На межі життя і смерті: як у Лимані під "Градами" і "Ураганами" рятують поранених бійців ЗСУ

31

Понад 800 медиків Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова надали допомогу тисячам людей за вісім років існування підрозділу. Рятували поранених українських воїнів та цивільних.

Нині медики ПДМШ продовжують нести службу на найгарячіших ділянках фронту. Евакуюють поранених, стабілізують їх стан, перевозять до лікарень у тилових містах України. Зокрема, у Слов'янськ та Краматорськ на Донеччині.

ПДМШ – це зріз всієї медичної спільноти України. Тут добровільно служать усі, в кого є можливість і навички рятувати людей: від водіїв-санітарів і молодих лікарів-інтернів до головних лікарів та поважних викладачів провідних університетів.

Історія добровольчого підрозділу почалася 2014-го. Перші ротації медики здійснювали в зону АТО. Там не тільки надавали допомогу нашим воїнам, але і вчили бійців тактичної медицини. Поступово про ПДМШ дізнавалися все більше серед лікарської спільноти. Підрозділ поповнювався все новими і новими добровольцями.

З початком повномасштабної війни, медики ПДМШ активно працювали на Київщині та Житомирщині, а з травня зосередилися саме на Донбасі та на південному напрямку. З цього моменту почали вести статистику. Вона вражає: за кілька місяців лікарі надали допомогу понад 5 тис. важкопоранених. З них тільки за листопад прийняли 1990 пацієнтів.

Нині медики-добровольці працюють на Донеччині – у селищі Зарічне, містах Слов'янськ, Часів Яр, Бахмут та Лиман. В останньому населеному пункті на початку грудня побували кореспонденти Gazeta.ua – щоб побачити, як там рятують українських захисників, та дізнатися історії медиків-добровольців.

33 ДОБРОВОЛЬЦІ

– Працюємо на короткому та довгому плечі евакуації. "Коротке" – це коли з місця евакуації забираємо до стабпункту. Тут стабілізуємо пораненого та готуємо до тривалого перевезення, – розповідає речниця організації Юлія Костенко. – Якщо це "важкі" пацієнти, то ПДМШ на "довгому плечі" їде в основному в Крам (так тут називають Краматорськ. – Gazeta.ua). Дивимося по ситуації. Можемо також забирати сидячих, якщо вони не дуже "важкі".

Фото: Ольга Стенько

Склад однієї ротації – 33 добровольці. Це люди, які раз на місяць заходять на декілька позицій на стабпункти: медики-добровольці та допоміжний персонал – водії, охоронці, помічники із забезпечення.

– Медики потребують допомоги в забезпеченні щоденного комфорту. Ми намагаємося робити усе вчасно. Щоб їм було зручно десь поїсти, помитися, відпочити. Щоб машина їхала – була справна та заправлена. Щоб були в достатній кількості медикаменти в потрібний час і в потрібному місці, – додає Юлія.

Зброї у медиків ПДМШ принципово немає. Про всі пересування бригада доповідає керівнику підрозділу: коли й куди прибули та який подальший маршрут запланували. За необхідності, бригаду може супроводжувати озброєна охорона.

СТАБПУНКТ

Лиман – розбитий російськими ракетами та практично безлюдний. Зрідка тротуарами проходять люди старшого віку та проїжджають по дорозі велосипедисти. Цивільних автомобілів тут майже немає, як і працюючих магазинів та аптек. Така пустота частково медикам на руку. Інакше б поранених містян було би значно більше, ніж зараз, зізнаються лікарі нам пізніше.

У стабілізаційному пункті окрім добровольців ПДМШ, напружено працюють військові медики Збройних сил України. Лікарі та медперсонал чергують цілодобово, адже потік поранених воїнів не припиняється. Що геть не дивно, бо лінія фронту проходить за кілька кілометрів від Лимана. Абсолютна більшість українських військових сюди потрапляють з осколковими ураженнями. Зрідка – із кульовими пораненнями.

До входу постійно приїжджають автівки – переважно військові "швидкі". Ноші з пораненими обережно дістають по кілька людей та завозять всередину пандусом. З лікарні перев'язаних та замотаних у золотаві медичні ковдри пацієнтів вивозять на каталках чи інвалідних візках, завантажують в реанімобілі та перевозки для транспортування в лікарні та госпіталі у тилових містах.

На поручні біля входу обперті декілька каркасних нош – на брезенті багатьох з них чимало застарілих і свіжих плям крові. Такі ж можна побачити всередині в передпокої.

