"Лєнин чоловік вибіг з матрацом на голові. Бо стьокла постоянно сипалися" – як живеться українцям на півдні біля позицій росіян

28

Степногірськ розташований за 30 км на південь від Запоріжжя – у Василівському районі. Є центром селищної громади, до якої входять ще вісім населених пунктів: Степове, Лук'янівське, Малі Щербаки, Павлівка, Приморське, П'ятихатки, Жереб'янки та Лобкове. Останні три села – не контролюються Україною. Два окуповані, а одне знаходиться у сірій зоні.

Колись Степногірськ був селом із назвою Сухоіванівка. Та у 1980-х неподалік відкрили поклади марганцевої руди. Це і дало старт для стрімкого розвитку місцевої інфраструктури. Почали будуватися спальні мікрорайони, відкриватися дитячі садочки, школа. У 1987 році село отримало статус селища міського типу та нову назву. Щоправда вже у наступному десятилітті шахту визнали нерентабельною та закрили.

Наступні чверть століття Степногірськ жив спокійним провінційним життям, де люди перебивалися сезонними роботами та влаштовувалися у фермерські господарства, чи їздили працювати у Запоріжжя. Та все змінилося у лютому цьогоріч, коли частину області окупували росіяни.

Нині Степногірськ – майже на лінії фронту – за кілька кілометрів звідси вже розташовані позиції росіян. Майже щодня селище здригається від обстрілів – окупанти цілять по цивільних об'єктах, як у самому населеному пункті, так і в навколишніх селах. Цілеспрямовано знищують інфраструктуру.

Як виживає Степногірськ в умовах російської агресії, дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.

КУПІВЕЛЬНА СПРОМОЖНІСТЬ

Центр Степногірська – такий собі невеликий простір між панельними дев'ятиповерхівками. На першому поверсі однієї з них був супермаркет місцевої мережі, де масово скуповувалися люди. З березня магазин не працює, а замість вікон там щити з фанери.

Свіжі продукти жителі можуть купити на невеликому базарчику, що працює вранці по декілька днів на тиждень. Там продають городину, молоко та сметану, домашні яйця. Іноді – м'ясо та птицю.

Після початку повномасштабної російської агресії у Степногірську лишилося чотири магазини. В "Нашій Рябі" можна купити свіже м'ясо. Ще є три бакалійні лавки – невеликі, в яких торгують самі власники.

В одній з таких крамниць у центрі торгує місцева підприємиця Ірина – висока струнка блондинка з пишним волоссям, заколотим на потилиці. Одягнена у чорну футболку з сірим принтом і стразами та молочного кольору легкі капрі.

Наполегливо просить її не фотографувати, але погоджується поговорити. Згадує, як зі ЗМІ дізналася про початок повномасштабної російської агресії та за пару днів вже могла відчути нову реальність особисто – гуркіт віддалених вибухів розносився селищем. А далі – полетіли літаки.

– Дуже страшно було. Наші ЗСУ збили ці російські винищувачі. Почалися обстріли. Не тут, бо це наші навалювали оркам. Але летіло в нас над головою, – розповідає жінка. – Зараз нас обстрілюють росіяни. Минулої середи прилетів "касетник". Впав перед магазином. Через стіну – товсте залізо – попробивало і прилетіло, – показує на стіну магазину, посічену дрібними отворами від уламків міни. Знімає з полиці пачку з чаєм, наскрізь пробиту осколком.

 

На початку березня російські загарбники систематично обстрілювали місто Василівку за 18 км від Степногірська. Жителі селища тоді добре чули вибухи, але до них не "прилітало". Все змінилося після окупації сусіднього міста – снаряди полетіли вже і по Степногірську. Ірина виїхали з дитиною до сестри у Чехію. Та за два місяці повернулася. Одна.

– Вважаю, що ми там – безкоштовна робсила. Платять, але дуже мало. Працювала у магазині товарознавцем, то грошей не вистачало навіть житло зняти, – веде далі Ірина. – Чеська Республіка перші півтора місяця дає житло і один раз платить допомогу. А потім що? Квартира 20 тисяч крон, а зарплата – 17 тисяч.

