нам хана. Базарь можна вивозить.

 

За кіоск на місяць платить 700 грн і ще 1700 грн податку. Торгує сам - грошей на зарплату найманому працівнику немає. Місто підтримки не надає попри те, що сувеніри важливі для туристичної галузі.

- Не можу сказати, чого з товару купують більше. Коли як. Токо шо, напрімєр, я продав сумку клєтчату за 50 гривень. Яку виробляє Польща. Ми тоже могли би такі робить. Но чогось у нас не те направлєніє.

Попри проблеми з роботою місто чоловік вважає комфортним для життя.

- Роблять ремонти, будують. На лучше змінюється. Лиш би сюди люди поїхали. І шоб робота була - тоді не роз'їжджатимуться по закордонам, тут працюватимуть.

- Чим Миргород може привабити туристів, окрім курортів? - питаю.

- Та чим? Ото курортом, Сорочинським ярмарком. Є якісь ще музеї, виставки, но все воно, блін, угасає.

- Є музеї, виставки, красиві будівлі, - дзвінко втручається в розмову усміхнена жінка, що заглядає в двері. - Заходьте до мене в магазинчик, усе розкажу.

 

Леся Дінець - колишня дружина Сергія. Свій магазин тримає поруч. Невелике приміщення з металопластиковими вікнами й дверима заставлене вщент керамікою - сувенірами та посудом. Є миски, горщики, глечики, каструлі, сільнички, цукорниці, фігури для саду. І кухлі, склянки, чашки, поїлки. Останні - це посудини з тонким носиком для пиття мінеральної води. Є неодмінним атрибутом усіх бальнеологічних курортів.

- Мої сувеніри мають попит, особливо в сезон, - каже Леся. - Купують більше дріб'язок. На пристойні суми свого часу скуповувалися росіяни. Вони щедріші, а українці більш економні. Коли почалася війна, росіян стало відчутно менше, а з початком пандемії взагалі їхня поява в диковинку. Українці купують магнітики і чашки, у нас поїлки.

У сезон на торгівлі сувенірами вдається за місяць заробити до 15 тис. грн, зізнається жінка. В інші місяці, особливо в холодні, 10 тис. грн вважає за щастя. Викуповує бізнеси у конкурентів. Торік торгувала товаром однієї родини. Нині ще не встигла розпакувати коробки іншої підприємиці - колега Надія розпродала все за собівартістю та виїхала на заробітки - збирати яблука в Польщу.

Леся не нарікає. Вірить, що в її улюбленого міста все ще попереду.

- Моє рідне місто Миргород конкретно має прогрес. Хоч я й народилася не тут, а у Львові. Сюди привезли у 3-місячному віці, - каже. - У мами була ендокринна хвороба, їй сказали мінять мєсто житєльства. Мамі зараз 83 роки. І коли її запитать, чи вона жалкує хоч день, що сюди приїхала, то отвєт буде "нєт". Вона так само гордиться Миргородом. Батько був в своє время екскурсоводом. Найбільше пишаємся курортом і його водою, яка улучшає здоров'я. "Березовий Гай" - санаторій номер один в Україні по лікуванню цукрового діабету.

 

Окрім курорту Леся радить подивитися ще кілька місць у Миргороді.

- При в'їзді в місто з боку Києва є санаторій Південний. Там Кирпа, бивший міністр транспорту, построїв капличку (каплиця святого Пантелеймона. - Gazeta.ua), там така аура хороша! Ще іконостас керамтехнікума, старий корпус. Туди можна зайти на екскурсію. Вам покажуть музей - унікальна посуда, яку робили в технікумі у свій час. З музеїв ще є краєзнавчий, поруч - Давида Гурамішвілі.

Жінка докладно пояснює, де шукати місцеві пам'ятки. Каже, все в пішому доступі - чудово для неквапливої прогулянки. І навздогін згадує про ще одну туристичну принаду.

- А ще ж від нас, окрім магнітів, везуть сало. Миргородське сало необикновенне! Ніде такого немає - його особливим образом випалюють. Я теж беру таке, купую в м'ясному ринку, дуже люблю з проріззю. Таке продають по 200-220 гривень за кілограм. Для нас, маленького города, канєшно, дорого. Но от кияни не дуже дивуються - у столиці є сало, кажуть, і по 500. По крайнєй мєрє, хоч шматочок, але це должен попробувать каждий, хто приїжджає, - підкреслює підприємиця.

