"По тюрмах і лагерях – нічого хорошого. У мене 40 років відсиджених" – як у селі рятують алкоголіків і наркоманів

22

У селі на околиці Полтави в невеликому орендованому будинку живуть 36 чоловіків. Ренегати, про яких забули рідні й воліє не думати суспільство – особи із судимостями, досвідом алкоголізму й наркоманії. Позбавлені власного кутка й засобів до існування.

У кожного своя трагічна історія, свій шлях у прірву. Об'єднує їх рішення, яке кожен для себе ухвалив: змінити життя та хоча б останні його роки провести в тверезості, чесній праці й допомозі іншим.

Центр соціально-психологічної реабілітації "Нове небо" – це громадська організація, яка приймає всіх, хто потребує допомоги. Пов'язана із церквою християн-євангелістів.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в центрі, щоб дізнатися трагічні історії жителів і побачити, як вони уживаються одне з одним і в новій для себе реальності.

Фото: Ольга Стенько

ДІМ МИЛОСЕРДЯ

Приватна садиба, де надають притулок і шанс виправити життєві помилки алкоголікам, наркоманам і злочинцям-рецидивістам, має звичайний вигляд. Не те, щоб крута вілла, але доволі респектабельно, порівняно із сусідськими одноповерхівками й бетонним багатоквартирним будинком.

Двоповерховий цегляний будинок з асиметричним дахом розташований за цегляним парканом і металевими воротами з кованими елементами. На подвір'ї бутовим каменем оздоблені клумби – видно, що влітку там буяли квіти, росте розлога кучерява верба. На розі ділянки – акуратний двоповерховий флігель, фарбований у сірий колір. У глибині, на господарському дворі, ніби вітрила, надувається постільна білизна – кольорові простирадла, підковдри й наволочки. Поряд сохне чоловіче спіднє та одяг.

Біля воріт зустрічає невисокий худий чоловік невизначеного віку, одягнений у старі джинси й чорну куртку. Представляється Олександром Михайловичем, помічником керівника, запрошує в будинок.

Праворуч від входу в темному коридорі помічаю велику, збиту з бруса стійку для взуття. Тут пар 40 різноманітного чоловічого взуття – черевиків, кросівок і домашніх капців. Ліворуч за отвором без дверей – кухня. Звідти чути чоловічі голоси та стук посуду. Туди й запрошує мій новий знайомий, але сам іде кудись у будинок.

Праворуч у просторому приміщенні розташована кухня: холодильник, мийка, газова плита, робочий стіл і навісні шафи. Ліворуч – ніби їдальня: три дивани вздовж стін, стільці й лави. Чільне місце займають два зіставлені столи – чорний із пластиковим покриттям та збитий із дощок, вкритий білою клейонкою. Посередині сидить майже сивий худорлявий чоловік у світлій футболці.

– Я сьогодні помощнік кухаря, – представляється Олексій.

Та повертається до роботи – чистить картоплю. Робить це так зосереджено, що розумію – не хоче про себе розповідати. Натомість від пічки відгукується трохи повнуватий чоловік із виголеною головою. З-під його сірих трикотажних спортивних штанів визирають носи чорних домашніх капців з написом home, рукави чорної трикотажної капюшонки засукані до ліктя.

– А я – всігда повар, – говорить 54-річний Валерій Жовнірович, який стоїть біля плити. – У мене ноги не годяться. А каждий із нас должен виконувать якусь роботу, щоб приносити пользу. Ті хто може, щас на роботі – будуть аж увечері. А тут остались ті, хто не можуть.

 

За фахом столяр, але вміє готувати. Тому куховарить на всіх, хто живе в будинку.

Мешкає в ребцентрі рік. Прийшов сюди, бо його дім у селі за 30 км від Полтави згорів дощенту. У полум'ї загинула й дружина.

– Жив із жінкою. Пили. Вона згоріла в хаті – проводка. Мене дома не було. Не хочу вдаваться в подробності, – на очі чоловіка навертаються сльози.

Щоб це приховати, заглядає в одну з великих каструль на плиті, де вариться бульйон для супу. Хмара пари виривається з-під кришки, підсвічена закріпленим над плитою діодним ліхтариком – через вимкнення в електромережі найближчі години в будинку немає світла.

– Про цей дім милосердя знакомі розказали. Прийшов, бо більше нікуди було йти. І ще прийняв рішення змінити життя, – пояснює.

Додає, що за цей рік, що тут живе, кинув пити й курити, трохи налагодив здоров'я. Тепер розуміє, що відповідає за свої вчинки, й узяв контроль над власним життям.

