У госпіталях столиці щодня проходять обстеження сотні поранених на фронті бійців. Частина з них жаліються у соціальних мережах на погано організовану роботу лікарських комісій. Мовляв, щоб потрапити на прийом потрібно вистояти у черзі по кілька годин, що для пораненої людини важко – особливо взимку.
Також бійці акцентують увагу на тому, що до деяких спеціалістів потрапити занадто важко через обмежений графік їхньої роботи та відсутність електронних черг – є лише талончики.
"Спочатку пускають тих, хто на милицях. Забіг параолімпійської збірної по бруківці. Бо і нас таких немало, а талончик номер 20, то може бути шість годин черги. Потім весь натовп забиває коридор перед віконечком реєстратури, прихисток совка невмирущого. 30-річні передчасно постарілі люди сваряться, наче пенсіонери в радянській поліклініці. Хто не вліз – товчуться у дверей", – написала у Facebook військова з позивним "Мауглі".
На військову–лікарську комісію бійців направляють з частин, де вони проходять службу. Медики мають оглянути воїнів та надати висновки про їхній фізичний стан. На основі цих документів військовослужбовці можуть бути комісовані.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала біля київського шпиталю, щоб послухати про що там говорять військові та на які проблеми скаржаться.
НАКРИЛИ З ТАНКУ
Знайти дорогу до військового госпіталю можна й без навігатора. Чоловіки у піксельній формі один за одним виходять з метро й прямують до медзакладу. Вервечка переривається, коли хтось із них зупиняється біля найближчої кавʼярні випити кави. На спинах майже усі воїни носять великі тактичні рюкзаки кольору хакі з патріотичними нашивками. До карабінів чіпляють рукавиці.
Щоб потрапити на військово-лікарську комісію, територію госпіталю треба обійти з боку житлових дворів. Він розташований на невеликому підвищення за залізним міцним парканом.
Ворота відчиняють о 8:00, але за годину під входом вже починають збиратися бійці – приходять раніше, щоб зайняти чергу. Поруч провулки забиті припаркованими автівками. За густими сухими зарослями одразу помітно натовп військових, які спілкуються між собою у черзі. У руках тримають великі пакети – за формою зрозуміло, що всередині документи й знімки з медичних обстежень.
Подалі від усіх одну за одною палить цигарки чоловік з акуратно підстриженою борідкою та картузі болотяного відтінку. Щоб не замерзнути, одягнув флісовий бомбер під куртку. Тут зустрівся із побратимом, який вже не вперше відстоює чергу до лікаря, пояснює
– Я сьогодні тут вперше. Розповідали, що черги великі, тому прийшов раніше. Ми тут самоорганізувалися – записуємося на папірець, хто і за ким. Важкопоранених або на милицях хлопців – пропускаємо вперед черги, – розповідає Денис з позивним "Денчик".
Троє 300-х, з танка накрили
Боєць отримав поранення під Бахмутом 18 грудня – потрапив під ворожий танковий обстріл. Зараз у хребті над тазом залишилось два осколки.
– Троє 300-х, з танка накрили, – зізнається Денис і намагається рукою намацати поранення. Але одразу переводить тему розмови на ВЛК. – Тут електронна черга не допоможе, бо всі з різними проблемами приходять, тому кожному треба індивідуально час приділяти. Людей багато. Тому і не дивно, що такі черги. Усі лікарі ставляться з повагою. Єдине, що побільше б кваліфікованих медиків сюди.
У загальній черзі стоять військові різного віку та звань. Багато чоловіків – спираються на милиці або палиці, раз у раз ступаючи вперед–назад, щоб не затікали ноги. Із нетерпінням в очах дивляться на будівлю з тріщиною на фасаді, чекаючи, коли почнуть запускати.
– Допоможіть, інваліда привезли, – каже водій "Ланоса" у відчинене переднє вікно. Зупиняється і дістає з багажника чотириногу, відчиняє задні двері і обома руками підтримує чорноволосого чоловіка, який ледь волочить ногами.
ПОМИРАТИ НЕ БОЛЯЧЕ
Звук залізного скреготу зривається від воріт, птахи з сусідніх будинків злітають у небо від різких звуків. Натовп поволі починає підступати вперед, однак дарма – їх відчинять тільки за 15 хв.
