"Наші працюють. "Градом" засівають орків" – як 66-та бригада ЗСУ нищить окупантів на Донеччині

13

66-та окрема механізована бригада була створена як кадрова військова частина Корпусу резерву в 2015–2017 роках. Після початку повномасштабної російської агресії проти України, вона була відмобілізована та переведена до бойового складу Сухопутних військ Збройних сил України.

Воїни 66-ї ОМБр ефективно відбивають наступ окупаційних військ та звільняють територію України від загарбників. Саме бійці цієї бригади брали участь в деокупації на початку жовтня міста Лимана на Донеччині. Окрім цього бригада проявила себе у боях в інших гарячих точках Донбасу – Мар'їнці, Красногорівці, Кураховому.

– Лиман звільняла 66-та бригада – перший та другий наступальні механізовані батальйони, – розповідає пресофіцер ОМБр Іван Кулеха. – Воїни 66-ї бригади підійшли до Лиману впритул. Відволікали ворожі сили на блокпостах, на себе брали вогонь з добре укріплених рубежів противника. У цей час десантники першими увійшли в місто.

Під час штурму, натрапивши на танковий вогонь, загинули розвідники бригади та військові з мехбатів. Їх пам'ять увічнять пам'ятною стелою в Лимані – зараз створюється проект пам'ятника.

12 грудня командувач Сухопутних військ ЗСУ генерал-полковник Олександр Сирський вручив бригаді бойовий прапор. Бойові успіхи бригади визнані на рівні вищого політичного керівництва держави.

– У нас зростають легенди цієї війни, про них треба розповідати, – продовжує Кулеха. – ОМБр на 99% складається з добровольців, які були мобілізовані в перші дні повномасштабної війни. Найбільше у бригаді військових віком 45-55 років. Наші воїни – це колишні вчителі, працівники СТО та інші люди мирних професій.

Журналісти Gazeta.ua побували у Лимані та поспілкувалися з бійцями бригади, яка і звільняла це місто.

ЗДРИГАЄТЬСЯ ЗЕМЛЯ

Зі Слов'янська до Лимана рукою подати – трохи більш як 20 км, які долаємо майже пів години. Дорога спочатку звивається поміж пагорбів білої, притаманної цій місцевості, глини, а потім пірнає униз зі схилів і підіймається наверх серед випалених, зруйнованих дощенту сіл.

На блокпостах буднього дня черги відносно невеликі. Зовсім без очікування, вперед пропускають медичний транспорт – фарбовані в хакі буси з червоними хрестами на бортах блимають блакитними проблисковими маячками та фарами.

Фото: Ольга СТЕНЬКО

До одного з місць розташування воїнів береться супроводити один зі співробітників пресслужби бригади. Військовослужбовець Іван – невисокий, коренастий чоловік років 40. Вправно керує великим чорним позашляховиком – потужним і брудним від сльоти роздовбаних великою технікою військових доріг.

– Тут цілих будинків – один-два. По центру дуже прилітало. І продовжує прилітати. Вони ж (росіяни. – Gazeta.ua) не можуть змиритися, шо ми їх отсюда вибили, – каже, міцно тримаючи кермо автівки, яку кидає на ямах. – Он дивіться, від дома дві стіни залишилося.

Обабіч вулиці, якою мчимо, спочатку тягнуться невисокі багатоквартирні будинки з різними руйнуваннями. Ось чотириповерхівці пощастило – лише вибиті вибуховою хвилею вікна, які жителі закрили фанерою. Онде в триповерхівці – стіни посічені уламками, навколо вікон другого поверху – кіптява, що говорить про пожежу. У сусідньому кварталі від триповерхового житлового будинку залишилися тільки три стіни: дах та перекриття валяються всередині грудою уламків.

 

Ще декілька поворотів і ми вже геть втрачаємо відчуття напрямку. До забудови на околиці міста приїжджаємо майже в сутінках – зимовий день надзвичайно короткий. Водій паркує автівку біля розлогих абрикосових дерев, що ростуть під бетонним парканом, та глушить двигун. На якісь секунди тиша здається дзвінкою – після реву двигуна. Та вмить здригається повітря і земля. Один за одним лунають вибухи, супроводжуються специфічним сухим свистом. Не те щоб дуже гучно – цілком не заважають говорити. Але одразу зрозуміло, що це не якийсь салют.

