Повістки, страшилки і танк над головою: як мобілізованих готують до служби у ЗСУ

24

Чоловіки, яким виписали повістки з'явитися до "військкомату" - терцентру комплектування та соціальної підтримки - проходять медичну комісію та перевірки. Якщо чоловіка визнають придатним для служби в армії, згодом його викликають на направляють до армійського навчального центру.

Один з навчальних центрів, де нині готують поповнення для ЗСУ, розгорнули на Полтавщині. Тут щодня тренують новобранців – чоловіків та жінок віком від 20 до 60 років з різних областей України.

Перший тиждень заняття були теоретичні, тепер настав час для опанування практичних навичок. Більшість часу мобілізовані проводять просто неба – на навчальних майданчиках та полігонах.

Про те, як швидко потрапляють на навчання мобілізовані, та в яких умовах готують поповнення для війська, дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.

БІЗНЕСМЕН VS КОМАНДИР

Розташований вдалині від населених пунктів, полігон являє собою широкий простір з сухою травою, рідкими деревами та чагарниками. На краю поля стоїть з десяток легкових машин. Поруч – чоловіки в одностроях.

– Бажаю здоров'я, – підходить назустріч мені офіцер з позивним "Динаміт", невисокий сивий чоловік з акуратними пишними вусами.

Йому пасує піксель, але я б швидше уявила цього 59-річного чоловіка в кабінеті за столом, у костюмі з краваткою.

Фото: Ольга Стенько

Він дійсно має керівний досвід, хоч і військовий встиг здобути. Колись закінчив Полтавське училище зв'язку, служив в армії в радянському угрупуванні військ у Німеччині. У 29 років, коли його підрозділ вивели з НДР, звільнився в запас. Згодом організував власний успішний бізнес. Має автоколону спеціалізованого транспорту: автокрани, бульдозери та інша техніка для будівництва.

– 24 лютого (2022 року. – Gazeta.ua) ранком прокинувся і вирішив, що якщо не я – людина, яка вчилася і вміє воювати – то хто піде захищати країну. Пішов у ТЦК (ТЦК та СП – територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. – Gazeta.ua) і з тої пори служу в ЗСУ.

Перевчатися довго не довелося, зізнається. Бо військову науку добре засвоїв ще в молодості.

– Не буває старих військових навичок. Вони бувають або військові, або цивільні. Були нюанси, але вони невеликі.

 

Зараз, поки власник виконує бойові задачі, його бізнес продовжує працювати – хоч і не так успішно, як до початку повномасштабної війни, зазначає військовий.

– Будь-яка організація, будь-який підрозділ чи бізнес успішні, якщо вони не залежать від прізвища. Тобто, командир може бути Петренко чи Іванов, чи будь-хто інший. Але коли командир переводиться, йде відпустку чи хворіє, замість нього завжди повинен стати інший. І підрозділ цей як працював, так і працює. Тоді це називається підрозділ, і в цивільних підприємствах так само.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Наші працюють. "Градом" засівають орків" – як 66-та бригада ЗСУ нищить окупантів на Донеччині

ГОЛОВНЕ – МОТИВАЦІЯ

– Граната! – лунає позаду мене різкий вигук, а потім – шарудіння сухостою та брязкіт металу.

З півтора десятка людей падають на землю, втискаються в торішню траву, прикривають голови руками. Усі в однострої, бронежилетах та шоломах, зі зброєю.

– Ба-бах! – вигукує один з чоловіків, що залишається на ногах, позначаючи вибух умовної гранати.

Таким чином інструктори навчають новобранців реагувати на гранати. Мають довести до автоматизму дії: швидко та правильно зайняти положення, пояснює 48-річний Сергій, військовий інструктор – високий широкоплечий бородань у світлому пікселі.