Ринок оживає. Дражливо пахне смаженими пиріжками й кавою. У ятках з'являються покупці - роздивляються, приміряють, торгуються. Та найбільше людей іде повз промтоварні ряди - у критий ринок. Саме тут продають свіже м'ясо.

Миргородський критий ринок невеликий, якщо порівнювати, наприклад, з київською Бессарабкою, чи навіть із центральним ринком Полтави. З іншого боку - багато площі торговцям і не треба, бо переважає тут один товар - свинина. Місць, де продають свіжу птицю, молочну продукцію, ковбаси й солодощі - набагато менше.

 

М'ясо й сало продавчині викладають на металеві піддони, пластикові пакети а то й на бетонний прилавок. Маски й рукавички є не в усіх.

- Сало є по 200, 130 і 100 гривень. Отаке по 150, - продавчиня Оксана показує на шмат білого сала без прорізі, завтовшки два пальці. - Ми свиней і вирощуємо, і купуємо в населення. Сало просмалене, свіжопросолене і готове до вживання. Рецепт вам не скажу - я просто продаю. Його знають різники.

Фартух-накидка Оксани - найбіліший у ряду. На руках нові сині нітрилові рукавички, далі - поліетиленові нарукавники. Чорна маска із тканини прикриває підборіддя й нижню губу. Жінка виймає довгі неширокі смужки сала з поліетиленового пакету. Акуратно згортає, складає прямо на прилавок, поруч із м'ясом.

- Мені би сала пару кіло. Спинки. І розкажіть почом сьодня м'ясо, - до продавчині навпроти підходить жінка в молочно-білому вовняному береті й темній куртці зі штучним хутром на капюшоні. У руках - чорний гаманець зі шкірзаму та складений кольоровий пакет.

- Спинка по 150. А підчеревина по 200. М'ясо - лопатка по 120, ошийок - 130, балик - 140, - розповідає продавчиня.

Її сусідка на прилавку запрошує спробувати сало. Пропонує відрізати шматочок того, що продає за 130 грн/кг. Відмовляюся, бо на вказівному пальці жінки прорвалася рукавичка, під нігтем щось чорне. Має неакуратний вигляд.

 

На сусідньому ряду з-поміж усіх виділяється яскравим одягом блондинка в червоній трикотажній куртці та яскраво-червоній мохеровій шапці. Обслуговує покупця.

- І сала ще кіла два. Отого, шо по 200. І оцей шматок по 150 тоже давайте. І про замовлення ж моє не забудьте, - змовницьки посміхається в сиві вуса пенсіонер у темних окулярах під зимовою шкіряною шапкою із козирком.

Продавчиня зважує і рахує покупку. Відділяє жовтогарячий пакет-майку, дістає з-під прилавка кільце домашньої смаженої ковбаси. Показує на долоні покупцеві й спритно упаковує. Чоловік схвально киває і лізе в кишеню по гроші. На моє питання, скільки коштує ковбаса, продавчиня відповідає незадоволено.

- Ми її не продаєм. То під заказ для знакомих. Не мішайте. Бачите - я зайнята. Обслужую людину, - супить брови.

Свининою на ринку торгують приблизно 20 продавчинь. Покупців небагато. Найбільше їх зібралося на дальньому ряду. Черга із восьми осіб стоять до одного із прилавків.

- Ціни тут такі, як і кругом. Просто каждий ходе до свого продавця. Я привикла тут брать всігда, - пояснює жінка пенсійного віку в блакитній спортивній куртці. Спирається на синю "кравчучку".

Фото: Ольга Стенько

- У нас у кожного свої клієнти, - спритно підточуючи ніж об точилку, відповідає продавчиня. Не представляється. - У мене найчастіше беруть місцеві. І приходе багато туристів. Найбільше з Києва і з Западной.

- И с Мурманска, - широко усміхається, демонструючи з-під вусів золотий зуб високий пенсіонер у чорній шкірянці. Його замусолена блакитна маска стягнута на підборіддя, а на козирку воняної кепки розташовані чорні пластикові сонячні окуляри. - Я живу здесь. Живу и здесь, и там. А сало покупаю и друзьям в Пензу шлю.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Вдівайте намордніки! Мер іде" — як живе курортний Моршин, де вакцинували 74% містян

- Не отвлікайте мені покупатєля, - широко усміхаючись, каже продавчиня. - С вас 725. А без здачі нема? Ну то хай буде 720.