У приміщенні стабпункту проходимо декілька дверей, які "тягнуться" вздовж коридору. В останньому біля стін розставлені тапчани та лавки. Праворуч у кутку на функціональному ліжку, закривши обличчя передпліччям, лежить військовий в камуфляжних штанах та флісці. На згині лівої руки в нього встановлений катетер, через який крапельницею вливають ліки.

 

По обидва боки коридору – двері в операційні. Тут проводять огляд пацієнтів та медичні маніпуляції. У протилежному кутку приміщення є стіл з медикаментами, декілька стільців. Тут про щось тихо розмовляють двоє чоловіків у військовій формі, на рукавах – шеврони ПДМШ.

Один з медиків худорлявий, високий та із підвернутою шапкою на голові. Зі скляної чашки, більше схожої на велику колбу, маленькими ковтками п'є чай із медом та лимоном. Це такий собі енергетик, посміхається чоловік, "засвічуючи" на грудях нашивку з позивним – "Борменталь".

– Це із "Собачого серця". Там був професор Преображенський, а його помічника якраз називали "Борменталем", – пояснює медик. – Я ортопед-травматолог. Дитячий і дорослий. А ще входжу до ультрас "Динамо" Київ. Більше 20 років у двіжі.

"Борменталь" одразу заявляє, що війна для нього почалася ще 2014-го: "Як і для всіх патріотів України". А повномасштабне російське вторгнення він зустрів у рідному Києві.

– 24 числа був на чергуванні, а вже 25 лютого стояв на барикадах, які ми створили на лівому березі Києва. Принесли туди медикаменти і були готовими до того, що вони (росіяни. – Gazeta.ua) підуть на нас. Люди стояли із мисливськими рушницями, коктейлів Молотова наробили. Самоорганізувалися, – веде далі лікар. – Дитину і дружину не вивозив. Вона у мене кондитер і три місяці пекла хліб, згуртувала людей навколо себе, які допомагали. Відмовилася покидати місто. Я дуже за це їй вдячний.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Війна триватиме довго" – останнє інтерв'ю пілота "Маестро", який рятував воїнів

 

В наступні місяці життя у медика в повному сенсі цього слова "закрутилося" на повну. Спершу "Борменталь" вступив у територіальну оборону Києва та пройшов низку тренінгів для відточування навичок роботи із пораненими бійцями. Потім почав їздити на передову та разом із чотирма колегами вчив воїнів правильно надавати допомогу постраждалим від російських обстрілів.

– Це дуже корисна справа, бо більшість людей помирає саме від неправильно наданої медичної допомоги на полі бою. Це статистика, – пояснює лікар. – Зі співзасновницею ПДМШ Світланою Друзенко ми працюємо у травмпункті першої дитячої лікарні. Можна сказати, що через неї я і дізнався про підрозділ. Це моя перша ротація тут. Тут є потреба (у медиках. – Gazeta.ua), рук не вистачає. Вчора ми з усіма лікарями були і не встигали... Бо тут і ампутації, і вибухові травми. Дуже складна робота. Але досвід є і це допомагає.

На відміну від значної частини українців, "Борменталь" зрозумів, що собою являють росіяни, ще далекого 1999-го. Тоді поїхав у Москву на матч Росія – Україна, який завершився із рахунком 1:1.

– Отримав там бойове хрещення – перший раз стикнувся із цими виродками (росіянами. – Gazeta.ua). Зрозумів, що вони не є людьми, – веде далі "Борменталь". – Нас тоді їхало 42 і 13 було з Харкова (представників ультрас, які поїхали підтримати збірну. – Gazeta.ua). Мали домовленість про бійку 50 на 50 – біля стадіону "Динамо". Натомість їх прийшло майже 300. Використовували пляшки, арматуру. Нечесно вони вели ще тоді політику домовленостей. Але все рівно ніхто з наших не побіг.

 

Порівнюючи той випадок із нинішньою війною, лікар зауважує: росіяни завжди намагалися добитися свого лише за рахунок кількості.

– Якби їх було скільки і нас, то ми б уже давно смажили шашлики у Москві, – посміхається медик. – Але їх багато. Захочуть – ще мобілізацію проведуть. Їх там на сім років вистачить… Т-62 десь відкопають, а воно їде і стріляє. Взагалі вони ідуть зараз прямо по своїх же трупах. Як у Другу світову, коли німців м'ясом закидали. І німці не знали, що робити, бо в них набоїв не вистачало усіх зупиняти... Отак кількісно вони і можуть далі йти. У них же тактика з тих часів не помінялася. Та якщо не згасне підтримка західних партнерів, то будемо дуже прицільно (бити по окупантах. – Gazeta.ua) і потихеньку нищити. Утім, дай Бог, щоб наступного року завершилося. Але без варіантів із домовленостями. Бо домовлятися з ними не можна.