Енергетик за фахом, хоч і мав бронь, ранком 24 лютого був ТЦК та СП з документами. Мав припис у військовому квитку, що він закріплений за певною частиною, в яку він і мобілізувався та понад рік несе службу. Фактично, продовжує справу, якою займався з 2014-го на громадських засадах – навчає новобранців.

– Сьогодні цю групу вчимо займати правильне положення для стрільби. Це в багатьох ситуаціях врятує їм життя. Тут багато людей, хто перший раз зброю взяв у руки 20-30 років тому на строковій службі. А методи стрілецької підготовки в Радянській Армії та зараз відрізняються. Наприклад, люди, які в ті часи навчалися, не знали, що таке індивідуальні засоби захисту. Не було поняття про бронежилет, а на голові була шкарабанка, яку називали каскою, – розповідає інструктор.

 

Раніше солдатів вчили ставати боком і розсувати лікті. Зараз така позиція навпаки відкриває вразливі місця, додає Сергій. Тому вчать мобілізованих групуватися, максимально використовувати перевагу засобів захисту, щоб їм було зручно і вони не зморювалися.

– З ким легше працювати – з тими, хто вже колись служив в армії, чи з новачками? – питаю.

– Незалежно від того, чи мають вони попередній військовий досвід, легше працювати з тими, хто вмотивований. Це головний критерій. Хлопці й дівчата стараються, й у них добре виходить, – каже інструктор.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Військові готові до будь-яких наказів. Хочуть у наступ, коли оборона затягується" – Юрій "Мілан" Гаврилишин

ЮЛІЯ

Ніби на підтвердження його слів щодо жінок, бачу, як в наш бік через галявину йде молода миловидна брюнетка. Помітивши мій погляд, широко усміхається.

Полтавка 39-річна Юлія – доброволиця. У січні 2023-го за власним бажанням прийшла до ТЦК. Там документи прийняли без питань – єдине, уточнили, чи є з ким залишити неповнолітнього сина, розповідає військова.

– Така ситуація в країні, важко було дивитися. Тим паче в мене родина військових – брат, дядя, племінник. На гражданці залишилися батьки, син. Вони дуже хвилюються за мене, – зізнається.

За освітою вчитель хімії та біології – займалася з дітьми як репетитор. Зараз підписала контракт з ЗСУ і служить на солдатській посаді. Та для отримання загальновійськових навичок відряджена для проходження курсу молодого бійця.

– Моє життя перевернулося круто – на 180 градусів. У своєму взводі я єдина дівчина. Тренуюся тут разом з чоловіками, на рівні з ними – стріляти, бігати, ховатися. Складнощі є, звісно – в тому, що я фізично слабша. Але якщо ти єдина жінка у підрозділі, то чоловіки тебе все одно підтримують. Щось підкажуть, допоможуть, – широко посміхається Юлія. – Найважливіше – це бажання, інше приходить з досвідом. Роблю те, що від себе не очікувала – не думала, що стрілятиму, ще й, виявляється, непогано! Фізично трохи складніше: наприклад, підтягування – не виконую. Але кроси бігаю, присідаю тощо – треную витривалість. Це важливіше, ніж просто сила.

 

Військова розповідає, як проходить нині її день. Прокидається за чверть шоста, щоб встигнути привести себе до ладу до ранкового шикування о 07:00 на плацу. Там підіймають прапор, читають "Промову переможця". Після сніданку починаються заняття – кожен взводний отримує щоранку завдання для його підрозділу. Заняття тривають по 6-8 годин з перервою на обід.

О 18:00 вечеря, потім вечірнє шикування. Дві години вільного часу – на спілкування з рідними, відпочинок, господарські справи, як-то прання, для якого є всі умови. Відбій о 22:00.

– Умови проживання задовільні: тепло, є де спати, є гарячий душ. Особистого дискомфорту не відчуваю. Хіба довго звикала жити в кімнаті на 15 людей, але зрештою до цього звикаєш, – посміхається жінка.