Нині у рідному Степногірську жінка працює сама на себе. Покупців мало, але вони постійні, зізнається. І додає, що до неї ще приїжджають скуплятися із сусіднього Кам'янського за 5 км. Село постійно під обстрілами і там не працює нічого.

– Товари закуповую у Запоріжжі. База працює там, але ціни… Пачка солі півторакілограмова – 60 гривень, – із сумом констатує підприємиця. – Однак люди все рівно є, бо куди ж їм діватися. Ірина Верещук (віцепрем'єр-міністр. – Gazeta.ua) сказала мешканцям Херсонської і Запорізької областей: "Евакуюйтеся". Куди? Щоб у місті квартиру зняти, щонайменше п'ять тисяч гривень на місяць треба, плюс комунальні. А зарплати – шість тисяч. Як жити?

Асортимент у магазині скромний. Є товари тривалого зберігання: безалкогольні напої, чіпси, снеки, чаї та кава. І трохи бакалії – сіль, цукор, крупи.

– Найчастіше купують напої та п'ють каву, – каже Ірина. – Деякі продукти – як то макарони, майже не беруть. Бо їх щотижня видають у гуманітарній допомозі.

До магазину заглядає невисокий 67-річний Микола Брик у білій з широкими сірими смугами футболці та світлих бриджах. Шкіра під його коротко обстриженим рідким волоссям засмагла та блищить на сонці. Мружить очі за скельцями діоптричних окулярів.

Має квартиру в багатоповерхівці, але зараз живе у дачному будинку на околиці селища. Бо там є підвал, в який ховаються одразу, як починається обстріл. Одного разу в город біля нього прилетів російський снаряд і вибухова хвиля "винесла" вікна і повивертала труби водогону, розповідає чоловік. Але особливо із цього приводу не побивається, бо питної води у Степногірську все рівно немає – зникла у перші дні війни, бо окупанти пошкодили насосну станцію у сусідньому селі Лобковому.

– Набираємо воду у тих, хто має свою скважину. Люди дають. Але набрати можна, коли є електрика. Як б'ють (росіяни. – Gazeta.ua) по підстанціях і свєту нема – значить, нема нічого.

Фото: Ольга Стенько

Брик показує на сусідню з магазином ділянку. З-за паркану приватного будинку на вулицю виведена пластикова труба із якої тече вода. Туди по черзі підходять люди та набирають її у пластикові баклаги. Повні ємності везуть додому "кравчучками" чи на велосипедах. Таким же способом перевозять великі білі пакети та коробки – сьогодні у селищі роздають гуманітарну допомогу.

ГУМАНІТАРНА ДОПОМОГА

За дев'ятиповерхівками "сховався" дитячий садочок – невелика двоповерхова будівля на акуратному подвір'ї. Під молодими розлогими деревами – таблички з назвами рослин та описом їх користі для організму.

Біля входу – з півтора десятка людей різного віку та статі. До виходу на невелику гірку котить велосипед худа жінка років 55 в легких чорно-білих трикотажних штанях та схожого забарвлення футболці. На багажнику прив'язаний великих білий пакет. Через поліетилен проглядаються контури пляшки олії та продуктових упаковок.

– Не знаю, що там. Дають то й дають. Кожного тижня від різних організацій отримуємо різне. В основному, продукти тривалого зберігання – крупи, олію. Іноді буває молоко, – говорить Тетяна. – Роботи тут немає. То фактично тільки пенсіонери можуть собі дозволить шось купити. Робота є в городі (у Запоріжжі. – Gazeta.ua). Но маршрутка в одну сторону коштує 50 гривень. Не накатаєшся. Я працювала в Запоріжжі в обласній лікарні, но їздити невигідно. Бо зарплата шість тисяч. Тільки на дорогу й хвата.

Всередині, у просторому холі, організували пункт видачі гуманітарки. Отримувачі заходять по одному з паспортами. Спочатку – реєструються в невисокої платинової блондинки років 55-ти, що сидить по центру приміщення за маленьким низьким столиком на дитячому стільчику.

