"Кто вам разрешил жить лучше, чем мы?" – як Дергачі стримали російську навалу і стали щитом для Харкова

26

Дергачівська громада є найбільшою у Харківській області. Об'єднує 38 населених пунктів, де до початку повномасштабної війни жили 44 тис. людей.

З перших годин російської агресії громада прийняла на себе один із головних ударів окупаційних військ, бо має прямий кордон із РФ. Прикордонні села практично одразу потрапили під окупацію. Ворог кидав великі сили і на захоплення адміністративного центру громади – міста Дергачі. Населений пункт повинен був стати головним плацдармом загарбників для подальшого наступу на Харків. Однак місто встояло, хоча росіяни робили все, щоб його оточити і зайти на територію.

На початку вересня Збройні сили України здійснили стрімкий контрнаступ у Харківській області та звільнили Дергачівську громаду від російських окупантів. У населені пункти повернулася українська влада.

Як Дергачі пережили російську навалу та як місто живе після деокупації сіл і селищ громади — дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.

ТАНКИ БІЛЯ САДОЧКА

Російська армія у лютому-березні наблизилася майже впритул до Дергачів, окупанти намагалися встановити повний контроль над містом. Тому масовано обстрілювали населений пункт із літаків, систем залпового вогню та артилерії.

– Вони, може, й заходили в місто, але до нашої вулиці не дійшли. Літаки літали і над моїм будинком. Бомбили, – згадує місцева 62-річна Ольга Кармазіна.

Живе в приватному будинку на тихій вулиці неподалік центру міста з хворим чоловіком та сином-студентом.

Фото: Ольга Стенько

День, коли почалася війна, запам'ятала назавжди. Ранком годувала хворого чоловіка, а потім десь "сильно бахнуло", розповідає.

– Це було трохи за п'яту ранку. Видно, обстріл був по Козачій. Що почалася війна, я й не дуже зрозуміла. Но в нас під садіком, де я робила, з 23 числа (лютого. – Gazeta.ua) вже стояла наша техніка. Мені жінка на остановкє сказала, шо учєнія будуть. Ми тоді так ще не могли подумать, шо війна почнеться. Надіялись на лучше, – розповідає жінка.

У перші дні війни її хата постраждала від російських снарядів: посікло уламками вікна та дах. Саму ж родину урятував сусідський паркан, який під час одного з обстрілів прийняв на себе вибухову хвилю. Інакше б уламки могли влетіти у вікна, які у Кармазіних виходять у двір.

 

– У сусідів за два дома бомба впала у дворі – вивернуло їм паркан і будинок побило. У домі на горбі вивернуло з корнєм грушу та яблуню, вбило півня, поруйнувало дом, – перераховує наслідки обстрілів жінка. – Стріляли з Козачої, зараз – із Бєлгорода. Нам сюди чути, як Харків обстрілюють, – пояснює Ольга Андріївна.

Жителі міста звикли жити під обстрілами. Вони можуть початися у будь-який момент, говорить Кармазіна. Та згадує, що одну із найстрашніших атак Дергачі пережили на Чистий четвер, 21 квітня. Тоді росіяни масовано били по всьому Харківському району.
Нині місто поступово повертається до звичного життя. Тут відкрилися магазини та ринок, ходить громадський транспорт, працюють комунальні установи.

МЕРТВИЙ ПІВЕНЬ

Трохи далі по вулиці зустрічаються будинки, з яких досі стирчать у небо голі крокви – покрівлі сильно побило осколками снарядів. На протилежному боці, з-за фарбованих у яскраво-синій металевих воріт, виглядає старенький цегляний будиночок – його вікна забиті фанерою та напівпрозорим поліетиленом. На сусідній ділянці за сірими металевими воротами чую чиїсь кроки - отже, хтось є вдома. Та й шиферний паркан виглядає дуже цілим – явно відремонтований.

Від мого стуку по металу хвіртки найперше озивається собака – гавкає з-за паркану надсадно хриплим голосом. За хвилину на двір визирає і хазяїн – високий худий чоловік із сивими вусами, одягнений у робу – штани та синю куртку поверх фліски. Представляється Сергієм Григоровичем, запрошує у двір.