ВІКТОРІЯ

Хоча заняття виглядають досить мирно, на навчаннях обов'язково присутні військові медики. Стареньке, але акуратне медичне авто – традиційна сіра "буханка" з червоною смугою уздовж бортів – стоїть на краю полігону. Колись на червоному тлі було написано "швидка медична допомога", але перше слово зафарбували.

У відкриті двері видно, що на сидінні, виставивши вперед праву ногу, сидить молодий чорнявий чоловік, тримає свій шолом у руках. Автомат поставив поруч в куток.

Коротко стрижена масивна блондинка готує еластичні бинти, щоб зафіксувати своєму пацієнту гомілковостопний суглоб: незвичний до таких навантажень чоловік скаржиться на сильний біль в нозі.

– Зараз я зафіксую суглоб. Не думаю, що це розтягнення. Більше схоже на подагричні болі чи на крепатуру. Люди не звикли так рухатися в мирному житті. Щойно робила укол – в іншого бійця прихватило спину, – каже 58-річна фельдшерка Вікторія. – Це перші тижні, потім усі звикнуть і такого вже не буде.

Фельдшерка довгий час працювала в Охматдиті, та має також і військовий досвід. У 2011-му працювала в Лівії, коли там сталася революція та повалення режиму Каддафі.

– Там під кулями ми були два місяці, працювали тяжко в чужій країні. Коли війна прийшла в Україну, я одразу зрозуміла, що мушу йти служити: якщо на чужині рятували людей, то вдома точно мій досвід тим більше потрібен. У мене нікого не залишилося – дітей я поховала, батьків теж уже немає. Хіба тітка в Канаді – так я туди й не збиралася, – розповідає медикиня, бинтуючи ногу пацієнту.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На межі життя і смерті: як у Лимані під "Градами" і "Ураганами" рятують поранених бійців ЗСУ

Завершивши, дістає з аптечки пакетик з порошком знеболювального, бере в руки півторалітрову пляшку з питною водою – тут їх декілька десятків в кабіні – та просить помічника принести одноразовий стаканчик, щоб приготувати розчин.

– Зараз, коли набрав чинності закон про відпуск ліків за рецептом, цей препарат має зникнути з вільного доступу. Деякі військові б'ють на сполох, що тепер будуть проблем з медичним постачанням армії. Як вважаєте, будуть проблеми? – питаю.

– Нам дуже допомагають медики з неонатального центру Полтави. Збирають гроші, закуповують необхідні ліки, передають нам. Не думаю, що цей закон дійсно щось ускладнить. Поки що з постачанням у нас все добре – і ЗСУ надає, і волонтерська допомога. Я готувалася, то зібрала собі великий медичний рюкзак, потихеньку все купувала. Тож ще є запас, – пояснює Вікторія.

КОМАНДИРСЬКИЙ ЯЩИК

В декількох десятках метрів далі тривають заняття ще однієї групи. Навчаються основ прицільної стрільби. Для цього використовують спеціальний комплекс.

На розстеленому на землі сірому кариматі лежить в позиції для стрільби військовий. Свій автомат поклав поруч на траву, дивиться на навчальний, встановлений на спеціальних стійках. На прицільній планці навчальної зброї встановлена спеціальне пристосування – бокове скло, яке ще називають дзеркалом.

– Цей пристрій допомагає зрозуміти правильність прицілювання стрільця по мішені, не використовуючи жодних боєприпасів. Ви цілитеся, я вам кажу, чи правильно. У бокове дзеркало бачу вірність прицілювання. Опускайте ноги, приведіть їх в порядок і цільтеся, – говорить військовий років 55 на вигляд, вкладаючись на свій каримат збоку – так, щоб бачити у "дзеркало", куди цілиться стрілець.

 

Чоловік зі зброєю вкладається зручніше, притискає п'яти у світлих берцях до землі. Нахиляє голову до навчального автомата та злегка примружує одне око.