– Ви ж не злякались? Не треба, це ж "виходи". Наші працюють. "Градом" засівають орків, – усмішку військового в темряві не видно, але вона явно відчувається в голосі.

– Ром, ти ж на місці? Ми заходимо, зустрічай, – говорить коротко в телефон наш провідник і штовхає міцну металеву хвіртку.

Двір за воротами доволі компактний: з обох боків за невисокими парканчиками темніє земля. Влітку тут, імовірно, буяють квіти на клумбах, або росте сяка-така городина. Замощена плиткою доріжка здається завузькою – таке враження від звареної з арматури перголи, оповитої нині голою виноградною лозою.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На межі життя і смерті: як у Лимані під "Градами" і "Ураганами" рятують поранених бійців ЗСУ

Про те, що тут є люди, нічого не сповіщає: через щільно завішені та закриті ставнями вікна не просочується жодного натяку на світло.

 

З-під ніг до будинку кидається пухнаста тінь – смугастий сірий кіт коротко нявкає та поспішає до хати, двері якої відкриваються зсередини. У тьмяному світлі дверного отвору виникає темна постать. Жестом запрошує всередину та відступає з тісного коридору углиб будинку. Олександр закриває за нами двері.

Після невеликих темних сіней мружимо очі від світла. Стіни коридору, що веде повз кухню до трьох житлових кімнат, обклеєні світлими з блискіткою шпалерами "під рогожку". Добротні засклені дерев'яні під темнім лаком двері – видно, власники цього будинку люблять комфорт.

Тут чисто, світла підлога явно нещодавно вимита. Та загальне враження псують потворні графіті на стінах, намальовані струменем чорної фарби з балончика. Ліворуч – літера А, яка перекреслює коло – символ анархії. Знак означає : "Анархія – мати порядку". Праворуч на боковій стіні – ще один знак. Найбільше схожий на літеру Y, вписану в коло.

– Це не ми, це до нас тут жили якісь орки. Після них такого сміття повигрібали! – пояснює один з військових, коротко стрижений чоловік років 55 у темно-зеленій військовій флісці та штанах "піксель".

У центральній кімнаті – темно. Обстановка тут звична для сільських будинків – без шику, але комфортно. Праворуч від входу під дальньою стіною вишикувалися шафи, такі гарнітури й називають "стінками". По центру стоїть диван та крісла. Тут місце відпочинку. Розкладені спальники, один військовий, відкинувлись на спинку, щось дивиться в смартфоні.

 

Ліворуч – ще одні двері в наступну кімнату, залиту яскравим світлом. Найбільше це схоже на робочий кабінет. Невеликий столик з чашками, електрочайником та чаєм-кавою, біля протилежної стіни – одномісне ліжко з низькими дерев'яними бильцями, накрите жовтим смугастим покривалом. Над ним на стіні висить великий український прапор з емблемою 66-ї ОМБр: щитом із зображенням перехрещених стріли та шаблі, а під ними – двокольорова 12-променева зірка. Унизу по центру напис: "Ми там де потрібні". Зверху хтось чорним маркером приписав "Передайте нашим, що ми єб*шим".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Московські попи-втікачі, жалюгідні ДНРівці й заціловані бійці ЗСУ: як Херсон приходить до тями після жахів окупації

Праворуч, під вікном, невеликий комп'ютерний столик заставлений технікою. Тут відкритий ноутбук, принтер, рації. Спиною до входу сидить чоловік у чорно-сірій цивільній куртці та військових штанах. Поруч до екрану ноутбука схилилися ще троє військових. Нам назустріч встає широкоплечий чоловік у військовому однострої, на планці куртки – сержантські нашивки. Це – командир третього взводу вогнеметників роти радіаційного, хімічного і бактеріологічного захисту Роман "Руф" Кучеров.

ВОГНЕМЕТНИК "РУФ"

Запрошує на розмову до кухні – невеликого приміщення, яке не надто обжите. Жодних каструль на плиті, з посуду лише щербата металева кружка на мийці. І засоби для миття посуду та губки на кухонному столі. Половину невеликого простору займає кухонний куточок – оббитий коричневим шкірзамом диванчик і невеликий обідній стіл.

Роман запрошує сідати, сам обпирається об кухонний стіл.