Трохи далі біля машин махають роздратовано рукою двоє молодих чоловіків, що було теж подались вперед. Піднімають рюкзаки з землі, закидують на плечі.
– Я приїхав кілька тижнів тому. З 33–го кабінету все починалося, там простояв у черзі три з половиною години, – згадує боєць "Карлсон", на рюкзаку носить жовто–блакитну нашивку з позивним. Голову прикрив камуфляжною флісовою балаклавою, яку задер на лоба. – Там найдовше – це травматолог. Я прийшов і до нього сразу на наступний тиждень записався. Головне одразу до нього в чергу стати. Бо є такі, що приходять і цілий день в один кабінет стоять, і так щодня. Поки чекаю прийому, то і в наряди тут ходжу. Було б класно, якби електронна черга була, щоб можна було записатись будь–де, а потім прийти.
Сьогодні 39-річний "Карлсон" приїхав в госпітать за 20 хв до відкриття разом із другом з позивним "Флінт".
– У мене два осколочних і контузія. Отримав поранення під Білогорівкою (селище в Луганській області. – Gazeta.ua) 29 жовтня – мʼясорубочка така була трошки. Потрапили під масований артилерійський обстріл. Потім знову на фронт. А що робити? Комісію пройдем, трохи треба підлататься. Бо поранення то таке, а півроку тушонкою пітаться, то желудок трохи своє дає. Суглоби болять від холода, бо бувало так, шо тиждень без огня – ні фанарік, нічого не можна було включить, ні запалить. У воді сидиш по сюда, – каже "Карлсон" і приставляє долоню до коліна, щоб показати рівень води в окопах.
Чоловіки посміхаються, згадуючи фронтові будні, і зізнаються, що ставляться вже до такого спокійно.
Бувало так, шо тиждень без огня
– А що, плакати? – сміється "Карлсон". показуючи свої білі рівні зуби. – Усім можу сказать, що вмирать не больно буде. Больно буде виживати. З нашої роти один хлопець загинув, один із кращих був, то важко це сприймати.
Чоловіки вступили в тероборону добровольцями ще у лютому. Після 24-го "Карлсон" ще кілька днів був на роботі.
– Щоб гроші отримати, працюю мебельщиком. Сразу поняв, що буду йти – рюкзак, воєнкомат. Там черги, а потім тероборона в Києві. Ще довго не брали, бо все переповнене було, мені повезло, що я з сином Данілова (секретар РНБО Олексій Данілов. – Gazeta.ua) в теніс гуляв. То мене взяли, бо я дуже хотів іти й захищати країну.
У ворота почали запускати людей. Заходять по одному, на вході показують посвідчення і піднімаються стежкою до дверей. Біля хвіртки залишаються тільки кілька військовослужбовців та працівниця госпіталю.
ВЕЛИКІ ЧЕРГИ
Після 8:00 бійці все прибувають – хто власним транспортом, хто таксі або пішки від метро. На пагорб важко піднімаються, шкутильгаючи пораненими ногами.
– Так, мабуть треба було раніше приходити, – кажуть з досадою, коли бачать пусту площу під воротами.
Нижче під багатоповерхівкою стоїть кіоск з кавою. До нього шкутильгає чоловік у піксельній куртці та штанах, однією рукою спирається на тростину, а в іншій несе стаканчик еспресо з вершками. Зупиняється біля низької огорожі позаду кіоску, ставить на асфальт рюкзак і пакет з рентгенівським знімком. З внутрішньої кишені дістає міцні червоні Marlboro і підпалює цигарку.
40-річний чоловік каже називати його "просто Олег". Просить говорити гучніше і більше на ліве вухо. Сюди прийшов вперше, а перед цим проходив медкомісію в Одесі, зізнається військовий.
– Якщо порівняти Одесу і Київ, то у столиці – легше і скоріше, – розповідає після першої затяжки. – В Одесі там дійсно черги. Бувало, що до одного лікаря відстояв саме більше чотири з половиною години, щоб він мені сказав, що мені треба до слєдущого лікаря. Я зайшов до нього буквально на 30 секунд. Ставлення нормальне – нема такого, щоб хтось там фиркав. Є тільки таке, що треба очереді занімати, бо людей багато.
В Олега контузія та численні осколкові поранення. Під час артилерійського обстрілу лопнули барабанні перетинки.