– Я зараз йду до командирського ящика, на якому є листочок і висить мішенька, прибита "в нуль". Тобто, правильність пострілу з цієї зброї передбачає те, що в такому положенні кулька потрапляє в точку, яка є. Я рухатиму мішеньку, а ви казатимете – ліворуч, праворуч, уверх чи униз. Щоб правильно відстрілятися й отримати оцінку "п'ять" ви повинні змістити середню точку попадання зброї в нуль, тобто правильно з вашою точкою попадання, – пояснює офіцер.

Новобранець 24-річний Олексій виконує вправу за дві хвилини. Після команди інструктора спритно встає, підхоплює свій автомат, перекидає ремінь через плече та відступає вбік. Зі строю вискакує інший солдат та займає положення до прицілювання.

Олексій приїхав зі Львівщини – декілька місяців тому отримав за місцем проживання повістку з вимогою з'явитися до територіального центру комплектування. Пройшов медкомісію та зрештою опинився в лавах ЗСУ.

– Коли почалася війна, я був у Польщі, на будові працював. Мав спочатку завершити роботу, як з'явилася можливість – приїхав в Україну. Мама сказала, що мені повістка прийшла. Не ховався, звісно, бо захищати свою країну – це обов'язок, – каже львів'янин.

Після того як пройшов усі комісії та отримав припис, що годен служити, чекав виклику понад два місяці. Потім ще раз викликали до центру комплектування та повідомили, що відправка – завтра. Так опинився в навчальному центрі на Полтавщині.

Довелося перебороти спротив в родині – мама, в якої він єдиний син, категорично не хотіла пускати в армію. Та думки "відкосити" не було, зізнається.

 

Навчатися дуже подобається, каже Олексій. За два з половиною тижні вже були заняття з тактики, поводження зі зброєю, медицини, нічні стрільби. Поки що спеціалізації не проводили – більшість тут не знає, до яких родів військ потраплять.

– Я б хотів потрапити в ССО. Мені подобається, як вони працюють. Все чітко, коротко і ясно: приїхали, зробили й назад, – широко усміхається обвітреними губами військовий. – Ну точно не в танкісти, мені не подобається: мало місця, тісно, немає де розгулятися. А я люблю ходити.

ВІД ПРОСТОГО ДО СКЛАДНОГО

Навчальний курс молодого бійця триває 30 днів. Для проходження базової військової підготовки новобранців направляють до одного з навчальних центрів ЗСУ. Потім відбувається відбір та направлення в підрозділ, де новоспечені військові здобувають спеціальну індивідуальну підготовку.

– Наприкінці місяця в них буде випуск, після цього вони всі поїдуть хто куди: в ССО, розвідку, танкові війська, ДШВ… Як правило, це буде за запитом, відповідно до вакантних посад. Враховуватимуть досвід – наприклад, хтось працює з дронами, або має медичні знання. В підрозділах індивідуальна підготовка виконується за модулями: тактика, тактична медицина, інженерна справа, зв'язок, мінно-вибухова та саперна справа, вогнева підготовка. Навчання йде поступово, від простого до складного, – говорить ще один військовий інструктор, 40-річний Володимир.

Високий, підтягнутий, тримається спокійно і впевнено. Говорить тихо, але вагомо – видно, що в мого співрозмовника за плечима солідний військовий досвід. Одягнений у штани "мультикам" та софтшельну куртку кольору олива.

Індивідуальна фахова підготовка триває 20 днів, після якої всі повертаються у свій підрозділ. Наступний етап – колективна підготовка, тобто злагодження підрозділів – поступово відділень, рот, батальйонів. Військові на навчальних полігонах відпрацьовують навички спільного виконання завдань. Вивчають топографію та орієнтування на місцевості.

 

Поступово новачки навчаться усього: пересуватися місцевістю пішки та на броні, організовувати оборону та йти в атаку, протидіяти ДРГ та знешкоджувати вибухові пристрої, а також здобудуть спеціальні навички. Але поки що роблять лише перші кроки. Та й то, їх вже привчають не боятися вибухів.