 

За воротами – досить велике подвір'я. Гілки яблунь вгинаються від плодів, дозріває рожевий виноград. Навпроти воріт бачу іще один будинок – житловий двоповерховий флігель. Тинькований та ще не фарбований, сірі стіни місцями посічені. Далі вглиб двора – господарча будівля з силікатної цегли, об яку обпертий складений червоний дитячий візочок. На білих прямокутниках стіни друкованими літерами старанно виведено: "Папа, мама, я, сестра одна дружная сім'я".

Це одна з трьох онуків писала – синова донька, пояснює Сергій Григорович. З перших днів, коли почалися обстріли, його син вивіз родину в сусідню область.

15 червня у двір чоловіка влучив снаряд – летів із боку Козачої Лопані, та впав буквально за 10 метрів від будівель.

– Прилетел прямесенько сюда. Тут груша росла, она у меня улетела до туалета. Малина, клубника была – полностью все снесло. Это было днём, я был у родыча на улице рядом. А потом сосед мне звонит: "Сергей, приезжай, тут караул". Я приехал, сначала не понял ничё. А как сюда зашел – ну елки-палки! – активно жестикулюючи, показує своє побите обійстя чоловік. – Прилетело в пристройку. Разбило сарай, убило петуха.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вибиті зуби, нахабні буряти і голодні леви: як один із найбільших звіринців Європи пережив нашестя росіян

Того дня планував збирати полуницю, каже. І якраз був би на городі під час обстрілу, якби родич не попросив допомогти по господарству. На щастя, в будинку теж нікого не було, додає. Уламки побили стіну у житловій кімнаті на другому поверсі

– Як для вас почалася війна? – питаю.

– Я собрался на работу, думал выезжать машиной в полседьмого. Работал в зоопарке Фельдмана, в охране. А тут как началося! Начальник охраны нам отзвонился: "Ребята, пока не едьте". И вот до сих пор, – відповідає Сергій Григорович. Зараз перебуває у неоплачуваній відпустці. – Мы с напарником, пока затишье, хотели поехать и посмотреть, что там и как. Но отзвонился начальник, сказал, что приезжать пока рано. В парк с главного входа никого не пускают.

У перші місяці війни з Дергачів масово виїжджали люди, згадує чоловік. Закривалися всі установи та організації, не працювали магазини. Хліб пік місцевий підприємець – власник кондитерської. Та недовго, бо закінчилося борошно і взяти його було ніде. На другий місяць відкрився магазин місцевого фермерського господарства, куди почали завозити продукти і безоплатно роздавали людям свіжий хліб. Згодом почали видавати гуманітарну допомогу.

 

– Первое время было очень страшно. Били крепко… С этой стороны, – показує у бік Козачої Лопані чоловік. – У меня два сына. Один живет с той стороны дома, то прибежали ночевать к нам в комнату. А на другой день уехали. Буквально у меня на глазах бомбили нашу улицу. Это было ночью. Такие взрывы, такое пламя! Было слышно, что они где-то недалеко. Очень быстро все происходило – выход и прилет.

Чоловік не розуміє, навіщо росіяни так сильно били по мирних мешканцях.

– Не знаю. Я сам русский – родом из Костромской области. У меня все родственники там: две сестры, брат. Но я сказал мне больше не звонить. Старшая сестра заявила мне: "Вы сами этого хотели". Это взбесило меня до глубины души! У нас жизнь токо начала налаживаться, все хорошо. И тут – на тебе! "Русский мир" пришел. Я выехал в 1975 году из села (у Росії. – Gazeta.ua), был там в 2000-м. Там за это время вообще ниче не изменилось! Те же дома, сараи, бараки. Приезжали ко мне в гости и удивлялись: "Ты посмотри! У него туалет в хате!" У них там никогда так не будут жить люди, как у нас в Украине, – розмірковує Сергій Григорович, поки йдемо назад до воріт.

Вже на вулиці питаю, чи всі сусіди пережили обстріли. Обличчя чоловіка стає дуже серйозне і сумне. Показує рукою праворуч – униз по вулиці, де стоїть хата без даху. Пояснює: там загинула 15-річна дівчина. Вийшла з підвалу, де ховалася родина, щоб забрати з будинку якусь особисту річ. І в цей момент прилетіла ворожа міна.