– Що готуєте? – питаю.

Чоловік відкриває кришку меншої каструлі та показує зо 30 яєць, які варяться. З них приготую завтра олів'є, каже. У двох інших баняках – великих відерних виварках – кипить рідина.

– На обід готую суп рисовий на курячому бульйоні. Це для своїх, а ще такий самий для бездомних, – відкриває кришку на другій каструлі. – Ми возим на Южний вокзал два раза на тиждень, кормим людей. Сьогодні якраз наша очєрєдь – у понеділок і четвер.

– А как иначе? У нас же дом милосердия с христианским уклоном. Получается так, шо у нас тут и церковь своя. Ми веруем, молимся, изучаем Писание Господне, – додає Олександр Михайлович, який заглядає до кухні.

Знову виходить, у дверях розминається з невисоким сивим чоловіком у синьому спортивному костюмі. Той заходить і сідає на табурет біля столу. Поряд на полицях кухонної етажерки стоять три керамічні миски із застиглою, наче заварний крем, їжею.

 

– Це кукурудзяна каша, на сніданок готував. Залишили для наших людей, які з ночной смєни прийдуть, їм тоже нада поїсти, – пояснює Валерій Васильович.

ПОТРАПИТИ ДО РАЮ

Знайомлюся з чоловіком, який зайшов у кухню – 58-річним Віктором Божком. У центрі він перебуває 10 місяців. Звернувся сюди за порадою знайомого.

– Захотєлось помінять жизнь. Потому шо по тюрмах і лагерях – нічого хорошого. А тут я прийшов до Бога. Тут ми міняємся психологічно і вопщє. Тут я не употрєбляю нічого. У мене 40 років відсижених – з малолєтки "сів" і не міг вже остановиться. Тоді ще міліція була така, шо… За дрібне давали три, чотири года, п'ять… Перший раз попробував (красти. – Gazeta.ua) з цікавості. Но тада врємя було друге, щиталося воно модним. Потім почав употрєблять (алкоголь. – Gazeta.ua).

Свого житла Віктор не має – доки сидів у тюрмі, батьки померли. Залишену у спадок хату сусіди по Кобищанах – району приватного сектора в Полтаві – розібрали на цеглинки. Руїни досі стоять на ділянці, яка йому належить, та дати ради їм не може, розповідає чоловік.

Алкоголіком чи п'яницею себе не вважав. Був "роботягою": працював на будівництвах, в охороні. Але коли отримував зарплату, то купляв горілку й напивався.

Спочатку трудився в Києві, потім переїхав до Полтави, працював в охоронній фірмі.

– Пока був в охрані, я не употребляв. Но прийшлося уйти – здоров'я підкачало. У мене було два інфаркти. А після того пішов на підробітки – й тоді почав пити каждий день. Поки в охрані працював, то ночував на вахтах. А як звільнився, жив де прийдеться, у знайомих.

Змінити життя на краще та позбавитися алкозалежності переконав знайомий. Вмовив прийти сюди, розповів про Бога.

– Розказав, шо помінять жизнь можна, тіки прийдя до Бога. А вже возраст такий, шо в любе время можна умєрєть. Так можна попасть в рай, а тада мог попасть токо в ад – я багато грішив в жизні. Це мене і мотивує – не грішити, вести християнський образ (життя. – Gazeta.ua) і попасть після смерті в рай.

Ухвалив важливе для себе рішення, повідомив знайомому, той зателефонував керівнику – Дмитрові Маковєєву. Призначили зустріч. Коли Віктор з товаришем приїхав на розмову, його одразу попередили про кілька важливих моментів: щоб змінити своє життя, має сам захотіти, а ще – треба буде працювати, бо не можна просто прийти й жити, нічого не роблячи.

 

– Поначалу було сложно. Найважче – не думать про водку, – коли говорить це, дивиться прямо в очі.

– Це нічого, що я запитала? Ви можете про це говорити? – питаю.

– Ми ж християни, у нас не должно буть заборонених тем. Ми должни говорить, бо алкоголік може остаться алкоголіком. Алкоголізм вважається хворобой, но уже коли людина стає вєрующой, вона може це побороти.

Від думок про горілку відвертало вивчення Біблії, робота на благо ребцентру, спілкування, переконує співрозмовник. Перший місяць чи два, доки проходить адаптація, новачків можуть не залучати до роботи – це за бажанням і на розсуд керівника центру.