– Оце бабушки паспорт, їй 83 роки. Живе сама, – протягує документ засмаглий чоловік у світлій картатій сорочці. Говорить російською. – А оце ще для трьох людей. Із них одна дитина. Тут інша адреса, але теж по Тавричній.

 

Блондинка ретельно записує особисті дані – прізвище, адресу та телефон – у лінований зошит формату А4. Після цього говорить помічниці, що треба видати. Чоловік отримує пакет з крупами та олією і згорток з милом для бабусі, а для своєї родини – велику білу коробку з логотипом Червоного Хреста. На коробці виписаний перелік продуктів: дві пачки чорного чаю в пакетиках, по 3 кг макаронів та борошна, по кілограму цукру та довгого рису, вісім маленьких баночок сардини в олії, три баночки солонини, літр соняшникової олії та шість пакетиків розпушувача.

– У нас є коробки для родин з трьох-чотирьох людей. Тих, хто постійно живуть у Степногірську, а не мігрують туди-сюди. Є коробочки для бабульок стареньких, які живуть одні. І пакети для родин з двох людей. Всі отримують допомогу кожного тижня. Про продукти домовляється селищна голова Ірина Кондратюк (найчастіше гуманітарку привозять релігійні громади та фонди великих бізнесменів. – Gazeta.ua), – пояснює Наталія Лосева, яка реєструє людей. – Умова єдина: людина повинна жити тут і прийти з оригіналом паспорта.

Наталія Арсентіївна – музичний керівник дитсадка. На видачі допомоги працює як волонтерка.

Попри те, що дитячі освітні заклади у селищі не працюють – тут досі лишаються жити понад півсотні дітей різного віку. А працівники дитсадка, що не евакуювалися – продовжують ходити на роботу та отримують повну ставку. Чергують у закладі, допомагають з видачею гумдопомоги, прибирають територію та приміщення.

– У мене 20 дітей у списку. Зараз 10 за кордоном, 10 – у Запоріжжі. Діти, які залишилися, в садочки не ходять – сидять удома з родичами, – говорить вихователька Лілія Володимирівна.

Через дорогу від школи дивиться на селище чорними вікнами п'ятиповерхівка. Частина будівлі виглядає цілком нормально: металопластикові вікна, фіранки за шибками. А от крило праворуч виглядає нежилим. При цьому, стіни – цілі.

 

– Чи не обстрілом пошкоджений гуртожиток? – питаю у перехожого пенсіонера.

– Це роками так стоїть, адміністрація гуртожитку ремонт затіяли і покинули, – відказує чоловік. – Поїдьте в мікрорайон, подивіться, що там натворили.

ЖИТТЯ ПІД ОБСТРІЛАМИ

Спальний 3-й мікрорайон розташований на пагорбі. Яскраво сірі під пекучим південним сонцем три панельні дев'ятиповерхівки понуро височіють поміж такими ж безрадісними п'ятиповерхівками, що утворюють подвір'я-колодязі. Місцеві називають їх "коробками". Зсередини двори виглядають затишніше: біля під'їздів зелено, є лави для відпочинку та дитячі майданчики.

На одному з таких подвір'їв на стоянці серед легковиків припаркований невеликий червоний трактор – акуратний і блискучий, наче велика дитяча іграшка. До нього причеплена сіра цистерна. Трохи подалі на вибивалці для килимів, підставивши з двох боків стільці, грають у нарди двоє молодих чоловіків. Не представляються.

Один, худорлявий брюнет років 30, має еластичну пов'язку на нозі. Лікую травму та оформлюю документи на інвалідність, каже. Його товариш та одноліток – коренастий рудий блондин у сірій футболці та шортах. Розповідає, що обидва працювали будівельниками за кордоном та у Запоріжжі. Зараз в області роботи немає, а виїхати за межі країни не дозволяють. Тому не мають де заробляти.

– Допомагаємо патрулювати мікрорайон і розносити по квартирах сусідів питну воду, – пояснюють.

Воду сюди привозить родина пані Світлани. Жінка, зачувши голоси виходить з підвалу, де люди облаштували укриття. Про себе говорить коротко: "Працюю у школі бібліотекарем. Робота і зарплата є".