 

– Чим українці найбільше відрізняються від росіян? – питаємо.

– Людяністю. Наприклад, тут я вражений бійцями і лікарями. Працюють доктори наук, кандидати. І їм без різниці, хто перед ними – солдат, офіцер або водій. Працюють з усіма – роздягають, чайок роблять, заспокоюють, – відповідає "Борменталь". – А ще відрізняємося інтелектом. Там його взагалі немає. З медичної точки зору, в Росії не пахане поле для появи нових психіатричних діагнозів.

У стабпункт заносять пораненого бійця на ношах, слідом під руки ведуть ще одного воїна. З під-його рукава на підлогу крапає кров, що наводить на думку – у захисника поранення руки. Від крововтрати чоловіка суттєво похитує.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У бійця зупинилося серце. Ми робили все" – як американка Дженніфер Маллі рятує воїнів ЗСУ на передовій

"Борменталь" поглядом проводить поранених до операційних та тихо шепоче: "Зараз буде робота".

– Найбільше після звільнення Київщини мене збентежила байдужість деяких співвітчизників. Ну типу, що немає у них війни. Відійшли вороги та і все… – відповідає наостанок лікар на питання про те, що вразило на війні. – Є ж зараз навіть маленькі ніші, які можна зайняти і чимось мінімальним допомагати. Нам треба така сама згуртованість, як і в перший місяць. А так є і такі навіть люди, що мають нахабство вести дискусії про те, що, мовляв, росіяни не усі такі... Я з такими не спілкуюся. У моєму оточенні відсотків 30 таких людей було.

"СОЛА" З ПЛАНШЕТОМ

Привозять чергового пацієнта. В одній з операційних його перевантажують з нош на каталку, яка виконує роль операційного столу. Доки з бійця зрізають одяг, медики просять його назватися: прізвище, ім'я, вік. Під час першого загального огляду та оцінки стану вголос проговорюють попередній діагноз: тип та місце поранень, ускладнення тощо. Все це фіксують у медичній документації – медлистку, закріпленому на простому планшеті. Цю роботу виконує медичний статистик ПДМШ – висока струнка білявка, якій дуже пасує камуфляж.

Єлена, медик-доброволець із позивним "Сола". 33 роки, за освітою – журналістка. Пише дитячі психологічні казки для пропрацювання страхів. Народилася в Білорусі – її батько був військовим льотчиком. Нині живе в Києві.

Коли почалася повномасштабна війна, поїхала до Львова. Працювала в евакуаційному потязі разом з громадською організацією "Лікарі без кордонів", яка займалася вивезенням людей зі східних регіонів, Маріуполя, Запоріжжя.

 

Медичної освіти "Сола" не має, але пройшла тренінги та отримала сертифікати з невідкладної домедичної допомоги та тактичної медицини. Також має сертифікати викладача з тактмеду, проводила тренінги для українських військових.

– Тут я – статист. Основна задача – фіксація документації для ПДМШ. Веду фотозвітність, – продовжує жінка. – Якщо є можливість, веду опис документації, подаю звіти про роботу стабпункту. Так само звітність проводить реанімаційна бригада – про свою роботу.

Для Єлени, доньки військового льотчика, не стояло питання, що робити після початку повномасштабної війни.

– Було питання лише в тому, куди піти. У тероборону чи ЗСУ я могла би потрапити лише бойовим медиком. Маю певні цінності – ціную життя. Розумію, що наші лікарі воювали зі смертю задовго до повномасштабної війни – це їхня професійна діяльність, щоденний особистий бій за життя пацієнтів.

Власної родини жінка не має. З близьких у неї лише мати. І вона не знає, що її донька на Донеччині рятує життя.

– Коли я працювала в евакуації, то вона думала, що я у Львівському госпіталі. Зараз сказала їй, що я у Дніпрі. У неї було дуже непросте життя, тому я максимально намагаюся її убезпечити від негативних емоцій. Намагаюся регулярно виходити на зв'язок, кидаю їй фотографії, що у мене все добре. Знає, що працюю медиком і допомагаю пораненим – це все. Більше ніяких подробиць.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Розтрощений, але український: який вигляд має зараз звільнений Лиман

 

Про ПДМШ Єлена дізналася, коли проходила один із військово-медичних тренінгів. Якраз у той момент шукала підрозділ, де могла б застосувати свої знання та навички.

– У ПДМШ я спочатку ходила як волонтер, допомагала з оформленням документів. Питала, чи можуть мене взяти з собою. Спершу відмовляли, бо не маю кваліфікації. Потім я дізналася, що вони їдуть на схід і потрібен статистик. Тут вже я можу проявити і свої тактмедичні навички в разі складної ситуації, а також взяти на себе частину роботи лікарів – оформлення документів.