– У нас керівник такий, шо він баче, коли людина може спокуситися і піти шукати щось випить. І коли він баче, шо людина шукає возможность вийти і знайти щось випить чи уколоться, таких людей він старається оставить, щоб вони трошки прийшли в себе, собрались з мислями та рішили – як вони збираються дальше жить, – Віктор складає руки на стіл перед собою. – Ми приходим сюда не токо міняться, а навчиться жить правильно. Наше руководство старається навчить нас жить в соціумі – ми їздим на роботу, там люди інші, "з міра".

– Як люди "з миру" ставляться до вас? – уточнюю.

– Всі по-разному. Нєкоторі думають, шо в нас сєкта. А ми просто християнська церква. Є негативне ставлення, тому шо тут бивші наркомани, бивші алкоголіки, бивші уголовники. Буває настрожене ставлення. Но тут по сусідству, напрімєр, ми в хороших отношеніях – ми ходим прибирать територію, остановку й інше.

– Чи маєте можливість отримувати гроші за роботу? Як ними розпоряджаєтеся? – питаю.

Віктор дещо ніяковіє, розводить руками, ніби намагається жестами допомогти собі сформулювати думку.

– У нас же тут ніхто не курить – це не забороняють, але нежелатільно. Када дєньгі єсть – це спокуса. У нас тут свої правила. А дєньгі – зачєм вони нужні, када в нас тут єсть шо покушать, дє покупаться, де спать, чисті постілі, одєжда. Вдруг шо, лєкарства привозить руководітєль, він же отвозе в лікарню, єслі нада.

Побачивши, як до кухні заходить і сідає за стіл Олександр Михайлович, Божко трохи пожвавлюється. Відсувається від столу разом з табуретом.

– От лучше Олександра Міхалича расспрашуйте, він вам усе розкаже. Він у нас помощнік руководітеля.

 

ЗЛОДІЙ, ЯКИЙ УМІЄ ВСЕ

Про те, що 68-річний Олександр Сидоров користується авторитетом у "Новому небі", свідчить повага, з якою до нього звертаються всі навкруги. Це не страх і не раболіпство – але відчувається певний пієтет.

А от про те, що мій візаві має авторитет в інших колах, говорять його руки, які складає на стіл, сплітаючи пальці в замок. Шкіра здається синьою від старих татуювань і видає багате кримінальне минуле.

Найперше татуювання в житті зробив у дитинстві. Хрестики на долоні витатуювали собі разом з товаришем у дитбудинку – на знак дружби. Інші символи мають походження з колоній. Церква з куполами, гральні карти, літери – це не просто тюремні художества, кожен символ має свій чіткий смисл. По татуюваннях можна прочитати долю. Чоловік повідомляє, що в нього зататуйовані руки, спина й груди. Але в подробиці не вдається.

– Татуировки – это, во-первых, твое желание. Если ты к чему-то идешь… Я по понятиям жил, не имел и не имею ничего. На то время был такой воровской закон: вор не должен иметь ни семьи, ни дома, никакого честного труда.

Родом із Зауралля, з початку 2000-х живе в Україні. Свою кримінальну біографію почав, можна сказати, до народження.

– Отец у меня убийца, мать – воровка. Разница была в возрасте 19 лет. Отец был сильный, ростом под 2 метра – ударил кулаком начальника шахты и убил. Мать по национальности хакаска. Ее арестовали за то, шо собирала зерно на поле, чтобы прокормиться. Встретились родители на зоне. Когда освободились, стали жить вместе. Батя устроился пожарником, нам дали комнату. Но на работе промок, замерз, заболел и умер. Мне было 6 лет. А мать стала вести аморальный способ жизни, водить мужиков. Было, уйдет – два дня дома нету. Потом приведет кого-то, я у них из карманов денюжку повыгребаю – сбегаю, куплю что-нибудь покушать. А потом пришла милиция, нас с братьями и сестрами забрали у матери и отправили в детдом. Я там че-то нарушил и меня воспитательница наказала обедом – кушать не дала. Дождался, когда все заснут, залез на кухню и наелся. За это меня наказали… Так и пошло.

Олександр Михайлович говорить російською мовою, м'яко заокруглюючи голосні. Він у ребцентрі нині – один з найбільших "довгожителів", 4 січня виповниться три роки, як живе тут.

– У цього центра історія цікава. Його засновники – четверо людей, колишніх наркоманів. Які самі пройшли увесь шлях, змінили своє життя. І заснували цей центр, щоб допомагати іншим, – говорить Сидоров (тут і далі наводимо його слова в перекладі. – Gazeta.ua).