Трактор належить її синові. Має власне фермерське господарство, поля. Та цьогоріч жодне з них не засіяли і навіть не потикалися туди – на початку російського вторгнення території замінували ЗСУ, щоб не пропустити окупантів до Запоріжжя.

 

– Воду привозимо двічі на день. Виходить загалом три куба для потреб нашої "коробки". Люди приходять з баклажками, відрами, каністрами. Використовують воду для усіх господарських потреб, – розповідає Світлана.

До розмови приєднується Анна – молода невисока блондинка в темному спортивному одязі.

– Навчилися стірати в машинках. Люк для порошка одкриваєм, заливаєм воду. Літрів 10-12. Коли гудить і намагається сосать – заливаємо. Остановилась і почала крутиться – значить, хватить. Коли зливає воду і треба полоскати – заливаємо знову. Вивчили всі цикли прання. Щоб попрати за півтори години, треба 60 літрів води, – каже Анна.

Окрім прання, людям довелося вирішувати проблему з приготуванням їжі. У Степногірську відсутнє централізоване опалення та газ у будинках. Селище мало бути газифіковане та прокладений газогін так і не дотягли. Тож перший час, коли багатоповерхівки в центрі лише здали в експлуатацію, використовували скраплений газ, який закачували у спеціальні цистерни. Згодом відмовилися від цієї ідеї. Тому нині в селищі все працює на електриці. Коли її немає, у дворі мешканці влаштовують "барбекю": виносять мангали, розводять вогнище. Кожна родина готує для себе, але нерідко пригощають один одного.

Найбільша проблема в селищі – медикаменти. Єдина аптека, що була – закрита.

– Тут залишилися, в основному, літні люди, інваліди. Їм постійно потрібні ліки. Доводиться замовляти тим, хто їздить у Запоріжжя. Давати гроші, щоб привезли, – пояснює Світлана.

ПІДЗЕМЕЛЛЯ

З десяток сходинок ведуть униз до металевих дверей підвалу. На них вказує біла стрілка на стіні, поруч з якою великими літерами написано "Укриття".

– У нас зараз зібрався колектив з дев'яти людей, що 11 днів ночують у підвалі. Коли обстріл, сюди збігаються всі інші, – Світлана пропонує показати сховище. – Нам у сільраді дали пльонку, нею позакривали вікна. Всередині облаштували житло. Раніше це було непристосоване темне захаращене приміщення, зараз – схоже на хостел. Є спільна кухня і окремі кімнати.

Всередині прохолодне і вологе повітря, пахне пліснявою. Але не темно – у кожному приміщенні під стелею світиться економна лампочка.

За дверима, у "передбаннику", помічаю рух. Чорний пес, віддалено схожий на різеншнауцера, дивиться насторожено. Але не ворожо.

– Це ми тут приютили песика. Він не троне, старенький, хроменький. Хоть і переляканий. У мене вдома чіхуашечка – маленька сумирна собачка, але зараз він агресивний. Бо переляканий, – говорить жінка. Відкриває наступні двері, металопластикові з порушеним склом і заклеєні плівкою. – Ці колишні балконні двері ми поставили самі. Їх вибило вибухом, хазяїва хотіли викидать, а ми сюди забрали.

 

Спільний простір – це Г-подібне приміщення, по центру якого встановлені накриті клейонкою столи. Тут облаштували місце для приготування їжі – на столах стоять таганок на дві конфорки з газовим балоном, електропічка, мікрохвильовка. Є бутиль з питною водою та рукомийник. В обідній зоні встановили телевізор, а в кухонній – холодильник. З-за нього визирає красиво намальований плакат: "З днем народження, Сергій!" За період, поки в підвалі періодично ховаються від обстрілів, тут привітали трьох іменинників.

За наступними дверима – темний коридор, з нього можна потрапити до трьох "кімнат відпочинку". Всередині майже немає особистих речей, переважно – спальні місця. Матраци, ковдри, подушки. Мінімум постільної білизни. Хтось притяг сюди ліжка, деякі спальні місця облаштовані з підручних матеріалів.