Під навісом ринку стоять жінки з квашеною та маринованою капустою, огірками й помідорами. Трохи далі у вузькому проході між закритими контейнерами продають квіти.

- Оце розпродую останні тюльпани, вже скидаю ціну. І два місяця канікули. Весною з 14 февраля заїжджаю з насінням. А вже 5 марта приїжджають троянди, лілія, астільби. Літом займаюсь кімнатними рослинами - орхідеї привозять з Голандії, а осінню - тюльпани, - каже, складаючи цибулинки в пакет, 35-річна Марина Прокопенко. - А взагалі в Миргороді як такої роботи немає. У мене знайомі - і кумовья й інші - просто виїжджають у великі города, в той же Харків. Роблять по спеціальності там - напрімєр, економістами. Чоловік у мене в теплосєті працює інженером. І то це йому щітай дуже пощастило. Курорт майже не працює щас. Там медсестри роблять на півставки. У мене знайома получає 72 гривні за день. Інша працює поваром, то їй трохи легше, бо може взять додому шось з продуктів.

Перелічує підприємства Миргорода, де ще, окрім торгівлі, працюють місцеві. Окрім комунальної сфери, освітян і медиків є ще будинок культури, два музеї і міська рада. З підприємств називає Миргородський завод мінеральних вод.

 

- Хлопці працюють, но тоже поурізали, премії з них познімали. Раніше получали 13, тепер - 9 (тисяч. - Gazeta.ua). Живем в курортном городє. Зарплати як віздє, а ціни як на курортє. Хотя я не понімаю, який там прям такий курорт. Я родом з Хмельницького, сюди вийшла заміж. Звоню туди батькам, то ціни зовсім інші. Сало там саме дороге 150, тут - 220. Тут молоко домашнє 60 гривень трьохлітрова банка, там - 40.

- Я не можу змириться з цими продуктами. Допустім, я захожу в магазин. Раніше могла на тисячу гривень скупиться на тиждень. Но січас я так не можу. Олія трохи впала в ціні. Но крупи, той самий рис і гречка, м'ясо - подорожчали. Молочка, сири, ковбаси, риба - теж. Все! Даже в магазинах. Поїсти дорого виходить.

Неподалік від автостанції височіє міський будинок культури - двоповерхова будівля з білими колонами. Поруч стоїть "швидка", чимало людей. У приміщенні розгорнули міський пункт вакцинації.

У салоні машини сидять водій і фельдшер. Не представляються.

- Холодно, а ми стоїмо - мерзнемо. Кожного дня чергує бригада: вдруг комусь погано стане. Доводилося і допомогу надавати і з того світа витягли людину. Після уколу, - каже фельдшер.

 

З ранку на вакцинацію прийшли приблизно 20 людей. Черга жива, без попереднього запису. Усередині приміщення теж до 20 людей. Беруть документи в реєстратора за стійкою. Заповнюють папери, чекають на огляд лікаря та вакцинацію.

- Можна прививку зробить в поліклініці. Но сюди удобніше. Ми з чоловіком вже по другу дозу прийшли, - каже пенсіонерка в насунутій низько на лоба сірій вовняній плетеній шапці. - Хіба це велика черга? Ми так привикли жити в нашому місті. Можна трохи і постоять для діла.

- Хто крайній? А багато людей там, стояти довго? Оце аж на уліцу очєрєдь? Мабуть, оп'ять не вакцинуюся, просто не встою, - до черги, спираючись на ціпок, шкандибає невисока літня жінка з картатою пластиковою торбою в руці.

Розповідає, що приходить вже не вперше. Стояти в черзі не може через хворі ноги. Тому ніяк не вдається зробити хоча б одну дозу вакцини.

- Вакцинуватися у нас можна у будь-якій із семи амбулаторій. І в центральному пункті - будинку культури. Туди з'їжджаються з міста і віддалених населених пунктів громади чи району, - говорить телефоном міський голова Миргороду Сергій Соломаха. - По вакцинації у нас нормально - понад 57% населення, якщо рахувати кількість щеплених людей пропорційно до жителів усієї громади.

За словами мера, пандемія сильно вдарила по Миргороду. Однак не так критично, як по інших курортних містах. Бо живемо не одним туризмом, пояснює Соломаха.