Це – перша ротація Єлени у складі підрозділу. Найяскравіші враження тут від людей поруч, зізнається доброволиця.

– Мене вражає, як люди готові абсолютно безкоштовно присвятити місяць свого життя самовідданій праці на благо інших. Найбільше вразило, з яким запалом вони працюють – швидко, злагоджено.

Практично кожен пацієнт стабпункту має серйозні тілесні ушкодження. В операційних після поранених залишається багато крові – на покривалах, медичних бинтах та навіть на підлозі. Це не чіпляє і не жахає, бо до цього швидко звикла, переконує Єлена.

– Це просто робота. Сприймаєш фізіологію як фізіологію. Це не кров, це – рідина, яка має бути в тілі і функціонувати. Ти вже сприймаєш не на рівні емоцій "о, Боже, це рана!", але на рівні усвідомлення, що є людина, яка постраждала. І їй треба надати допомогу, щоб він не помер.

Так само в Лимані дуже швидко звикаєш до постійних обстрілів. Коли гупає за вікном – це звична справа.

– Тут, звісно, є безпека – за необхідності вдягаємо каски та бронежилети. І коли ми десь переміщаємося, то теж застосовуємо засоби захисту. Я розумію, що таке психологія війни і що таке військова тактика. Також розумію, що "своєї" ракети сюди ми вже не почуємо. Не треба боятися вибухів, – запевняє жінка.

 

Окрім добровольців, ПДМШ допомагає стабпунткту обладнанням. Зокрема, це апарат ШВЛ, кардіомонітор, інкубатор для підігріву розчинів, пульсоксиметр.

У куточку однієї з операційних стоять зо два десятки саморобних шин – їх для колег-наступників підготували медики ПДМШ з попередньої ротації. Шини використовують для іммобілізації переламів кінцівок. Майже половину перев'язувальних матеріалів також постачають медики-добровольці.

– Працюємо пліч-о-пліч: військові лікарі та добровольці. Приблизно половину допомоги нашими пораненим надають лікарі ПДМШ. Це висококваліфікована медична допомога. Коли привозять поранених, їм треба обробити рани, тампонувати. Нам дуже допомагають бригади ПДМШ в транспортуванні важких пацієнтів, – один з військових лікарів, який не називає ім'я, показує операційну, де медичні сестри поповнюють запас інструментарію в очікуванні прибуття чергового медевака.

"ТАРО"

У коридор з оглядової кімнати, знімаючи на ходу блакитні медичні рукавички, виходить невисока молода жінка зі щільно зав'язаним на потилиці волоссям кольору червоного дерева.

Одягнена у камуфляжні піксельні штани та військову фліску кольору олива. На рукавах на стрічках велкро носить шеврони: на лівому плечі – український тризуб на фоні державного прапора, на правиці – патч із зображенням середньовічної маски чумного лікаря та написом "Спалити нах*р. Я док, я знаю".

Полтавка Олена Школьна на псевдо "Таро" – молода лікарка, за фахом – кардіолог. Цьогоріч закінчила Полтавський медичний університет. Та замість проходити інтернатуру в тихому відділенні міського кардіоцентру, попросилася добровольцем на неспокійну Донеччину. Це її перша ротація в ПДМШ. Потрапила сюди за рекомендацією побратима, земляка Тимура.

– Сказав, що мене, можливо, зацікавить така пропозиція. Я приїхала, мене поставили на реанімаційну бригаду. Коли я там вихідна, то прихожу сюди допомагати на стабпункті, – розповідає "Таро".

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У центрі України на межі цивілізації: як живуть люди в покинутих селах

У новій ротації в Лимані є дві реанімаційні бригади, які працюють позмінно з графіком "два через два". Доки говоримо з Оленою, дізнаємося, що її колеги везуть важкого пораненого з ураженням грудної клітини. В дорозі його інтубували – встановили трубку-повітровід у трахею для штучної вентиляції легень.

Після стабілізації такого пораненого у Лимані його мають повезти далі – в більш обладнану лікарню в тилу.

– Ми їдемо за ним, забираємо, якщо він на "трубі" – підкачуємо (якщо пацієнт інтубований, штучну вентиляцію легень проводять за допомогою мішка Амбу. – Gazeta.ua). Надаємо знеболення за потреби і якщо треба вводити якісь препарати – вводимо, – пояснює алгоритм дій реанімаційної бригади Олена. – У команді є один анестезіолог, другий йому допомагає. Вивозимо пацієнтів на Краматорськ. У перший день ротації зробили три виїзди. Це були пацієнти з акубаротравмами, забоями та переломами кінцівок.