Двері завішені ковдрами, щоб стримати протяги. На центральному проході – шматок м'якої білої повсті.

– Це ми ще взимку завісили, щоб було не так холодно. Принесли електрокамін. Я живу на першому поверсі, то кинула сюди переноску, щоб його включити. То електрики намотало стільки, шо єлі погасила, – каже Світлана.

На стінах у кімнатах можна помітити різні написи. В останній, найбільшій – простенькі графіті. Світлана розповідає, що коли її син був підлітком, то з однолітками грав тут у настільний теніс та слухав музику. Вони ж і розмалювали стіни.

 

Нині 37-річний син жінки із родиною живе в Запоріжжі. Світлана ж забрала до себе у квартиру 80-річну матір із сусіднього дому. Бо вона жила на верхніх поверхах.

– Дуже важко всім, а особливо людям старшого віку. У нас тут нещодавно чоловік викинувся з вікна і помер на місці. Не витримав всього цього. Йому було років 60. Жив з жінкою лежачою. Доглядав за нею. Нічого не предвєщало. Напередодні ввечері був із усіма. Ми по вечорах тут всі разом п'ємо чай. А наступного дня таке сталося, – розповідає жінка.

"ПОДАРУНКИ" ВІД РОСІЯН

З протилежного боку будинку біля під'їзду організована своєрідна зона відпочинку. Біля лави є столик та декілька стільців. З сухих гілок сплетений невеликий тин – як декоративна огорожа. А біля нього жовтіють штучні соняшники.

У повітрі розноситься приємний аромат смаженої риби. З трьох вікон двох перших поверхів виглядають жінки.

– Нам, може, вийти? Так ми щас, – голосно говорить з вікна першого поверху жвава коротко стрижена світловолоса жінка міцної статури. Спускається за лічені секунди. Одразу звертає увагу на розлогі міцні кущі помідорів в палісаднику. – Гляньте, які помідори в нас! Ти ж тут сидиш, ні на дачу, ні на базар не вийдеш. А свіжого помідорчика ж хочеться! Ну то ми й насадили під вікнами. А воно взяло і он яке красиве росте!

Висівали насіння навіть коли вже було відомо, що росіяни окупували частину області, згадує жінка. Представляється Ольгою.

– Було страшно, коли ми чули, шо стріляють. А зовсім злякалися, коли до нас "прилетіло" перший раз, 27 лютого. Попали в поля, де в нас було водопостачання – на скважину в Лобкове. З 28 лютого у нас вже не було води. Гатили по інфраструктурі. І по підстанціям б'ють, шоб електрику вибить. Хочуть зробити нам якомога гірше, – говорить Ольга.

Слідом за нею з під'їзду виходять ще дві жінки. Росіяни обстрілюють селище навмання – куди прилетить, кажуть.

 

– Можливо, цілять у щось конкретне, але міни прилітають по житлових будинках, – пояснюють.

У квітні окупанти поцілили в місцеву школу, згадують жительки. А дачне поселення на околиці Степногірська, яке тут називають Орішник, закидали щільно. Майже кожна тамтешня ділянка пошкоджена. Багато будинків зруйновані вщент.

– Ми п'ятий місяць живем як на пороховій бочці. Боїмся вибухів. І боїмся оцієї тишини, як зараз. Бо в любий момент може прилетіти. Не завжди й свист чути, – додає Світлана.

– Ми оце вєчером вийдем, сядем чай пить. Тіки десь свистить – нас уже немає, ми в підвалі. Навчились бистро бігать, – пояснює Ольга.

Відносне затишшя у Степногірську настало після 9 червня, коли в мікрорайон прилетіли вісім ворожих снарядів і розбили гуртожиток, дитсадок та будинки. Однак 7 липня вночі обстріли повернулися. Тоді тутешні будинки постраждали від ворожих снарядів. Одна з мін зачепила край даху і впала майже у центрі подвір'я, згадують жінки. Вибило вікна у будинках, осколки посікли стіни та перекриття.

– Якби не дах, міна упала б в під'їзді, або в квартирі другого поверху, де були на той момент люди, – упевнено кажуть співрозмовниці.