 

Та додає: в кожного, хто пройшов через ребцентр, своя історія, і жодна з них не починається зі щастя, хоча багато які мають хепіенд. Про себе особливо цікавого нічого й розповісти – моя історія проста, каже: "Все життя крав, жив "по поняттям". Та починає розповідь, достойну мелодраматичного кіно з кримінальним сюжетом.

У Полтаві вперше побував понад 30 років тому: приїжджав сюди відпочивати.

– "Працював" тоді по всьому Радянському Союзу: туди поїхав – щось украв, потім ще кудись – украв. І так колесив – гастролював, як кажуть. Крав у Росії, Білорусії, Закарпатті, в Азії. Жив з того, що крав, – мій співрозмовник криво усміхається одним кутиком рота. – До Полтави приїжджав на відпочинок. На той час тут церков майже не було. Не було видно ні бандитів, ні міліції – тихий, спокійний городішко. Біля Південного вокзалу тоді були дома для залізничників і в одному з них була банька. Там була парна з басейном і всім шо треба: винця, горілочки, чайку – будь ласка, з усіма витікающими. Основний контингент був такий, як я.

Був злодієм широкої, так би мовити, спеціалізації: кишеньковим, обкрадав квартири та магазини. Це була його професія. Фізично ніколи не працював – злодійський кодекс це забороняв. Лише – розробляв плани злочинів і виконував "операції".

– Про Бога не думав взагалі. А Він до мене вперше прийшов, коли мені було 35 років. Сидів я у трудовому таборі. Зазвичай уночі прокидався – покурити там, те-се. А тут прокинувся – ні курити не хочу, нічого. І Бог зі мною заговорив – це було ніби голос в моїй голові. "Хто ти є?" – питає мене. – "Я блатний", – відповідаю. А Він мені на це: "Та ти ніхто і звати тебе ніяк". До ранку я вже не спав.

Тоді в системі виправних закладів Радянського Союзу не працювали священники. Навіть телевізорів для ув'язнених ніде не було. Дозвілля проводив за книжками – читав художню літературу, каже Олександр Михайлович. Зміг вивчитися у школі – з третього до 10-го класу, те що пропустив, потрапивши "на малолєтку".

1978-го, коли "сидів" в українській тюрмі, заочно закінчив Краматорський технікум важкого машинобудування. А ще "вдосконалювався за спеціальністю" – обмінювався досвідом зі злодіями, з яким разом відбували покарання, опановував нові злочинні навички. Загалом за своє життя відбув понад 40 років покарань.

– Добре запам'ятав цитату одного чоловіка – авторитетного злодія, з яким познайомився на зоні. Він сказав: "Злодій повинен вміти все". Я старався всьому навчитися. Коли потрапив сюди – зрозумів, що тут треба трудитися. Можу кладку класти, можу побудувати будинок із будь-якого матеріалу. Навчився цеглу класти, коли розбирав димарі, щоб залазити в магазини, які грабував. Вожу будь-який автомобіль. До речі, перше, що я зробив – це викрав ще в нас у дитбудинку автомобіль – "Урал-ЗІС". Сів і поїхав. Повний кузов діточок, а я – фіть! – присвистує, розповідаючи, Сидоров та злегка змахує рукою. – Я б їхав ще, якби бензин не закінчився. Просто не знав, як зупинитися. Мені тоді було 8 років.

 

Зазначає, що тоді дивом обійшлося без аварії – ніхто не постраждав. Розмірковує, що вже тоді, можливо, Бог уберіг – його та дітей, які опинилися мимовільними пасажирами викраденої автівки.

– Коли удруге Господь прийшов до мене, я одразу зрозумів, що це Він. Я тоді жив у селі, пас вівці. Був на вигоні, коли налетів вітер, небо почорніло й почалася злива з градом. А я в гумових капцях, ноги хлюпають, холодно. Гроза страшна… Я побіг сховатися в посадку під дерева, вівці збилися навколо, налякані. Я сам згадав Бога, молився своїми словами як міг. І за декілька хвилин негода вщухла. Тоді я зрозумів, що Він мене чує.

Першу Біблію подарували, каже. Тоді ж почав молитися – виходив у луки й читав Святе Писання вголос. Та згодом повернувся до своїх звичних справ – крадіжок. "Працював" вже у країнах СНД – Радянський Союз тоді розвалився. 2006 року зібрався з'їздити "на гастролі" в Росію. Та не вдалося – потрапив за ґрати за сфабрикованим обвинуваченням, переконує. Та вважає це за щасливий випадок.