Олена заміжня – її чоловік також молодий лікар, вчилися в одному медуніверситеті. Поставила його перед фактом, що їду в ДПМШ, зізнається "Таро". І додає: коханий був категорично проти.

– Підтвердження (поїздки. – Gazeta.ua) отримала у свій день народження, – згадує. – Просто принесла чоловікові документи і сказала, що їду на ротацію. Він просився зі мною, але тоді варіантів вже не було. Вважаю, що неправильно їхати разом в одній бригаді: я турбуватимуся постійно про нього, а він – про мене. Зараз же я знаю, що в нього все добре, працює в кардіології і оперує. Також працює з пораненими і там його допомога більше потрібна.

 

Чимало знайомих Олени служать військовими на цьому напрямку фронту. Це стало однією з причин, чому вирішила сюди приїхати та допомагати, стверджує жінка.

Однак і з перших днів війни вона не сиділа склавши руки, а стала членом добровольчого формування у Полтаві, працювала у медпункті. Свій графік тоді налагодила так, що встигала навчатися, ходити на роботу медичною сестрою у відділенні, надавати допомогу в ДФТГ та волонтерити у медпункті на залізничному вокзалі – в перші місяці війни до тилового міста приїжджали чимало переселенців.

Зараз відчуваю, що саме у Лимані від мене буде більше користі, додає "Таро".

– Мої рішення сприйняли спокійно (керівництво медзакладу, де працює в Полтаві. – Gazeta.ua). Перед від'їздом міцно з усіма обнялася. Головний лікар сказав, що війна – не місце для жінок. Я пообіцяла довести протилежне, адже жінка може виконувати такі ж функції як і чоловік.

"ВАГНЕРІВЦІВ" ВИБИВАЛИ

Важкопораненого у груди бійця швидко заносять в операційну та перекладають з нош на стіл. Військовий при свідомості, але дуже слабкий. Через силу та тихо повторює своє ім'я та звання: "Олексій. Солдат…". З його грудей виступає кров. Одна легеня "згорнулася", констатують медики. Дренують пораненого, вставляючи у грудну клітку спеціальну трубку, щоб випустити повітря. Боєць здригається від болю.

– Тихо, тихо, – заспокоює його один з лікарів. – Шприц двадцятку! Бистро!

Військові лікарі та добровольці ПДМШ працюють, як злагоджений механізм. Хтось коле знеболювальне, хтось вводить кровоспинні препарати. Медсестри притримують воїна, аби був у статичному положенні.

– Ще один важкий! – кричить хтось із коридору в операційну з Олексієм.

 

Частина медперсоналу, що вивільнилася, миттєво біжить у другу операційну. Інші медсестри та лікарі закінчують стабілізувати Олексія, перекладають його на ноші. Двоє чоловіків-військових виносять пораненого бійця на вулицю. Далі – його повезуть в одну із лікарень у тилу.

– Ми з "вагнерівцями" п'ять днів хєрачилися. Нормально так закусилися. Били їх добряче. А тут ця довбана міна... Я не знаю, як вона так прилетіла. Осколки в мене полетіли, – каже у коридорі військовий на візку, якому щойно завершили перев'язку. Прикритий до шиї золотавим пледом.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Дєд їхав на "копійці", його викинули. Фашисти кон*ені" – як росіяни "хазяйнували" в Куп'янську й ганебно драпали з міста

Його слухають двоє побратимів, які сидять на тапчані. Мовчки кивають головами у знак згоди.

– Там пацани продовжують їх бити. Як мене підлампічать – повернуся. Сто відсотків, – продовжує поранений.

Біля нього спиняється Олена "Таро", присідає.

– Як почуваєтеся, у голові не паморочиться? – питає привітно. – Ви багато крові втратили, може бути сильна слабкість.

Боєць через силу посміхається: "Зі мною все добре".

 

В операційній, де рятували Олексія, тим часом наводять порядок. Медсестри збирають використані бинти та витирають кров із підлоги. Її за кілька хвилин стабілізаційних заходів накрапало густо.

БУДИНОК

До місця, де розташувалися медики-добровольці, їдемо заплутаними провулками приватного сектору поміж будинками зі слідами руйнувань від вибухів. Тут зустрічаються і легкі пошкодження – частково вибиті шибки, і зруйновані вибухом чи випалені домівки. Медики обрали для себе недобудований двоповерховий котедж.

– Ми не займаємо самовільно домівки, погоджуємо все з господарями або їхніми представниками. Конкретно в цьому будинку допомагали робити ремонт – лагодити дах тощо, – пояснюють.