– Перший день, припустімо, вони йдуть лісом, інструктори їм розповідають про пастки – міни, розтяжки. Наступного разу нагадує уважно дивитися під ноги. На третій день в нас вже з'являється імітація – якась петарда страйкбольна з розтяжкою. Тут вже таке ми влаштовували. Люди реагують по-різному. Одна справа, коли ми зараз з тобою розмовляємо, інша – коли тут щось вибухне. А коли вибухне спочатку страйкбольне, а потім бойове – це зовсім різні речі. Коли людина звикає до пострілів, розривів та усіх таких речей, він не біжить, не кидає позицій – у нього включається на автоматі те, чому його вчили.

Протягом навчання обов'язково враховують етапи психологічної підготовки, щоб бійці не боялися великої військової техніки – так звана "обкатка танками".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Наступ на Київщину й 15 тис. окупантів у лісі: як під Бучею готують партизан до нової зустрічі з ворогом

Практично всі інструктори мають реальний бойовий досвід, отриманий у піхоті, танкових та штурмових військах та інших родах військ. Є навіть колишні бійці ССО – ті, хто після важких поранень більше не може виконувати завдання в зоні бойових дій, але мають дуже високу підготовку.

Ми з Володимиром повільно йдемо полігоном, аж поки шлях нам не перерізає свіжовикопана земля. Тут курсанти вчаться окопуватися.

– Часто не встигли отримати повістки, а вже просять у волонтерів коліматори, прицільні планки та всякі інші навіси. А насправді одна з головних навичок які рятують життя – вміти окопуватися. Починається з окопу для стрільби лежачи. Спочатку викопують окоп лежачи, потім заглиблюються – роблять окоп для стрільби стоячи. Далі риють сполучення між собою – так з'являється траншея для відділення з ячейками для стрільби. Далі відділення риють сполучення одне з одним – так з'являється взводний опорний пункт… І зрештою, лінія оборони. Від простого – до складного. Цьому ми вчимо людей, – Володимир перепрошує та відходить відповісти на телефонний дзвінок.

ЩОБ НЕ ВИНИКАЛО ПИТАНЬ

Тим часом навколо тривають навчання. За рідким чагарником клацають затвори – тут до автоматизму доводять навички поводження зі зброєю, так зване "холостіння" – без боєприпасів відпрацьовують заміну магазинів, зняття та постановку запобіжника, контрольний спуск.

– Перша пара, пішли! Давай, давай! Стоп! Криєш! Наступна пара… Куди ти вліво завертаєш? Ти ж правий фланг! Рівно тримайся! – кричить інструктор, високий чорнявий бородань, бронзовий під польової засмаги.

Цей підрозділ відпрацьовує тактику пересування групами. За невеликим горбочком, на галявині під високими розлогими тополями ще одна група щойно завершила відпрацювання позицію "стрільба з коліна". Мають 5-хвилинний відпочинок – якраз для того, щоб викурити цигарку.

 

55-річний Олег з Прилук відкладає автомат, робить декілька ковтків води з фляги, яку дістає з закріпленого на спині чохла.

– У мене обидві матері лежачі (мати та теща. – Gazeta.ua), але я не міг не піти. Не хочу, щоб до мене вознікали вопроси, – чоловік долонею витирає воду з губ та сідає на траву.

Строкову службу ще за радянських часів проходив на базі атомних підводних човнів – брав участь в будівництві доків. Цивільну професію пов'язав з переведенням – працював водієм далекобійником. Під час виконання одного з замовлень Олега і застала звістка, що почалося повномасштабне вторгнення Росії. Був у Запоріжжі.