– До Харкова доїхав і… Це вже потім я зрозумів, що це була Його рука. Він мене просто гальмонув – зупинив, мовляв, досить вже бігати. Мене зупинили на перевірку та звинуватили в незаконному придбанні та зберіганні вибухових речовин. Підкинули саморобну гранату в еквіваленті 165 грамів тротилу.

Оповідач переконує: попри всю його багату кримінальну історію, це була чистісінької води "підстава". А щоб вже точно не зірвався з гачка, доплюсували в колекцію відповідальність за погрози співробітнику міліції. Але вирок суддя дала найм'якіший за тих умов: два роки позбавлення волі.

– Тоді якраз приїжджав до нас Луценко, провели операцію "Антитерор". Закрили багато наркоманів і всяких кримінальних елементів – підсовували патрони, фабрикували – щоб очистити вулиці від криміналітету. Мене швидко засудили, поїхав на "сотку" (Темнівська виправна колонія №100 на Харківщині. – Gazeta.ua). Там познайомився з віруючою людиною. Вітя Сумський – вороватий був пацан, але навернувся до Бога та став на шлях виправлення.

Тоді в колонію приїжджали капелани з Ясної Поляни (село на Харківщині. – Gazeta.ua). Проводили для в'язнів бесіди про Бога, з чаюванням і печивом. Звернули увагу, що Сидоров напружений. А той і справді жив лише думками про помсту.

– Постійно накручував себе – в мені вирувала ненависть та злоба. Уявляв, як я буду страчувати того мента – сержанта Андрія Копійку. А Вітя мені цікаво розказав, запросив на зустріч. Там помолилися за мене і мене відпустило – весь цей стан просто випарувався. І я зміг простити того чоловіка. Поклявся Господу, що красти не буду і мститися Копійці теж не збираюся.

 

Але Бог дав випробування, додає. Зустрів міліціонера в день, коли вийшов з тюрми. На Кінному ринку стикнувся ніс до носа. За мить в голові пронеслося безліч думок, ледь не кинувся на опонента, але стримався. Перемогла думка, що він пообіцяв Богу не чинити розправу. Підійшов до сержанта та сказав, щоб той не переживав – він пробачив і не мститиметься.

– Тоді я прийшов на вокзал, думав поїхати в Росію провідати родичів. Але не міг вирішити – їхати чи ні. І от на коліях поруч дві електрички стояли: на Бєлгород і Полтаву. Я сів наосліп у першу-ліпшу. Так і опинився в цьому благословенному місці (у Полтаві. – Gazeta.ua).

З того часу, переконує, жив чесно. Працював пастухом, будівельником, охоронцем. Мешкав у знайомих, на роботі, винаймав квартири. Та, побачивши шанс, прийшов до центру "Нове небо".

ЖИТТЯ В ПРАЦІ Й МОЛИТВІ

Розклад у ребцентрі чіткий. Ті, хто виїздить на роботу, прокидаються о 6:00. За пів години – молитва під проводом старших братів. Моляться за Україну, її захисників, за місто. Після – швидкий сніданок і робітників вивозять у місто на роботу.

Ті, хто залишаються, прокидаються о 8:00, о пів на дев'яту – моляться, потім снідають. Далі час присвячують хатнім справам: прибирання будинку та прилеглої території, прання, приготування їжі. У кожного своя відповідальність – наприклад, за прання відповідає Віталій, він же допомагає на кухні. Далі за графіком – година читання та обговорення Біблії.

Для цього всі мешканці збираються разом у центральній кімнаті на середньому напівповерсі, до якого з коридору ведуть досить круті дерев'яні сходи.

– … не будь грабителем бедного, потому что он беден. И не притесняй нещасного у ворот. Потому что Господь вступится в дело их…, – читає з великої Біблії притчі Соломона 62-річний Євген Танянський.

Його уважно слухають 12 чоловіків переважно передпенсійного та пенсійного віку, що розмістилися вздовж стін на диванах та кріслах.

 

Декілька сходинок ведуть на верхній поверх. З його коридору можна вийти на невеликий балкон, двоє дверей ведуть у дві житлові кімнати, щільно заставлені двоярусними ліжками. Це практично єдині меблі в житлових кімнатах. Для особистих речей є одна шафа. Там на вішаках висить старий, але чистий чоловічий одяг, частина речей акуратно складені на полицях у стоси.