– Яка задача нашої роти? Ну, наприклад, ворог скину хімічну або біологічну бомбу. Тоді наша техніка виїжджає на місце та визначає, що є у повітрі та землі та що потрібно робити, – розповідає Роман. – Якщо забруднена техніка (у місці, де зафіксовано хімічне забруднення. – Gazeta.ua), то виставляються пости і туди їдуть автомобілі типу водовозок. Вони миють техніку, щоб вона могла виїхати в іншу, незабруднену зону. Як на ЧАЕС було – на архівних кадрах можна побачити, як миють машини, що виходять із 30-кілометрової зони. Ось подібні роботи виконує і наш підрозділ (рота. – Gazeta.ua).

 

Однак це далеко не єдине задача взводу, яким командує "Руф". Його бійці також допомагають розвідці – виходять у рейди з вогнеметами та за першої необхідності в буквальному сенсі спопеляють ворогів.

– Іде розвідка у складі самих розвідників, саперів, медиків і наших людей. Наприклад, заходять у село і помічають якусь засідку, кулеметну точку або ДОТ (довготривалу оборонну точку. Як правило такі капітально укріплені. – Gazeta.ua). Можуть провести розвідку боєм. Тоді просять, щоб підійшли наші люди. Ми беремо вогнемети. Постріл по точці – і там все вигорає, дорога вільна. Стріляти можна з 800 метрів, але до цілі має бути не менше 70. Інакше самому можна потрапити в зону ураження.

Вогнемети працюють не так, як показують у блокбастерах, де зі зброї виривається вогонь і спалює все живе навколо. Тут справа у спеціальному аерозолі, відкриває таємницю командир.

– У заряді є спеціальний спрей. І коли ракета випущена з вогнемету розривається, то аерозоль розлітається по приміщення і спалахує. Загалом цю зброю найкраще використовувати саме для приміщень – тих же бліндажів і ДОТів. Там вибух такий, що дах просто підкидає, – розповідає "Руф". – В середині тоді нічого вже не залишається. Вони (росіяни. – Gazeta.ua) вибігають, як факели. І все. І то ще якщо може вибігти. Оце така дія ручного протипіхотного вогнемета.

 

– За місяці повномасштабної війни, який період був для вас найстрашнішим? – питаємо.

– Улітку ми стояли усім взводом в Новомихайлівці Донецької області. Тримали оборони. І там усі півтора місяці, 24 на 7, ішов суцільний обстріл. Нас накривали "Градами", з авіації, артилерії, танків, – відказує Роман. – Плюс до цього ще був фосфор. Сипали його постійно, 2-3 рази за ніч кидали. Просто випалювали села, щоб там нікого не було! Ми ж окопувалися. Але так, як поруч із нами були коригувальники української артилерії, то ми іншим разом не мали наказу навіть застосовувати зброю – щоб не видати точку.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Дєд їхав на "копійці", його викинули. Фашисти кон*ені" – як росіяни "хазяйнували" в Куп'янську й ганебно драпали з міста

У взводі були втрати за останні місяці, важко зітхає "Руф".

– При штурмі Лиману у нас два "200-х" було. Один 1970-го, а інший наче як 1975 року. Я знав цих людей. Втрати – це завжди важко. Інколи навіть виникає відчуття, що ти у чомусь винен. Ну, але це ж війна…, – говорить командир. – Були ще два перших "300-х" тоді. Це було бойове завдання і вони йшли з іншими підрозділами, чоловік 70. І почався обстріл. Видно на них із дрону скинули. Бо люди не чули звуків "виходів" (моментів, коли вилітає снаряд або ракета. – Gazeta.ua). Наприклад, коли чути "Град", то є 5-7 секунд, щоб сховатися. А тут нічого не було. Але бійцям осколки в ноги втрапили, за бронежилет залетіло…

Показує з телефону фото, як в одного з поранених тоді діставали осколок.

– Ворога не можна недооцінювати, – упевнено заявляє Кучеров. – У них так само є бойові частини і підрозділи спеціального призначення. Вони ж не просто так воювали в Чечні, Осетії, Сирії. Ті ж ПВК (приватні військові компанії. – Gazeta.ua) є у них. Просто, що їх мало. Ну та розбавляють мобілізованими, яких десь навчають, а подекуди і ні. Деяких новобранців ворог розкидає по підрозділах і там вони вже вчаться воювати у процесі. Утім, моральний дух там нижчий, ніж у нас. Бо ми знаємо за що боремося і розуміємо, як це далі робити.