– Це сталося ще осінню, між Миколаївською та Херсонською областями, – каже чоловік. Після того був місяць в реанімації, а потім місяць в колясці, бо була кістка перебита.Ось уже потрошки почав ходити. Зараз краще, ніж було, але до ідеального ще далеко. Більше 50 відсотків не чую, пройшов обстеження в хірургії. Сказали, що треба робити операцію і ставить штучні перепонки, а тоді вже буду краще чуть.
24 лютого Олег вступив добровольцем у лави тероборони. Після оборони Києва перевівся до складу Збройних сил України як старший стрілець піхоти. До повномасштабного вторгнення працював в охоронних структурах. Брав участь у звільненні Херсону та переважно знаходився на Миколаївщині.
Після поранення я не міг ногами поворушити
– Саме страшне, що я запомнив, це коли після поранення я не міг ногами поворушити. Це – єдине, чого я налякався, що не зможу більше ходити. Коли вже пальці зарухались, страх відступив. Зараз намагаюся побільше спілкуватися з друзями, не замикатися в собі. Виходжу прогулююсь, щоб трошки відволіктись від цього всього. Тому що стільки часу в цих посадках… Одне й те ж саме. Треба повертатися до цивілізації. У Києві життя продовжується – так повинно бути, за це ми й воюєм, щоб кожен займався своєю справою і допомагав нам в тилу.
– Що можете сказати тим, хто боїться мобілізації? – питаємо.
– На 8 березня їм квіти подарим, – сміється чоловік. – Другого я нічого не можу сказати, так щоб було культурно. Не хочуть – не нада. Хай жінка за нього повоює. Може він свою жінку відправить? Коли я йшов, то мене дружина тоже відговарювала. Я два варіанта предложив: або я, або син, якому 19 років. "Так він же ж не вміє нічого", – каже жінка. Це мого покоління війна, це краще, ніж відправляти молодих. Бо молоді хлопці дуже часто самі перші гинуть, рвуться вперед і трошки згаряча роблять це іноді.
Олег зминає паперовий стаканчик та відмовляється, коли пропоную самостійно донести до смітника.
– Треба розходжувати ноги, – пояснює і дякує за розмову.
Біля кавʼярні тим часом збираються військові, які вже записалися на листок і чекають тільки, коли до них дійде черга.
– Повіки не піднімаються, – жаліється дружина одного з бійців другові, який приїхав підтримати подружжя під час комісії. – Вночі погано спить, постійно прокидається.
ПРОБЛЕМА ІЗ ТРАВМАТОЛОГОМ
До автобусної зупинки підходить чоловік з сумкою через плече з сітчастою кишенею та червоно–чорною нашивкою із зображенням янгола. Артем чекає таксі.
– Найдовші черги до травматолога, – розповідає боєць, на вигляд років 25. – Я зараз не проходжу ВЛК, а раніше як було: ми створювали власний список. Доходило до 700 чоловік, травматологів було троє, і один приймав 40 людей на день. Могло затягуваться до того, що до одного травматолога я не міг потрапити тиждень. У мене була розірвана звʼязка і треба була післяопераційна відпустка. Зараз трошки змінилося – на реєстратурі є журнал, куди записують, ми вже не займаємося списком, бо вони постійно губились.
У госпіталі чекають прийому військові з талончиками, хто записався раніше на конкретну дату, і без талончика. Черга тягнеться аж на вулицю, зараз там понад 70 людей.
– Вранці під сто було. на милицях пропускають без черги, бо їм проблемно добиратися до госпіталю, – додає Артем. – Скарг на госпіталь немає, а більше на бюрократію.
На фронт чоловік потрапив влітку, до цього служив в теробороні. За півроку був на Ізюмському напрямку, потім бригаду перевели в Білогорівку.
– Там отримав поранення – колона потрапила під обстріл. До минулого життя мені важко буде повернутися, бо я займався спортом. Отримав травми, контузії і зараз навряд зможу спортом займатися. Може, тренером піду працювати або далі по військовій службі. Моя єдина мрія – щоб ця війна закінчилась, – каже наостанок Артем, помічає своє таксі і швидко сідає в машину.
Військові уже за другим колом приходять за кавою. Зустрічаються з друзями під госпіталем, а помічаючи побратимів, міцно стискають руки та обіймають. Поки чекатимуть свою чергу до лікаря – обговорять не одну тему під цигарки.
3 
1
Коментарі