- Загальний бюджет міста 440 мільйонів гривень на рік. Це вже із субвенціями від держави. Те, що ми збираємо - близько 220 мільйонів. Цього року отримали все, що запланували, навіть із перевиконанням. Бюджет на 2021-й складали, враховуючи всі ризики. Хоча, якщо порівнювати з бюджетами попередніх років, цьогоріч набагато гірший. Це означає, що маємо менше грошей на розвиток міста й громади.

 

Для Миргорода курорт є найбільшим джерелом надходжень до бюджету - дає 15% від загальної суми. Решта - це відрахування з бюджетних установ, великих підприємств, середнього й малого бізнесу.

- Не маємо основного бюджетоутворювального підприємства. За рахунок інших підприємств ми теж можемо існувати. Закриття курорту на декілька місяців торік - це не катастрофа, а втрати бюджету. Без яких ми змогли утримати комунальне господарство й бюджетну сферу. Хоча якщо санаторії закриють зовсім, то це буде сутужно. Найбільше постраждала сфера бізнесів, які пов'язані з туризмом, повільно відновлюється, - каже Сергій Соломаха.

Щоб підтримати курортні заклади, місто розробило програму підтримки підприємців. Їм надали податкові пільги, зокрема зменшили податок на нерухомість.

"Миргородкурорт" - центральний курорт міста, який зараз переживає не найактивніший період. На його території тихо. На алеях і пішохідних доріжках практично безлюдно. Чути лише віддалений гул великої вулиці й крики птахів. Ідеальне місце для відпочинку й неспішної прогулянки перед обідом.

Алеєю неквапливо йдуть дві жінки - мати й дочка. Старша погоджується поговорити про рідне місто.

 

- У Миргороді живу вже більше 40 років, а родом із сусіднього Лубенського району. Мені подобається місто - чисте, забезпечене усім, є різні товари. Но от з роботою погано, як і у всій країні. Я медсестра, 47 років стажу. Перший рік не працюю, бо хватить уже, - каже 69-річна Тамара Гнатівна Безрук.

Зарплати, яку платять медичному персоналу "Миргородкурорту", зараз вистачає на життя, додає жінка.

- У мене старша дочка в Лубнах.То ціни на продукти кой-які у них даже дорожчі, чим в Миргороді. Так шо в нас ціни як в усій Україні. Внук у Києві, то в нас тут все набагато менше вартує. Ото сало хіба шо подорожало, но це первий рік. Раньше обична була ціна - 100, і 80, даже за 60 можна було купить. Спрос став до сала більше, чим до м'яса, тому і піднялися ціни, - розповідає жінка.

 

Попри середину листопада на вулиці тепло та ясно. Сонячні промені яскраво, до болі в очах, відбиваються від купола й хреста Свято-Успенської церкви на території курорту. Весело грають на хвилях річки Хорол.

Дві яскраво нафарбовані блондинки у спортивних костюмах і коротких червоних куртках на мосту через річку роблять фото з милим йоркширським тер'єром - передають його одна одній. На березі двоє молодих чоловіків щось роздивляються в смартфоні, приставивши велосипед до бузкового куща. Повз них алеєю вздовж річки повільно йдуть чоловік і жінка. Обидва в чорному.

- Фінансування курорту, коли люди перестали їздити, все менше й менше. Грошей немає. Оцю травку виривали між плитами завжди. Зараз вона розростається, - показує на плитку під ногами 58-річний Станіслав.

Розповідає, що до війни їздив відпочивати на курорт щодва роки, починаючи з 2006-го.

- Місто сильно змінюється. Точніше люди. Місцеві виїжджають у більші міста, в Європу. Їхнє місце займають ті, хто приїжджає з навколишніх сіл. Це видно по супермаркетах, наприклад. Відповідно, несуть сюди свою мову - суржик. Української в Миргороді ви зараз практично не знайдете. Хоча це природний процес - міграція. Ми теж не "голубих кровєй" - я народився на Вологодщині.

 

Станіслав говорить українською з красивою вимовою. Розповідає, що в дитинстві з родиною переїхав із Росії в місто Антрацит Луганської області. Вчив українську мову попри можливість відмовитися. Дружина Ірина із села Єсаулівка, неподалік від Антрацита.

3 вересня 2014 року, коли ситуація в їхнбому рідному місті стала відверто небезпечною - родина виїхала. Успішно подолавши блокпости, у дорозі почали обирати місце слідування. З Харківського вокзалу замовили собі кімнату в Миргороді.