– Я з Одеси возвращався на Київ. В шість утра позвонили і сказали, шо війна началася. Місце вигрузки було в Києві на аеродромі. Но оттуда всіх евакуювали – сказали, виходьте, пацани. Машини ті, шо ми пригнали – а нас двоє було – остались в Прилуках, і вони остались "живі". А то шо було в Чернігові – я тоді на чернігівську фірму робив – усе розбили на друзки, – каже чоловік. – Вантаж був обичний. Якісь посилки, міг бути секонд-хенд, шо угодно возили.

Той вантаж таки доставили – замовник змінив адресу на іншу. Та з далекобієм довелося зав'язати – під час бойових дій великі фури не їздили. Тож водій пересів на перевезення по області. Та в один день прокинувся і вирішив мобілізуватися.

– Знав, шо водітєлі нужні. Мене у військкоматі знали, бо шоб працювать, їздить по всій Україні, брав спецпропуск у воєнних. Тому взяли без нарікань. Зараз пройду базову військові підготовку, і повернуся за кермо. Тільки тепер уже воєнним, – пояснює чоловік.

З ЗООПАРКУ – В АРМІЮ

Поруч опускається на траву для відпочинку ще один солдат. Знімає діоптричні окуляри без оправи з прямокутними скельцями. Декілька разів щільно закриває та відкриває очі, тре перенісся та повертає окуляри на обличчя.

Батько трьох дітей, працівник зоопарку 41-річний Юрій теж з Чернігівщини – з міста Мена. Строкову службу не служив, тож його нинішній армійський досвід – перший у житті. Повістка прийшла на роботу – вже друга.

 

– Першу повістку мені вручили на блокпосту рік тому. Прийшов у воєнкомат, там відпустили – дали відстрочку до 23 травня (минулого року. – Gazeta.ua), так як у мене було троє неповнолітніх дітей. Тепер старшій виповнилося 18-ть і мене забрали. Я не хотів – болить серце, погано бачу. У мене така трудна історія жизні, шо це довго розказувать… – опускає голову Юрій. – Не думаю, шо я зможу знайти себе в армії. Але я просто виконую наказ. З 12 років я жив зовсім сам, і все робив сам. Мене троє дітей дома ждуть, я їх єдина надєжда і опора.

Про те, куди далі направлять, Юрій не знає. Проситися нікуди не планує – каже, накази не обговорюватиме. Та складається враження, що він не дуже вмотивований зараз.

– Як вважаєте, це правильно, що чоловікам дають повістки на вулицях, в кафе, нічних клубах? – питаю чоловіка.

– Одне дєло дать повєстку, а друге – відправити того чоловіка, якого поймали… Нада ж разобраться, хто він. Я по лічному опиту зараз скажу, шо у нас практично всі такі. В роті відсотків 80 – мобілізовані. Жили своїм життям, давно не служили. Бачу, що декотрим тут не місце – вони абсолютно мирні люди. Якщо людина 40 лєт жила своїм життям. Зараз нас вчать так, як учителька вчить у першому класі, один в один.

Та навчитися ще можна 20-річним, але коли чоловікам вже за 40 – то діла вже не буде, впевнений Юрій. Хіба що люди дуже хочуть вчитися – то мотивація допоможе. Але такі не всі. Та в позитивний приклад наводить Тетяну – жінку, яка є в їхньому підрозділі. Вона не просить поблажливості, виконує всі завдання на рівні з чоловіками.

 

– В армії жінці не місце. Можливо, десь вони й потрібні – їсти там варить, ще шось – в діловодстві, напрімєр. Но в окопі, я щітаю, жінка бути не повинна. Тому шо ми для цього є. А те шо чоловіки ховаються від мобілізації – це вже на їхній совісті, – вважає солдат.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Звірі так не поступають, як чинять з нами к*цапи" – як чемпіонка світу служить у ЗСУ

ПІД ТАНКОМ

На іншому полігоні проводять психологічну підготовку – так звану "обкатку танками". Вправа допомагає подолати психологічний бар'єр перед великою залізною махіною, що реве двигуном та брязкає гусеницями.