За високим металевим парканом – міцні броньовані двері. Всередині, у просторому холі, світло ламп яскраво відбивається від глянцевої білої "під мармур" плитки підлоги. Стеля завішена щільною чорною плівкою – власник на час ремонту закрив білосніжну вагонку, щоб не забруднилася.

Вікна тут щільно закриті фанерними щитами та плівкою, тому денне світло всередину не проникає. Обігрівають приміщення двома буржуйками, встановленими поруч із входом, їх труби вивели у закриті щитами вікна. На металевому щиті, який підклали під пічки щоб не пошкодити підлогу, склали акуратно порубані дубові дрова.

 

Власники добряче вклалися у свій майбутній будинок, каже доброволець Ярослав, коли показує кімнати першого поверху. Тут облаштована підлога з підігрівом, яка працює від електрики, а також газовий та дров'яний котли. Будівля постраждала від обстрілів, такою її і знайшли охоронці ПДМШ, які шукали місце для гуртожитку.

– Всі вікна вибиті, тут вітер гуляв добряче. Тут все було закидане сміттям і уламками. Ми все зняли на відео, як було. А потім взялися наводити лад. Фото та відео показали власнику, який приїжджав. Кажемо, заходьте, а він – "я не хочу розстраюватися". Просив берегти будинок, щоб нічого не порозмерзалося, – розповідає Сергій "Маестро".

Всі речі, які знайшли цілими, медики обережно склали в гаражі. Встановили сантехніку, запустили водопостачання – тут своя свердловина. Також для своїх потреб використовують генератор потужністю 6 кВт, який встановили в гаражі. Не користуються газом – у Лимані немає газопостачання. Тож фактично ніяких витрат власнику будинку його "квартиранти" не завдають. Це друга ротація, яка проживає в цьому будинку – до того в Лимані добровольці лише виконували роботу у стабпункті та щодня поверталися на базу в Слов'янськ.

 

У санітарній кімнаті є пральна машинка, душова кабінка з гарячою водою. На другому поверсі – другий туалет, замість душу – велика дизайнерська ванна. На даху встановлені декілька блоків сонячних панелей, які ПДМШ передали волонтери, поруч – антена старлінка. Для житла використовують лише перший поверх – його легше обігріти.

"ПУХА"

Високий широкоплечий чоловік у камуфляжі забарвлення digital woodland . Носить флісову шапку олива та такий же шарф-баф на шиї. Він виконує обов'язки інтенданта бази у Слов'янську, також стежить за забезпеченням бригад, що перебувають на чергування і Лимані. Представляється на псевдо – "Пуха".

Його робота – стежити, щоб у медиків було все необхідне: комфортні місця для сну, повноцінне харчування. Якраз сьогодні на прохання "Таро" привіз свіжі фрукти – банани, яблука, апельсини та мандарини. А ще "Пуха" відповідає за безпеку добровольців. Тому ходить зі зброєю.

Про себе розповідає неохоче: 49 років, народився на Черкащині, з 1996-го живе в Києві, має вищу гуманітарну освіту, керівник навчального центру. До початку війни працював із бізнесами, займався навчанням персоналу – вчив як створювати компанію, підбирати команду, як продавати, керувати. Останнім часом навчав технічних спеціалістів компанії, пов'язаної з автівками.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Гетто", підвал-рятівник та смерті знайомих: як єдиний лікар приймав в Ізюмі людей під час російської окупації

Етап життя, пов'язаний з ПДМШ, почався для нього з Майдану.

– Мій хороший знайомий Євген Степаненко запросив мене приєднатися до них. У мене тоді був фонд Si vis pacem, para bellum, ми возили допомогу на "нуль" – броніки, каски, військову амуніцію. Українки, які проживають у Британії, передавали нам речі, а ми розвозили їх по позиціях. Попасна, Лиман, Фащівка, Дебальцеве, Сєвєродонецьк… – розповідає "Пуха". – Допомагали тоді 24-й бригаді, це "Айдар". Купляли і передавали автівки, возили речі по всій лінії фронту, усі 1300 кілометрів – в сіру зону, до вересня 2014 року. Краматорськ, "Луна" – там тоді був штаб АТО, постійно спілкувалися з військовими – де можна їздити, де не можна. Щільно співпрацювали з СІМІК, наш фонд спільно з "Новою поштою" започаткували ініціативу "Польова пошта". А потім Євген Степаненко каже: "Слухай, у нас є ПДМШ – медики, які допомагають цивільним і військовим, вони збираються на фронт". Вони між собою спілкувалися ще з Майдану, а наприкінці 2014-го вирішили офіційно зорганізуватися. Євген Нештетик, Геннадій Друзенко, Олег Шиба, Максим Циганок і я. Тоді я займався усім, що було треба: раціями, планшетами, амуніцією.