 

Росіяни напали на Україну, бо не можуть пробачити того, що ми живемо краще. Тому і крадуть унітази, електрочайники, посміхається "Руф".

– А от пилососи не чіпають, бо не знають, що з ними робити, – говорить. – Взагалі, ми дуже боїмося, щоб не було ніяких договорняків під тиском Європи чи Штатів. Щоб не закінчилася війна так, що він (Путін. – Gazeta.ua) залишиться у своїй берлозі. Бо життя нам не дасть. Тому воювати маємо тільки до перемогу. І я у своєму житті не те, що в сотий, а в тисячний раз кажу: Росія – це ворог. Вона себе настільки заплямувала кров'ю… Але поки це чудовище на троні (Путін. – Gazeta.ua), то війна не завершиться.

Попри все, "Руф" не надто вірить у те, що Росія наважиться використати проти України ядерну зброю.

– Тактична ядерна зброя – це звичайний снаряд, який вистрілює із САУ. Він прилітає в обмежену точку і йде вибух ядерний, який руйнує все навколо у радіусі 15-20 кілометрів. Але такий заряд приміняти не дуже (вигідно. – Gazeta.ua). Ну по-перше – ці снаряди зберігаються під землею. І коли його дістануть та почнуть кудись доправляти – це помітять супутники, бо йтиме випромінювання. І почнеться відслідковування. По-друге – росіяни повинні будуть відвести свої війська з лінії зіткнення на 15-25, а то і 30 кілометрів. Це помітить наша розвідка і ми про все знатимемо. Хоча вони можуть вирішити не шкодувати своїх солдат і просто вгатити.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Кто вам разрешил жить лучше, чем мы?" – як Дергачі стримали російську навалу і стали щитом для Харкова

Ще одним стримувальним чинником для РФ Роман вважає попередження західних партнерів України про недопустимість використання зброї масового ураження.

– Не думаю, що ядерна зброя буде застосована. Якби ми знаходилися на іншому кінці світу від Росії, то можливо. А тут під боком навряд чи, – каже "Руф".

РАКЕТНЕ ЖАХІТТЯ "ДЕСНИ"

Роман Кучеров колись займався будівництвом та мав власне підприємство. Все почало іти шкереберть, коли до влади в Україні прийшов Віктор Янукович і Партія регіонів.

– Тоді стало геть тяжко працювати. Бо ти нікуди не міг зайти, якщо не був членом партії. А я не хотів ним бути. Зрозумів, що краще піти в тінь, – згадує ті часи військовий

З 2014-го "Руф" допомагав, як волонтер батальйону "Київська Русь". Був на позиціях. З того часу побував ще у багатьох гарячих точках України.

– У 2014-му хлопці воювали у пластикових капцях, не було броніків і озброєння. А вже десь із 2017 року пішло будівництво армії – стали вдягати, взувати, з харчуванням налагодилося, – згадує командир. – Зараз держава взагалі усім забезпечує. Все є. І відпустки стали давати.

У роту РХБЗ "Руф" потрапив, бо із її командиром жили в одному районі Києва та знали одне одного з 2014-го. Бойове злагодження проходив у навчальному центрі "Десна". Саме там Роман із побратимами пережили моторошну ракетну атаку 17 травня. Тоді "прилетіло" 5 ракет. 87 людей загинули.

– Це був ранішній ранок. Ось цей годинник, – показує на фото з частини. Стрілки застигли на 04:34. – Вони стали тоді, коли влучила ракета в частину. Отаке…Тоді п'ять ракет по нас ударило. Третя впала біля нашої казарми – метрів за 20. А ми вже у цей момент були в коридорі і вибігали на вулицю. Шибки вилітали, двері… Когось поранило, когось порізало осколками. Ми вискочили, а навколо все в диму і горить! Побігли ховатися.. Четверта ракета прийшла в 15-ту казарму. Її розрубало навпіл повністю... А 5 ракета впала на плацу вже.

 

Показує на відео знищену казарму. Приміщення понівечене, усюди розкидані речі, які змішалися з розбитим віконним склом та шматками бетону.