На полі в ряд на віддалені один від одного в 15-20 метрів вирили неглибокі окопи для стрільби лежачи. Полем їздить Т-72, пропускаючи ці окопи між гусеницями – у той час, як в окопах перебувають солдати.

– Вправа виконується так. В окоп лягають по одному солдати – так, щоб бачити танк, який їде. Коли проїжджає над ним і далі, солдат розвертається, встає, кидає в танк гранату. Далі лягає в окоп і спостерігає. Основна мета – щоб солдат не розгубився, щоб людина не боялася лягти під танк, – каже фахівець з морально-психологічного забезпечення з псевдо "Бахор", 56 років.

 

Гранатою треба потрапити танку в трансмісію – бахнути позаду. Військовий дістає з коробки гранату та показує, як вона влаштована.

– Це імітаційні гранати українського виробництва. Тут все так само як і в бойовій: взяти, затиснути скобу, відігнути вусики, висмикнути чеку і кинути. Вибухає з такою ж затримкою, як і бойова, – пояснює офіцер.

Навколо групками розташувалися солдати. Очікують, коли після короткого обіду повернуться танкісти. Над галявиною стоїть гул голосів – один одному щось розповідають, сміються. Раптом, перекриваючи фон, над полігоном розноситься потужний рик бойової машини – танкісти повернулися та завели двигун.

– Готовий! – з офіцерських рацій виривається чоловічий голос.

– Групі зайняти позицію! – командує "Бахор".

П'ятеро солдатів у шоломах та бронежилетах і з автоматами виходять і стають в ряд. Отримують гранати та прослуховують короткий інструктаж. Після цього розбігаються по окопах.

Біля кожного стоїть офіцер-інструктор, стежить, щоб курсанти зайняли правильні позиції: на животі, обличчям до танку. Коли солдат готовий, інструктор підіймає руку догори.

– Триста тридцять три! – лунає в раціях, і танк, заревівши, починає свій рух.

Повзе по накатаній в сухій траві колії, розкидаючи траками чорну мокру землю – напередодні пройшов дощ. Солдати лежать, втиснувшись у неглибокі окопи. Та щойно танк минає, підіймають голову, висмикують кільце та жбурляють гранату, намагаючись потрапити в задану частину.

Це не легка задача – пластикові гранати пружинять та відскакують від корпусу. Тож комусь вдається краще – яскравий спалах розцвітає на броні, а комусь щастить менше – і гранати, відбившись від борту, розриваються в траві.

 

Поки танк розвертається на протилежному кінці поля, наступні п'ятеро солдатів займають позиції в окопах.

– Які враження? – питаю в бійців, які щойно виконали вправу. – Що відчуваєте, коли бачите як танк наближається?

– Та! Ніяких вражень взагалі. Тому що я в ДТП часто бував на легковику, тоді адреналіну більше випрацьовувалось. Коли танк наближається, хіба може трохи прискорюється серцебиття. Але це точно не страх. Думаю лиш над тим, як влучно кинуть гранату, – проходячи повз, каже високий худорлявий чоловік, представляється по псевдо – "Совість", 30 років.

– Я думала, буде страшніше. Не те шо чогось конкретного боялася. Просто наді мною танк раніше ніколи не їздив, – посміхається брюнетка Юлія, з якою познайомилися напередодні.

КУПЛЕНА ДОВІДКА

Одночасно на іншому полігоні – стрілецькому – триває вогнева підготовка. Тут сьогодні солдати працюють зі зброєю. Дехто стріляє уперше в житті.

Стрілецький тир розгорнули на околиці іншого села – буквально за пів кілометра від крайньої хати, за лісопосадкою. На лузі розгорнули три великі новенькі армійські намети – це навчальні місця на випадок дощу, який вже потроху накрапає.