 

Останні слова чоловіка перекриває дзижчання електроінструменту – в будинку через вулицю робітники лагодять розбитий прямим влучанням паркан.

СМІХ КРІЗЬ СЛЬОЗИ

– Я не знаю, звідки стріляли. Тривогу, може, колись і оголошували. Але у нас тут не чутно сирен. Ну і нам всіравно нікуди ховаться. Воно з першого дня літало над моєю хатою. Тоді це був обстрєл з "Урагана", 11-та вечора. Ми були вдома, – розповідає власниця будинку із розбитим парканом.

Живе з матір'ю-пенсіонеркою, яка дуже погано перенесла обстріл – після отриманого стресу жінку ледве виходили.

Снаряд зачепив стовп перед воротами і завдяки цьому змінив траєкторію та впав перед будинком, а не на нього. Вибухом покрутило стовпчик – міцний металевий швелер, посікло листи заліза у воротах, шифер з паркану та даху перетворився на купу дрібних уламків.

Ближній до епіцентру вибуху кутовий стовп хати – вивалилася, оголивши дранку та внутрішнє глиняне тинькування.

– На другий день ми зібралися та виїхали в Харків. Бо мороз на вулиці, а хата розбита. Повернулися сьогодні – треба будинок готувати до зими. Страшно, а шо робить… Ось хлопці погодилися допомогти.

Наступного дня після влучання до будинку приїжджала слідчо-оперативна група поліції. Власниця написала заяву. Також звернулася із заявою на компенсацію до міської ради. Там звернення прийняли, але відповіли, що грошей немає.

 

– Моїй подрузі 16 тисяч (гривень. - Gazeta.ua) запропонували за розвалену хату. Вона відмовилася – шо вона за ці гроші зробить? – жінка заливисто сміється, хоча здається, що готова заплакати.

Один з робітників, що розбирають побитий паркан, представляється Сергієм. Мій будинок у П'ятихатках, околиці Харкова, теж зазнав руйнувань, каже. Артснарядом пробило дірку в стіні. Будинок відремонтували.

– Город выделяет какие-то стройматериалы, а люди бесплатно ремонтируют дома – им за работу не платят. Забивают окна, укрепляют стены. То есть, опять всё волонтёры, – будівельник знімає біло-жовту рукавичку з гумовим покриттям та закурює.

– Скажіть пажалуста, я шукаю стікло закрить окно. Подскажіть, де його взять? – човгаючи гумовими калошами по асфальту, підходить до нас невисокий літній чоловік.

– Я не местный, я не знаю. А вы у своей администрации спрашивали? – видихаючи дим, каже Сергій.

– Не спрашував. Думав, це ви с адміністрації. Ну ізвініть, – відказує пенсіонер.

ЩИТ ПІВНІЧНОЇ ОБОРОНИ

Міська рада в Дергачах нині розташована в декількох будівлях у середмісті. Навесні під час артобстрілів та авіаударів руйнувань зазнали адміністративні приміщення. Апарат мерії перевели на декілька кварталів далі – в невелику одноповерхову будівлю.

Приймальню місцеві чиновники влаштували просто неба. Біля гаража встановили стіл, де заступниця голови громади зустрічається з громадянами – приймає заяви та звернення, а також реєструє людей, які потребують матеріалів для тепло-гідроізоляції даху та вікон. Отримати необхідне можна тут же: для накриття розбитих дахів видають тенти, для утеплення вікон – поліетиленову плівку.

– Ми не маємо фінансової можливості зараз відремонтувати усі розбиті будинки, а їх сотні. Та можемо допомогти людям хоча би захистити житло від опадів та холоду, – пояснює начальник відділу інформаційної роботи Дергачівської міської ради Олександр Кулік.

Русявий блондин з акуратною стрижкою та короткою бородою випромінює спокій та впевненість. Навіть коли говорить про серйозні речі, не супить брови.