– У нас одна женщіна сама ночувала. Її тоді придавило дверима, – долучається до розмови Олена Левченко, чорнява жінка років 40.

– Но перший удар був на углу оцього дома, там яма є, – показує праворуч від себе Ольга. – Ми всі в хатах ховалися за другою стінкою. Попадали на підлогу. А воно стьокла сипляться, такий шум! Зразу бігти було нільзя. А тоді ми в під'їзд перебралися. Кричимо: "Кого поранило, то кричіть щоб ми почули. Прибіжим і витягнем!" Коли одна жінка і кричить. Вона з третього поверху вибігла в під'їзд, а там двері перекособочені. Ми прибігли, відтягли ті двері, дістали людину. Лєнин чоловік вибіг з матрацом на голові, бо стьокла постоянно сипалися. Страшне шо робилося!

 

Від однієї з мін, що впали на двір тієї моторошної ночі, отримала серйозні поранення мешканка сусіднього дому. А чоловік, який тимчасово проживав там же – загинув від осколка.

– Нам потім сказали, шо смерть миттєва була, потрапило в грудину. А Олі пробило руку. Кістки, м'язи, артерія – все розворотило, – розповідає ще одна мешканка подвір'я Ольга Шатохіна. – Всі туди побігли, давай її перев'язувати, зупиняти кров. Приїхали військові медики, надали допомогу і забрали в обласну лікарню.

Білі пошкоджені вибухом "Жигулі", що досі стоять біля під'їзду, належать вбитому міною чоловіку. Він приїхав з Одеси відвідати могилу дружини, похованої біля Токмака. Через товариша вийшов на постраждалу Ольгу та домовився, що кілька днів поживе у неї.

– А потом у нього інсульт случився. І Оля за ним ухажувала нєсколько місяців. І ще одна жінка в неї була – тоже інвалід. Жила тут неподалік сама. То Оля її забрала, бо переживала, шо сидить голодна. Отак і ухажувала за двома чужими інвалідами в своїй однокомнатній квартирі, – розповідає Олена.

Поранена відмовилася повертатися додому. Нині мешкає у Запоріжжі. Її ж квартиру після трагедії прибирали сусідки. І ледь там не загинули.

– Ми пішли вчотирьох помогти. А нас там накрило. Як гахнуло! Другий раз в ту саму квартиру вогонь пішов. Мене кинуло! Дівчат штовхнуло. Міна прилетіла в дитячий садік, шо трохи далі. Осколки долетіли до середини двору, а гаряча вибухова хвиля прямо на нас прийшла, – широко відкриваючи очі від пережитого жаху та жестикулюючи, емоційно розповідає Ольга.

Це сталося через п'ять днів після попереднього "прильоту". Жінки зауважують, що окупанти обстрілюють житлові квартали по релігійних святах: спочатку – били на Івана Купала, потім – на Петра і Павла.

 

– Тут одні люди жили, яким ракета прилетіла прямо у вікно спальні на 8 поверсі. Просто чудом всі живі осталися. Вони переїхали до нас, в дім навпроти, – додає Світлана.

У перші тижні повномасштабної війни в третьому мікрорайоні було багато дітей. Але з часом їх майже усіх вивезли за кордон – у Польщу, Чехію, Німеччину, Італію

– 9 березня закидали снарядами Кам'янське. Страшне шо робилося. Наш дом, як на кольосах, совався туди-сюди. У мене був у гостях внучок. Зять прибіг, у маленький дєтскій рюкзачок кинули внуку дві кофти, двоє штаніков і двоє трусіков. Схопили його в охапку, заскочили в машину і уїхали. А тут гатили так, що я Богу молилася не за себе, а щоб вони живі вибралися. Все падало й падало! – розповідає Шатохіна.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Зустрічає Чечня, кадировці. Бородаті, брудні, жорстокі" – як тікають люди з окупованого Токмака

Коли вже прощаємося, жінки несподівано звертаються з проханням. Просять допомогти знайти їм заняття: "Щоб і руки були при ділі, і користь приносили". Бо зараз єдине, що робимо – прибираємо двір, пояснюють.