"Ми народилися в рубашці", – чутно на відео чоловічий голос.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Розтрощений, але український: який вигляд має зараз звільнений Лиман

– Як боротися зі страхом на війні? – питаємо наостанок.

– Страх – це нормально, – відказує "Руф". – Але ми часто стикаємося з тим, що людина, яка не була на війні – перший тиждень узагалі не панікує і не боїться: "А чого ви так переживаєте?". Таким треба пояснювати, що осколки літають так, що прошивають усе навколо..Але коли ці новобранці сходять на ротацію, то повертаючись назад вже все розуміють. І саме тоді виникає відчуття страху.

МАЙСТЕРНІСТЬ ХІРУРГА

Одним з найшановніших людей у 66-й бригаді безсумнівно є начальник її медичної частини Олексій Назарішин. Хірург із Запоріжжя потрапив сюди навесні. Як і більшість бійців – прийшов добровільно: "Захищати свою родину і країну".

Олексій працює в режимі нон-стоп, 24 години і 7 днів на тиждень. Що геть не дивно, адже поранених воїнів та цивільних привозять щодня у великій кількості. Тож проявляти свою майстерність Назаришину доводиться постійно.

Поспілкуватися з Олексієм вдається після однієї з операцій, де він з колегами зумів стабілізувати пораненого. Чорнявий чоловік середнього віку запрошує поговорити на вулиці. Дістає цигарку та смачно затягується. Ці 10 хв перекуру – чи не перший вільний час, який він має цього дня. Із іншими медиками вже встигли врятувати 16 людей.

– Це ще і замало. Зазвичай більше надходить, – розповідає Олексій. – Родина нормально сприйняла той факт, що я пішов сюди. Саму сім'ю відправив в Італію, бо діти малі і їм краще не чути обстрілів. Мав у Запоріжжі бізнес – робили лабораторні дослідження. Нині зробив довіреність на батька, то він там усім займається.

 

Як і "Руф", Олексій проходив підготовку у "Десні" та теж потрапив під ракетний обстріл 17 травня.

– Тоді ОРВІ ходило і ми лікували хлопців у шпиталі – приймали по 100-150 чоловік на медпункті. Я тоді пневмонію підхопив і опинився у госпіталі поруч з казармою, – згадує Назаришин. – Пам'ятаю, як прокинулися від звуку ракет. Далі вибігли в коридор і пішло все шкереберть, хаос… Найперше подзвонив своїм до медроти і дізнався, що усі живі. Потім швидко зробив собі виписку і полетіли допомагати. Пневмонія – не пневмонія, а рятувати людей було треба.

За місяці своєї служби Олексію вдалося врятувати далеко не одного бійця. Було багато і важких, яких зуміли повернути до життя, згадує лікар.

– Нам раз привезли людину, яку евакуаційна бригада вже вважала "200-ю". Але ми змогли його реанімувати. Поїхав звідси живим. Там було поранення стегна і велика крововтрата. Ми кров капали і лікарі її здавали тоді, – згадує Назаришин. – Зараз поранений відновлюється вже. На Дніпро поїхав.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Гетто", підвал-рятівник та смерті знайомих: як єдиний лікар приймав в Ізюмі людей під час російської окупації

80% усіх пацієнтів надходять з мінно-вибуховими травмами. Кульових поранень відсотків 10, каже Назаришин.

– Найважче (при проведенні операцій людям із осколками в тілі. – Gazeta.ua) у тому, що ти ніколи не знаєш, як осколок себе поведе. Він може зайти у черевну порожнину або грудну клітку. І далі є ризик, що іще щось зачепить. Оце головна небезпека.

 

Медик запевняє – за час його роботи в цій локації – ніхто із пацієнтів не помер.

– Потрапляють і цивільні з ураженнями лєпєстками (невелика протипіхотна міна, яка вибухає, якщо на неї наступити. – Gazeta.ua) та мінами. Бо багато навколо заміновано росіянами було при відході. Розмінувати все важко.

Лікар докурює цигарку та поспішає назад у будівлю, де рятують поранених.

– Що плануєте зробити найперше після перемоги України? – питаємо наостанок.

– Обійму дітей і жінку. Сподіваюся, що наша перемога вже скоро буде, – відказує Назарішин та зникає за дверима приміщення.

×