Проходив військову підготовку в батальйоні ООН, є підготовка десантно-штурмових військ, за освітою – фельдшер збройних сил. Медиків тоді було достатньо, не вистачало людей, які налагодили б увесь процес, згадує.

У першу ротацію поїхали люди, знайомі з Майдану. Тоді після Іловайська було дуже багато поранених, з якими не справлялися військові медики.

Тоді, влітку 2014-го, українські збройні сили були вкрай слабкі – не було налагодженої служби, особливо медичної. Ні автівок, ні медикаментів, ні добре навчених до роботи у військових діях лікарів та парамедиків. Тому і вирішили зробити медичну службу на колесах – мобільний шпиталь, каже Пуха.

 

Під час другої ротації зрозуміли, що практичніше буде не їздити в машині надавати допомогу, а розгорнути стабілізаційні пункти в будівлях. Завезти необхідну апаратуру та медикаменти, організовувати роботу лікарів, які виїхали з охоплених бойовими діями населених пунктів. Перший такий пункт відкрили в Кураховому, потім були стабпункти у Попасній та Сіверськодонецьку.

– До 2018 року була робота, потім перерва. У цей час реалізовували інші проєкти, – веде далі доброволець. – Були проєкти, коли нас просили виїхати на місце і проаналізувати якісь ситуації. Звісно, ротації були, медеваки були – поранених вивозили зі стабпунктів. Але фінансування було все менше й менше. Людей теж було значно менше – якщо від початку в ротації було по 60 людей, то станом на 2019 рік кількість значно скоротилася. Прийшли в негодність автівки. Все пішло на спад.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Золоті години, "одібрана ліва сторона" і молоді пацієнти: як лікарі рятують людей з інсультом

Так було до 24 лютого. Зізнається, що день, коли почалася повномасштабна війна, тривав для нього три доби – до 27-го. Тоді вивіз родину в безпечне місце – у Кам'янець-Подільський.

Так само й інші члени ПДМШ – спочатку швидко вирішували сімейні справи, а потім ішли служити.

– Я приїхав і одразу пішов у військкомат записатися. Наступного дня мені зателефонували – приходь. Прихожу. Говорю, що я медик, маю отакий-то досвід і ще читаю тактичну медицину. Мені кажуть: "О! У нас 1200 тереошників, почитай їм тактичну медицину". І от я за два тижні прочитав заняття з тактмеду для півтори тисячі бійців ТрО Кам'янця-Подільського. У цей час всі, хто були в ПДМШ, роз'їхалися в різні місця: хтось пішов воювати, хтось був на кордоні чи поїхав у Харків. Я відправив доньку за кордон, переконався, що пацани в ТрО, перезвонив своїм, приїхав у Київ, мене зустрів "Буйвол" (Ігор Буйвол – виконавчий директор ПДМШ. – Gazeta.ua): "Поїхали!" Це було 14 березня.

Тоді на сході були тільки окремі машини, а основна маса медиків працювали в Київській кампанії – Буча, Ірпінь. Добровольці доїжджали до розваленого моста, забирали поранених – військових та цивільних, вивозили тварин. Паралельно відкрили пункти в Слов'янську та Бахмуті. В перші місяці Бахмут був за 35 км від лінії фронту, а від Слов'янська до зони бойових дій було 25 км, згадує Пуха.

– Коли окупували Ізюм, зі Славіка (Слов'янська. – Gazeta.ua) 6 кілометрів було до лінії фронту. Я тоді був якраз як водій на короткому плечі евакуації, ми забирали поранених прямо від військових на лінії "нуля" – 800 метрів до лінії зіткнення. Вони вивозили з позицій, ми чекали, перевантажували та везли туди, де поранених стабілізували. Потім доставляли до Краматорська чи Дніпра.

 

"Пуха" зауважує, що характер поранень зараз змінився, порівняно з АТО. Раніше були уламкові, але й багато кульових уражень. Зараз переважна більшість поранених – від артобстрілів.

– Такі уламки, такі ураження!.. То ноги немає, то руки, то паху, то пів голови знесло. Дуже важкі мінно-вибухові травми. Мене вражає їхня кількість, – сумно хитає головою "Пуха".