Результати їх діяльності добре видно: подвір'я та потрощені під'їзди виглядають ідеально чистими. Немає не те що уламків та розбитого скла, а навіть дрібного сміття та пилу.

– Ми, може, в місті б пиріжки продавали та людям в армію кошти б передавали. Та ми не доїдем до міста…Може б сітки плели. Аби договориться десь про матеріал. Бо у нас нічого немає. Тільки хороший підвал і роботящі руки, – каже Левченко.

ОКУПАНТИ НА ПОРОЗІ

– Мені ніхто раніше не говорив про це, що вони хочуть сітки плести. І запиту від військових не було. Але будемо думать, як це можна зробити, – говорить голова Степногірської селищної ради Ірина Кондратюк.

Зустрічаємося з нею у центрі селища, на майданчику між 9-поверхівками. Тут складається враження дещо захищеного простору. Попри це чути гучні вибухи – це росіяни почали черговий обстріл Кам'янського. Також регулярно закидають мінами два села Степногірської громади – Лук'янівку та Павлівку.

 

До позицій ворога від Степногірська – максимум 15 км.

– Кожного дня, ранку і ввечері, созванюємся, узнаєм обстановку (в окупованих селах громади. – Gazeta.ua). При нагоді передаємо гуманітарну допомогу, – розповідає Ірина Кондратюк. – На жаль, не можемо відновити їм електропостачання. У них немає майже п'ять місяців ні води, ні електрики. В людей немає можливості зняти пенсії з картки, жоден банк не працює.

В окупації працює одна з сільських старост громади. Вона не виїхала, бо не може кинути напризволяще людей, пояснює Ірина Анатоліївна.

– Погрози їй були. Но поки що все добре, – стримано коментує голова.

Російські снаряди полетіли в Степногірське у березні. Спочатку – в приватну забудову. Згодом почали цілити в спальні райони. Прямі попадання прийшлися у два будинки – на Молодіжній та Сухоіванівській вулицях, говорить голова селищної ради.

– Постраждала школа, дитячий садок. Останнім часом, коли в нас падали касетні снаряди, пошкодження отримала і амбулаторія сімейної медицини. Декілька снарядів було нерозірваних. Наступного дня приїхали сапери і знешкодили їх, – розповідає Ірина Анатоліївна.

Від обстрілів у громаді загинули три особи, десять отримали поранення різного ступеню тяжкості.

– У селищній раді залишилося дуже мало людей – більшість евакуювалися, бо мають дітей. Та ми продовжуємо роботу. Працюємо з людьми, – веде далі Ірина Кондратюк. – Додалася до обов'язків гуманітарна допомога. Дуже велика проблема з питною водою. Ще від обстрілів у першу чергу страждають наші електродроти. Дякуючи нашій дільниці електриків, які працюють злагоджено, по мірі можливостей швидко усувають проблеми.

У громаді працюють всі служби – на вулицях досить чисто, сміттєві баки виглядають акуратно і не переповнені. Хоча комунальникам іноді доводиться працювати у перервах між обстрілами.

 

– Прописаних у нас 5100 (осіб. – Gazeta.ua ), мешкало ж близько чотирьох тисяч. Сьогодні залишилося максимум півтори тисячі. Проживає 80 дітей різного віку. В тому числі двоє новонароджених – одному три місяці, другому три тижні. Народилися в Запоріжжі, а потім сюди їх привезли.

В амбулаторії сімейної медицини працює лише одна сімейна лікарка з двох. За потреби, виїжджає на виклики, призначає ліки. Та це не вирішує глобальну проблему відсутності екстреної медичної допомоги, каже Кондратенко.

– У нас не працює "швидка" тут, бо бояться. На території є бригада, яка підпорядковується Запоріжжю. Але у них то фельдшерів, то водіїв немає. То ще чогось. Дуже виручають військові. У будь-який час доби, вночі й під обстрілами – приїжджають, надають допомогу, вивозять у Запоріжжя. І не тільки поранених. Беруть людей навіть якщо інсульт чи переломи, – каже наостанок Ірина Анатоліївна.

×