Повертаючись униз, кидаю уважніший погляд на кімнату, де читають Біблію. Колись тут був дизайнерський ремонт: глянцева натяжна стеля, шоколадного кольору із золотим візерунком шпалери, плаский телевізор на стіні, оздоблений натуральним каменем камін та один з кутів. М'який куточок "під шкіру", крісла й дивани в тон, підлога з натурального дерева.

Та в кімнаті гостро відчувається, що це не родинне гніздечко, а заклад, де багато людей. Меблева оббивка потерлася та засалилася, шви на шпалерах розклеїлися, фарба на стінах полущилася та подекуди проростає грибком. Утім, тут не брудно – підлога вимита, з меблів стертий пил. Про те, що тривають різдвяні та новорічні свята, нагадує штучна ялинка з дощиком у кутку та саморобні паперові прикраси на полиці.

– У нас є кімната для тих, хто погано ходить. А ще тут своєрідний ізолятор – перші два-три дні тут живуть новоприбулі, – Олександр Сидоров спустився на перший поверх, показує на кімнату праворуч від сходів.

Приміщення, яке я спочатку сприйняла за господарське, пральню чи сарай, розташоване трохи нижче першого поверху. У невеликій і доволі темній кімнаті – єдине віконце під стелею дає мало світла зимового похмурого дня – тісно від різноманітних двоярусних ліжок. Постілі акуратно застелені, всі ковдри та подушки – різні. Кімната не дарує відчуття затишку – швидше навпаки. Посилює враження прохолода – доки немає електрики, опалення в будинку не працює. А ще тут висить запах, який буває в кімнатах, де живуть важкі лежачі хворі – застарілої сечі й поту. У кутку на полиці помічаю медичне судно з кришкою.

– То ми судно одному нашому брату купляли, коли він був з поламаною ногою, – киває Сидоров, піднімаючись з кімнати сходами. І додає, коли виходимо в кухню, про чоловіка, який дрімав на ліжку під червоною ковдрою. – Тут один чоловік живе лежачий. Його привезли з Харкова – два інсульта пережив. Жив на Салтівці. Донька, яка за ним доглядала, виїхала з родиною до Рівного. Хотіла забрати батька до себе, та її чоловіка поранили, він військовий. Зараз вони родиною за кордоном – у Данії проходять реабілітацію. А ми доглядаємо за ним. Леонідович міняє підгузки.

 

Життя в "Новому небі" підпорядковується чіткому розкладу не лише упродовж дня, я й протягом тижня. Так, щопонеділка чоловіки беруть участь у так званій "молитовній горі" – безперервній молитві. Спільно з іншими реабілітаційними центрами, моляться за Україну. У кожного свій час, розкладу суворо дотримуються. В інші дні з мешканцями ребцентру працюють психолог, арттерапевт, приїжджають на бесіди священники.

Кожного новоприбулого тестують на ВІЛ/СНІД, гепатит, туберкульоз. Проводять загальне обстеження, за необхідності надають медичний супровід.

ДРУГИЙ ШАНС

Стукаючи милицею та шаркаючи капцями, до кухні повільно заходить чоловік у чорних штанях і розтягнутому сірому плетеному светрі з блискавкою на комірі. У руках Євген Танянський тримає Біблію, яку щойно читав уголос. Кладе книжку на стіл, сам влаштовується на дивані, притуливши поряд милицю.

Важко повірити, але переді мною – колишній професійний військовий. У часи Радянського Союзу служив на підводних човнах на Камчатці.

– Штурман за освітою, був командиром частини, флагманське судно. Ще за радянських часів звільнився – був незгодний з командуванням. Зараз, коли триває війна з Росією, в мене враження, що життя перевернулося. Бо люди, з якими я служив, товаришував, стріляють по мені. Ні з ким давно не спілкуюся, звісно. Не знаю, чи хтось ще з них служить. Але це я так собі уявляю, – Танянський говорить російською мовою з притаманною корінному полтавцю вимовою.

У Полтаві, куди повернувся після звільнення, працював на кафедрі фізмату в будівельному інституті. Здав кандидатський мінімум, міг би бути завкафедрою, але не захищав кандидатську дисертацію, каже.

– Коли розвалювався Союз, грошей не було. Працював програмістом, електронщиком… потім охоронцем… Скажімо так: алкоголь призвів до … Точніше – гординя, небажання підпорядковуватися. Важко було опинитися в ситуації, коли моє життя нікому не потрібне. Хоча воно було потрібне, насправді, але я цього не усвідомлював. Став регулярно випивати. Заспокоював себе, що не алкоголік, а гіркий п'яниця: хочу – вип'ю, не захочу – не питиму. Насправді ж усе було не так.