- Ми знали й любили місто. А ще на той момент квартири в усіх інших містах здавали з оплатою одразу за перший і останній місяць. А тут - подобово, - пояснює чоловік.

Подружжя зізнається: пандемія добиває курорт.

- Ми ж чуємо, як між собою розмовляють місцеві працівники. Роботи немає, людей скорочують, грошей мало платять. Зараз повністю закритий "Хорол" - раніше хоч один із п'яти корпусів працював і взимку. Минулої зими забито було все. А ще раніше було туристів з Середньої Азії багато, росіян, білорусів. Колишні радянські республіки. Зараз увесь колишній СРСР у Турції відпочиває, - каже чоловік.

 

- А вообще, раньше мы, даже на зиму, заказывали путевки за два месяца. Тут занято всё было. В последний раз отдыхали с дочкой зимой 2013-го. А сейчас, мне кажется, все отдыхающие здесь - социальные. Часть по профсоюзным путевкам, много пенсионеров - старших, чем мы - по направлению, наверное, из совбеза, атошники, - додає жінка.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Їдуть екстрасенси, туристи, кіношники – як доживає віку палац Муравйових-Апостолів, де жили вороги російського царя

Розповідають, що до пандемії на курортах було багато дорогих машин із номерами різних областей. Зараз такого немає.

- Обслуговування приємне, тут ремонти хороші зробили. Маємо можливість порівнювати - були в Одесі та інших областях. Всі говорять, що прагнуть по рівню закладів до Європи. Але не дотягують. Колхоз колхозом. Миргород тоже не дотягує до європейського рівня - тут все хорошо, стабільно, атмосфера маленького містечка. Та все застигло, як в хорошій дорогій радянській здравниці.

На території є два санаторії, які не належать до акціонерного товариства. Місцеві пояснюють, що це власність нафтогазової компанії.

Є ще невеликий пансіонат "Райдужний". Будівлі ззовні схожі на зачинені й безлюдні, хоча й не є занедбаними. Поруч, майже в центрі курорту, розташована скромна двоповерхова будівля - адміністрація курорту.

- Пандемія вдарила по всіх. Минулого року ми так само на декілька місяців зачинялися. Лиш у травні потроху почали відкриватися, привели все у відповідність до розроблених вимог, - розповідає провідний менеджер курорту з питань зв'язків з громадськістю 59-річний Олександр Гринь.

Говоримо із ним у робочому кабінеті на другому поверсі. Стіни прикрашені красивими світлинами курорту.

- Звичайно, стало менше відпочиваючих. Раніше на рік це були десятки тисяч людей з 30 країн світу, їхали родинами і цілими групами. Зараз приїжджають одиниці. Нині відпочивають багато людей з Азербайджану, у нас із ними спеціальна програма діє. А от Італія, Сполучені Штати, Німеччина - нині звідти мало хто буває. Раніше приїжджало багато людей і з Канади, Нової Зеландії. Теж тепер відсутні.

- Цього року, може, 10 тисяч людей було. Коли на транспорт не потрапиш без сертифікатів про вакцинацію - не всі можуть приїхати. Коли ввели ці правила, багато хто відмовився від путівок.

 

Через пандемію на курорті звільнилася частина персоналу. Проти більшість лишилася на місцях, додає Гринь.

Загалом на курорті працює майже 700 людей.

- Зарплати у нас невисокі. Середня на рівні 10 тисяч. Підхід у курорту такий: гроші не проїдали, а вкладали. Завдяки цьому вирвалися в лідери. Свого часу щороку вкладали два мільйони доларів - тоді це було 16 мільйонів гривень. Зараз в національній валюті так і залишилося, але в доларах це значно менше. Якби не пандемія, у нас би працював великий закритий плавальний басейн. А так є лише відкритий літній.

На курорті триває оптимізація витрат - відпочивальників санаторію "Хорол" перевели до корпусу "Полтави".

- Курорт працює на близько 40 відсотків потужності. Це пов'язуємо з несезоном, - пояснює чоловік. - До пандемії ми практично здолали сезонність. Багато хто приїжджав поправити здоров'я якраз на холодну пору року. А в новорічний період у нас взагалі повне завантаження було - зрозуміло, що в такий час цікавіше відпочити на курорті, ніж вдома перед телевізором сидіти. Зараз сидим і думаєм над новорічною програмою - шо туди можна зробить в прєддвєрії локдауну?