РЕКРУТИ

Нові добровольці долучаються до мобільного шпиталю практично за оголошенням. Рекламу, яка запрошує долучитися до ПДМШ, розміщують на різних сайтах та в соцмережах. Вакансії також є на сторінці Першого добровільного мобільного шпиталю у Facebook. Потенційні кандидати телефонують за вказаним номером та залишають свої контактні дані, або заповнюють форму онлайн. Якщо кандидат підходить, із ним зв'язується рекрутер – людина, яка підбирає персонал та складає бригади для ротацій.

– Ми – не бойові медики. Ми цивільні медики в зоні бойових дій. Якщо ти хочеш постріляти – будь ласка, їдь на полігон і там стріляй. Хочеш ходити зі зброєю – іди в ЗСУ. Наша задача – евакуація, робота в стабпункті і транспортування до лікарні, щоб зберегти життя і здоров'я пацієнта, – каже "Пуха".

Звертаються та пропонують свої послуги чимало фахівців – лікарі вузьких спеціальностей. Вони згодні працювати безоплатно у важких умовах. Спочатку доводилося брали на час ротації відпустки. Але з 2018 року вийшов наказ МОЗу, згідно з яким на час ротації в ПДМШ лікарям оформлюють офіційне відрядження. Щоправда, з вересня 2022 року процедура знову ускладнилася – тепер після нового наказу МОЗ добровольцям знову доводиться домовлятися з керівництвом їхніх лікувальних закладів, не всі готові дати відрядження.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вибиті зуби, нахабні буряти і голодні леви: як один із найбільших звіринців Європи пережив нашестя росіян

 

У підрозділі медиків забезпечують формою, за необхідності – спальним мішком, карематом чи розкладачкою, а також харчами.

– Це все можливо завдяки донорам, які донейнять на нашу діяльність. Нам потрібен інструментарій, медична апаратура, розхідники, які витрачаємо щодня – турнікети, медикаменти, перев'язувальні засобі. Також форма, їжа, пальне. Це все за донати і власним коштом. Наші спонсори – міжнародні і внутрішні. Це люди, хто небайдужий до ПДМШ, хто знає про нас і наші потреби. Допомагають апаратурою, ліжками, ліками, спальниками тощо. Хтось донейтить грошима, хтось привозить буржуйку чи передає смаколики. Не можу сказати що всі надходження от прямо регулярні: люди допомагають в міру сил тоді, коли мають можливість.

Графік, за яким бригади виїжджають на бойове чергування, періодично змінюють. Попередня ротація працювала по дві доби, нині працюють 5/5. Тобто, п′ять діб цілодобово перебувають в Лимані на чергуванні – готові будь-якої миті зірватися та помчати надавати допомогу, після чого п′ять діб на базі у Слов'янську відпочивають, тренуються, поповнюють запаси медикаментів. За необхідності виїжджають також на допомогу колегам.

У прифронтовому місті вибір дозвілля невеликий. Тут немає можливості навіть вийти прогулятися. Тож медики ПДМШ проводять нечасті вільні години за відпочинком – сном, спілкуються між собою, обговорюючи надання допомоги пацієнтам та новини. Або слухають музику, дивляться фільми, спілкуються з рідними через інтернет – зв'язок завдяки Starlink тут стабільний.

 

У добровольців діє жорстке правило: ніякого алкоголю. Ніколи і ні з яких причин. Навіть день народження ПДМШ святкують безалкогольною вечіркою.

– В будь-яку хвилину може бути виклик. Треба буде їхати, розуміти, куди і для чого, блискавично приймати рішення. Спілкуватися з військовими та цивільними. А в стані навіть легкого алкогольного сп'яніння проявляється загальмованість, уповільнюються реакції. Це неприпустимо, – додає "Пуха".

Розмовляємо за столом у холі, який виконує роль вітальні, кухні та столової. Доводиться трохи підвищувати голос – з-за стінки гуде потужний генератор. Це навіть діє деякою мірою заспокійливо – не чути вибухів. Хоча підлогою періодично прокочується потужна вібрація, ніби здригається земля. Здається, це помічаємо лише ми – добровольці ніяк не реагують.

– Тут постійно якісь вибухи: або стріляють, або прилітає. Ми всі вже звикли. Бувало, вибігали подивитися, коли прилітали касетні "Урагани" – щоб знати, в яку сторону летить. Іноді розуміємо, що треба негайно ховатися – спрацьовує інтуїція та досвід того, що вже доводилося бачити. Коли ракета прилітала в Славіку, то бувало, що всі попадали з ліжок, а наступну хвилину всі одягнені і біжать – хтось на виїзд подивитися що там сталося і які наслідки, а хтось у бомбосховище. Є люди які звикають і не бояться, є ті, хто боїться і долає свій страх. Це ж нормально – боятися. Наша природа так влаштована. Страх – це механізм виживання.

×