Пив знічев'я, нудьги, через небажання щось змінювати в житті, каже. Батьки померли, з дружиною розлучилися – згодом і вона померла, з донькою перестали спілкуватися. Залишивши квартиру при розлученні, має будинок у селі, непридатний до житла. Якийсь час жив у жінок, з якими мав стосунки. Та скотився до того, що став фактично безхатченком.

 

У "Новому небі" вже вдруге. Один раз покинув ребцентр – просто пішов, піддавшись бажанню випити. Та згодом був змушений повернутися.

– У грудні 2020-го я поламав праву ногу – послизнувся і впав на тротуарі. Викликали мені "швидку". Не мав грошей на операцію, два місяці пролежав у лікарні на витяжці. 11 лютого, коли мене виписали з гіпсом – ще три місяці мав його носити. Того дня пішов сніг. Мене вивели за ворота лікарні, я попросив людей допомогти, щоб довели до зупинки й посадили на лавку. Я там майже добу просидів, – голос Танянського надломлюється, ніби чоловік зараз заплаче, але він швидко себе опановує. – Наступного ранку до мене підійшли чоловік і жінка, які поряд там живуть – Максим і Наташа. З'ясували мою ситуацію. Ввечері приїхали на своїх "Жигулях" і відвезли на ніч у притулок "Світло надії". Там з гіпсом не беруть – треба, щоб був ходячим. Тому наступного дня мене перевезли сюди.

Поступово призвичаювався до місцевих порядків. Коли зняли гіпс – став потроху ходити, розробляв ногу. По мірі можливостей працював – виконував роботу помічника кухаря, згодом став ходити на чергування як охоронець. Та в якийсь момент вирішив усе кинути.

– У мені знову гординя заграла. Давила відповідальність, почувався винним, що не встигаю все зробити, що збирався… Ну і стало тягнути випити. Тому в грудні торік я пішов. Написав записку, подякував за все. І пішов з роботи.

Два місяця жив як безхатько – ночував на вокзалі, шукав випадкові підробітки, жебракував. У тому районі мав багато знайомих, тож голодним не залишався. Та й чарку наливали. Іноді до нього підходили товариші з "Чистого неба", запрошували повернутися. Та відмовлявся.

– Мені було, по-перше, соромно повертатися. Ну і гординя грала – як це так, щоб я повертався. Але Бог управив по-своєму: 26 лютого, на третій день війни, я зламав ліву ногу. "Швидка" повезла в лікарню, але там неправильно поставили діагноз. Написали, що вивих, а насправді зламав шийку стегна. 28 лютого "швидка" знову привезла сюди. Звісно, за моєю згодою. Отак я тут і хожу – зрослося без гіпсу, – чоловік підтягує милицю ближче до себе.

 

– Чи складно було побороти залежність? Отак взяти й відмовитися від горілки? – питаю.

– Ну, перший раз я перед тим, як сюди потрапити, два місяця в лікарні не пив. Хоча, якби хтось налив, то не відмовився би, звісно. А другий раз було складніше, та перетерпів.

– У нас перві три дня можуть і 100 грам налить, шоб "білка" не стрєльнула, – від плити каже, підвищуючи голос, Валерій Жовнірович. – І покурить дадуть.

СПАСІННЯ

У кухню швидкою ходою заходить керівник центру – 37-річний Дмитро Маковєєв. Невисокий, коротко стрижений шатен спортивної статури. Заносить пакети з продуктами, ставить біля холодильника, щось каже кухарю та швидко йде.

Дмитро Олександрович, як його тут називають, зайнята людина. Але знаходить час поспілкуватися та розповісти свою історію життя. Він – так званий старший брат, а для цього центру – керівник і наставник. І водночас один з його мешканців. Живе в окремому флігелі – там лазня з душем і невеликим басейном, куди раз на тиждень ходять усі мешканці ребцентру, а ще офіс і одна невелика житлова кімната.

Маковєєв власним прикладом доводить, що наркомани колишні – бувають. Зміг позбутися залежності, тепер допомагає іншим.

– Ми євангельські християни, живемо по слову Божому. А цей центр заснував харків'янин Дмитро Кваша. Це мій друг дитинства. Ми з ним змалку починали вживати: мені було 11, йому – 14.