 

Всередині простір застелений свіжим сіном, тут сухо та затишно. Інструктор проводить заняття з поводження зі зброєю – розповідає, що робити, якщо заклинило зброю.

Ззовні декілька груп повторюють вправи з автоматами – клацають затвори. Трохи далі, за групкою невеликих дерев організували стрілецький тир: сформували пагорб, в який потрапляють усі кулі, випущені з автоматів.

Влаштували три місця для стрільців, розділені перегородкою та позначені червоними прапорцями. Для зручності на землі вклали матраци. Біля кожного місця стоїть інструктор зі стрільби, який стежить за виконанням вправи.

Трохи далі – позначений блакитними прапорцями рубіж, де чекають своєї черги наступні троє солдатів. Реєструються біля спеціального столика поруч з мобільним медичним пунктом. У черзі до тиру стоять десятки солдатів.

– Ви шукали солдата, якому повістку вручили на вулиці? Ось познайомтеся, – підтягнутий, спортивного вигляду інструктор з яскравою засмагою підводить худого високого чоловіка в окулярах з чорною пластиковою оправою.

44-річний Олег родом з Рівненщини. Працює у фірмі, яка збирає та ремонтує комп'ютери й оргтехніку – технічний фахівець, трохи займається програмуванням.

– З початку війни я не пішов, тому що не бачив себе в армії – мої 54 кг важко уявити на війні. Перший час військкомат не мав до мене ніяких питань. У паспорті мав штамп, що знятий з військового обліку, тому на мене ніхто не звертав уваги. Я не служив, але, мені здається, ще в ті часи, на початку двохтисячних… – Олег ніяковіє і починає говорити часто й дрібно, виправдовуючись, але потім робить паузу. – Здається, я купив тоді якийсь папірець, через нього мені поставили той штамп.

 

Сказав – і зітхнув так, ніби від цього легше стало. І вже з посмішкою переповідає історію, як він потрапив до ТЦК.

– Був на роботі. Взяв каву, цигарку. Якраз людина мала прийти ноутбук забрати. У той час тільки почали ходити (представники ТЦК з повістками. - Gazeta.ua). Підійшли люди в формі, попросили документи. Я показую – шо от так і так. Кажу, шо працюю, по можливості щось доначу на армію. Ні, все одно треба прийти і звірити дані, сказали.

У терцентрі комплектування на "штамп" навіть не звернули уваги – відправили на медогляд. Як людина абсолютно здорова, Олег дуже давно не був у лікаря. То хоч обстеження пройшов, сміється.

Відправили на навчання не одразу: пройшовши медкомісію у грудні, отримав направлення в навчальний центр на початку березня. Близькі сприйняли це спокійно, лиш дивувалися – не уявляли, як Олегу знайдеться місце в армії. Бо не те що спортом, навіть фізкультурою ніколи не займався.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Повезло, що із сином Данілова у теніс гуляв. Мене взяли" – про що у гігантських чергах біля шпиталю говорять бійці ЗСУ

– Мені тут подобається. Люди нормальні. Я думав, що тут на другий день впаду. За той тиждень, що я тут, я став міцніше і витриваліший. В броніку легко бігаю, плюс ходжу по 10 км на день – на полігон і назад. Живем у комфорті, годують добре. Повністю нас оділи – я здивований. Бо готував гроші, щоб купити собі спорядження, думав тут нічого немає. А нам видали усе – одяг, взуття, каску та бронік, наколінники з налокітниками, навіть рукавички, – показує чоловік "механікси" кольору койот.

Уточнюю у солдата, чи в повній мірі його та товаришів забезпечили усім необхідним.

 

– Можливо, десь таке і є, що комусь щось не видають. Але я з цим не стикався, – знизує плечами. – Знаєте, ходить багато чуток: і що з вулиці одразу мобілізують і за тиждень люди вже на фронті, і що забезпечення немає. Але я бачу, що це – страшилки, щоб люди тікали і боялися в армію йти.

×