Ціна за день перебування на курорті - від 822 грн. Сюди входить проживання в номері із сусідами, триразове харчування, діагностика й лікування за обраним профілем. Додатково оплачуються послуги косметичних процедур.

Чотири санаторії курорту мають різну лікувально-профілактичну спеціалізацію. Основна - хвороби шлунково-кишкового тракту, серцево-судинної системи, опорно-рухового апарату, дихальної системи. Тут проводять післяопераційну реабілітацію хворим із кардіологічними захворюваннями. Санаторій "Березовий гай" спеціалізується на ефективному лікуванні цукрового діабету.

 

- Вода наша унікальна. У 2007 році в Австрії провели дослідження. Знайшли 200 мікроелементів. Назвали нашу воду коктейлем здоров'я, видали сертифікат якості. Вода має слабу мінералізацію - тобто, не дає ускладнень, - додає Гринь. - Воду видобувають з глибини 700 метрів. Вона найбільш захищена від зовнішніх впливів. Завдяки українській системі подачі мінеральної води "Джерело Люкс", яка виключає контакт води з довкіллям.

Головний бювет розташований на протилежному березі річки Хорол - поруч із курортним будинком культури. Одноповерхова будівля має цікаву архітектуру й різнокольорові вітражі. Лавки на площі перед бюветом порожні. Та високому екрані крутять рекламу курорту.

Єдині люди - до 10 торговців біля розкладних столів. Торгують милом ручної роботи, ефірними оліями, сувенірами і одягом - піжамами й халатами. Спілкуватися не налаштовані.

У середині бювет оздоблений натуральним каменем. За конторкою зі склом сидить жінка в білому халаті з коротким рукавом поверх тонкого трикотажного светра. З ним приємно гармонує бірюзова медична маска. На стійці й невеликому столі навколо розставлені товари - доглядові й лікувальні косметичні засоби з бішофітом, цукерки в подарункових коробках, дрібні сувеніри з логотипом курорту.

Біля одного з кранів жінка в стортивному костюмі й куртці з низько насунутим капюшоном набирає з краника воду в чашку й виходить.

- Водичку призначає лікар. Як пити і яку - теплу, холодну, до чи після обіду, - пояснює медсестра бальнеогрязелікарні Ірина Приходько. - Вода має оптимально теплу температуру, завдяки якій одразу починається в організмі лікувальний процес. Якщо тепленька не підходить - захворювання бувають різні ж - лікар призначає холодну.

 

Відпочивальники курорту відвідують бювет за санаторно-курортними картами. Відвідувачі ж, які не проживають тут, мають сплатити за воду. Вартість 3 грн за 100 гр. Призначення курортного лікаря - обов'язкове.

У бювет заходять дві пари курортників. Чоловік і жінка років 30-35 у спортивному одязі енергійно проходять вглиб приміщення. Старша пара - високий огрядний чоловік із ціпком і стрункіша й трохи молодша жінка - набирають воду в чашки біля найближчого крана.

- Їздимо щороку лікуватися. В обох цукровий діабет, а в миргородському "Березовому гаї" найкраще лікування при цій хворобі. Беремо курс на 18 днів. Вже за перший тиждень сахар покращується. Завдяки воді, харчуванню і процедурам, - каже 46-річна Ірина.

- На сегодняшний, пятый день лечения, минус пять единиц сахара в крови, - додає її чоловік, 65-річний Іван.

Приїхали з Полтавщини. Їздять 17 років поспіль. З одного боку, хвалять обслуговування, комфорт і харчування. Але мають і нарікання.

- Можливо, це через карантинні обмеження. Скоротився період роботи, протягом якого вдень можна отримати процедуру. Раніше був повний день, нині до 13:00. Бігаєш до обіда, як загнана лошадь. Торік, коли було мало людей, нас із "Березового гаю" перевели в корпус санаторію "Полтава". То він нам не підійшов по харчуванню. Тут у кожному санаторії своя їдальня, своє харчування, різні дієтичні столи, - пояснює жінка.

 

З розваг, каже, зараз нічого не має, хіба що дискотека просто неба.

- Були в інших санаторіях України. І в Трускавці - мені там клімат не підходить - гори близько, давлєніє скаче протягом дня. І в Моршині, но там вода не така, - додає Іван.