Історія Дмитра Маковєєва вражає, хоча й, на жаль, не унікальна. Коли пішов у перший клас, вже курив цигарки. В 11 років уперше спробував курити травку. Таку поведінку нині пояснює тим, що рано захотів "бути дорослим".

– Я тоді вже бухав нормально, валявся під парканом. Просто дивом закінчив дев′ять класів школи. Коли в 15 років пішов у бурсу, вже "висів" на трамадолі (опіоїдне знеболювальне. – Gazeta.ua ), їв його щодня років п′ять. Це давало мені ілюзію – почувався дорослим, упевненим чоловіком. Насправді так намагався подолати якісь комплекси. Почали з'являтися інші наркотики – років у 17 уперше спробував ін'єкційний. Так званий "гвинт" – первітин (радянська назва метамфетаміну, потужного і небезпечного психостимулятора, що викликає психічну залежність. – Gazeta.ua ). Увесь час без гальм – з 15 років не було тверезого життя. Був одержимий наркотиками.

Поворотним моментом стала відкрита небезпека для життя. Дмитро отримав незначну травму ноги – для здорової людини це була б невелика гематома. Але пішов загальний сепсис організму, нога сильно набрякла, була на межі некрозу. Чоловікові загрожувала ампутація та просто дивом лікарям вдалося врятувати кінцівку.

– Моє мислення було егоїстичне, спрямоване лише на себе. Постійно брехав, єдиною ціллю було дістати наступну дозу, – тепер Дмитро має сили говорити вголос про той жахливий спосіб життя, який вів. – Коли познайомився з Богом, у мене зовсім розвернувся ракурс власного розуміння життя – через віру.

 

За порушення режиму вигнали спочатку з однієї лікарні. Згодом потрапив в іншу, але й там недовго втримався. З ногою знову почалися проблеми. І саме в цей момент йому зателефонував Дмитро Кваша. На той момент не спілкувалися з ним три роки. Як виявилося, він потрапив на реабілітацію – платну. Вона дала добрий ефект, але потребувала великих грошей.

– Це великі суми, непідйомні для його матері-вчительки. Пощастило, що в нього брат в Англії, який дав гроші. Пройшов Дмитро реабілітацію і залишився служити в церкві – хотів допомагати іншим позбутися залежності. Думав, як зробити це для людей, в яких немає грошей на вартісну програму. Цю ідею підтримав пастор церкви. Перші три місяці допомагали – 1 грудня (2016-го. – Gazeta.ua ) зняли невеликий будиночок на околиці, підтримали фінансово. Почали організовувати там центр "Нове небо". Я приїхав туди в червні, був сьомим, хто там жив. Почали трудитися, щоб утримувати будинок.

Нині центр на самозабезпеченні: для його утримання заробляють гроші мешканці, які проходять реабілітацію. Працюють на будівництвах, виконують демонтажі, ремонтні роботи в будинках і квартирах. Дмитро як виконроб шукає замовлення. За ці роки мають напрацьовані зв'язки й постійних замовників.

Клієнтами – власне, мешканцями – "Нового неба" стають люди, які мають останній шанс змінити життя. Це наркомани, алкоголіки, ігрозалежні, люди з кримінальним минулим, безхатченки. Їх забирають із вокзалів, базарів та вулиць – проводять там інформаційну роботу, запрошують приєднатися до братства. Також сюди перенаправляють клієнтів з благодійної організації "Світло надії" – в їхньому тимчасовому притулку немає умов для постійного проживання безхатченків.

– Єдина умова – прийняти для себе рішення, що готовий міняти своє життя, – пояснює Дмитро. – Моє завдання – щоб ці люди відновилися повністю в усіх сферах життя, найперше – в соціальній, духовній. Моє бачення таке, щоб люди, які проходять реабілітацію, починали надавати допомогу таким же людям, і через це в нас зростає служіння. З одного будиночка в Полтаві ми зросли до того, що маємо повноцінні центри тут, в Одесі та Кременчуці, плануємо відкрити в Києві.

 

За шість років через "Нове небо" пройшли більше тисячі людей. Не всі змогли виправитися – багато хто повертається до згубних звичок, із сумом говорить куратор. Однак чимало є й історій позитивних. У центрах продовжують жити літні люди, для яких це єдиний прихисток. Непоодинокі історії, коли люди повертаються в родини, повністю відновлюються і позбуваються залежності.

– У чому секрет вашої програми? – питаю.

– Ніяких секретів. Молимося, розбираємо слово Боже. Працюють психологи. Немає покарань – є тільки діалог, спілкування, особистий приклад. Інших варіантів немає, – відповідає.

×