Пройшовши територію наскрізь, виходжу на "в'їзні" ворота. Тут пропускний пункт, де приймають машини. На будиночку чергового висить оголошення, що міряють температуру.

За парканом, над територією курорту нависає багатоповерхова недобудова з червоної цегли. Місцеві кажуть, то вже років вісім будують новий санаторій приватні особи. Подейкують, що власник - росіянин. Нібито місцевий уродженець, що має нафтовидобувний бізнес у Тюмені.

 

Починається звивиста Троїцька вулиця. Переважно це одноповерхова приватна забудова. Лише кілька будинків мають більше поверхів - мініготелі. Місця для ночівлі можна знайти і в приватних будинках. На воротах і парканах висять оголошення, що господарі здають кімнати.

- Зараз вже не приймаю людей. Почався опалювальний сезон, а чи готові ви платити за опалення? Дорого виходить. А в літні місяці я селила. Маю дві кімнати на здачу. Можна в кожній жити удвох. 250 гривень на добу. Є всі умови. Туалет, ванна і кухня - спільні, - говорить телефоном жінка, що представляється Галиною.

Пішохідна зона на центральній міській вул. ім. Миколи Гоголя розділена на дві частини. Половина промаркована як велосипедна доріжка.

На протилежному боці вулиці за парканом і високими деревами біліє двоповерхова будівля середини XIX століття. Баннер поруч сповіщає, що її реконструюють в рамках президентської програми.

- Шо, нравиться? Красіва. Раньше була обична школа, а зроблять музичну, - біля мене зупиняється чоловік на старому зеленому велосипеді. На задньому багажнику гумовою мотузкою закріплені складені старі мішки, на рулі висить білий пакет із ручками. - Якщо маєте час, раджу перейти на ту сторону, я вам ще красивий домік покажу, тут поруч.

 

Чоловік веде велосипед через дорогу і далі звертаємо на тиху вул. Грекова. Представляється Іваном Борисовичем. Корінний житель, прожив у місті все життя, працював токарем. Зараз на пенсії.

- Миргород міняється на краще. Ось доріжки зробили, тротуари поклали. Відремонтували стару будівлю і зробили з неї ЦНАП, не так давно відкрили, - проводить коротку екскурсію миргородець. - В Миргороді жить хорошо - єслі не касаться оцих всіх служб, связаних з переоформлєнієм, документами. А так жизнь прекрасна. Ще у нас, кстаті, є місцеве радіо і телебачення, що немаловажний факт для такого невеликого города. І от там недавно передавали, шо в нас перевиконання бюджета на 15 мільйонів. За щот чого ж воно йде те перевиконання? Значить, за щот курортів. Влітку туристів було багато.

Звертаю увагу на підприємство неподалік. Закрите.

- То хлібзавод був. Не працює годів два чи три. Кажуть, колись його одкриють, - пояснює чоловік.

 

Вже за мостом через Хорол помічаю ще одну цікаву будівлю. Колись тут була міська дума. Зараз підрозділи районної адміністрації. Поруч, за рогом, розташована знаменита "Миргородська калюжа" - ставок із водоплавними птахами. Вважається, що вода має підвищений вміст мінералів, завдяки чому не замерзає в найлютіші морози. Біля огорожі водойми можна знайти статуї гоголівських героїв. На стіні паркану розміщена експозиція репродукцій українських художників.

Звідси відкривається краєвид на Свято-Успенський собор, цією алеєю можна потрапити на територію курорту.

 

Миргородський краєзнавчий музей розташований неподалік з іншого боку курортної зони - на вул. Незалежності. Працює щодня, окрім середи.
- У нас старовина, кераміка, побут. Люди приїжджають, їм нравиться. Минулого року нам було 100 років, - каже наглядачка музею Ніна Кирилюк.

Експозиція розміщена в п'яти залах. Розповідає про військову славу давнього козацького міста, побут різних верств місцевого населення, видатних людей. Окрема зала присвячена сучасній російсько-українській війні.

250

км - відстань до Миргорода від Києва, до обласного центру Полтави - 100 км. Дістатися курортного міста можна залізницею. Зручно курсують швидкісні експреси. Та від залізничного вокзалу доведеться добиратися до центру міста. На таксі або маршруткою. Вартість проїзду в громадському транспорті - 5 грн, однак у час приходу потягів у маршрутках може утворитися тиснява. Зручніше прибувати на автовокзал. Розташований біля міського ринку та практично навпроти головного входу до курортної зони.

×