 

– 24 лютого ми в прямому сенсі відчули все на собі, коли о п'ятій ранку спочатку російські "Гради" розбомбили КПП "Гоптівка". Потім російські танки почали заходити на територію громади, – згадує початок повномасштабної війни Олександр. – Парадоксально, що місто Дергачі не було окуповане. Коли 24-го ми приїхали на роботу, то отримали повідомлення, що з боку Слатиного на Дергачі йде колона. Нас це не порадувало, м'яко кажучи. Але нам пощастило, що вони сюди не доїхали. Очевидно, що йшли через нас транзитом на Харків. Але славна 92-га бригада, яка стояла тут ще з початку лютого – їх била. Місто було під надійною обороною. Це врятувало нас і Харків. Відтоді Дергачівщина стала щитом північної оборони.

Якби окупантам вдалося взяти під контроль Дергачі, то ситуація для Харкова була б значно гіршою, говорить чоловік. Окрім того, що центр громади був би для окупантів гарним плацдармом, він ще є важливою транспортною розв'язкою.

До Дергачів російські війська не дійшли кілька кілометрів.

– У перші дні в передмісті точилися дуже важкі бої. Обстрілювали танками та мінометами. Були стрілкові бої – росіяни намагалися окопуватися. Їхня авіація бомбила місто.

Минулого тижня у Дергачах знову лунали вибухи: російському безпілотнику вдалося обійти протиповітряний захист та скинути на місто чотири бомби.

ДЕРГАЧІ

Попри чималу кількість будівель зі слідами руйнувань, Дергачі вважаються одним з найбільш уцілілих населених пунктів громади, зазначає Олександр Кулік: "Тому що місто велике і розташоване далі від лінії фронту".

Постраждали інфраструктурні об'єкти. Одну з будівель міської ради розбомбили у березні, пізно ввечері 7 квітня вдарили по міській лікарні, пошкодили центр первинної медико-санітарної допомоги.

– Росіяни по Дергачах били з "Градів" та "Ураганів" – цілеспрямовано обстрілювали житлові квартали. "Іскандером" розбомбили будинок культури, – розповідає про наслідки російських атак Кулік. – Вони знищують українську культуру, бо вона їм чужа. Вони не розуміють, що Україна – це окрема держава. Ще одна причина, чому сюди влучили – тут був наш гуманітарний штаб. Люди могли отримувати їжу та різну допомогу.

 

Смертоносний снаряд поцілив у будинок культури в ніч на 13 травня. В цей момент у будівлі ховалися люди – в облаштованому бомбосховищі. Ночували маломобільні мешканці, яких вивезли із зони активних бойових дій, та місцеві – співробітники комунального закладу. Дивом обійшлося без серйозних постраждалих – декілька людей отримали легкі контузії, зауважує Кулік. Плити перекриття витримали, вихід зі сховища був вільний.

– Росіяни спершу, 12 травня, вдень вдарили по будівлі касетними снарядами – з "Ураганів". Тут поруч у приватному домоволодінні жило подружжя. Того дня були на подвір'ї. Чоловіку снарядом відірвало ноги, загинув на місці. Його жінка в неймовірному шоку, теж отримала поранення, – каже Олександр. – Загиблий чоловік був у військово-патріотичній організації "Пошук", яка знаходить місця поховання німецьких і радянських солдатів часів Другої світової війни. Пошуковці викопують рештки, шукають родичів. Цей чоловік знайшов не один десяток загиблих бійців радянської армії та допомагав відправляти їх родичам в Росію. А йому так "віддячили".

Від російських снарядів після 24 лютого у громаді загинули понад 200 людей, поранення отримали більш як 500.

– Це те, що офіційно відомо на даний час. Скільки людей загинули на окупованих тоді територіях, ми не мали можливості рахувати. Зараз там проводяться слідчі дії, триває ексгумація на місцях масових поховань, – пояснює Олександр.

Убивали ворожі снаряди та ракети й дітей. Так у квітні у власному будинку загинула 15-річна дівчина із дідом, а у березні в селі Безруки "прилетіло" на подвір'я, коли родина була на вулиці, згадує Кулік.

– Постраждали жінка та її 8-річна племінниця. Дитині осколком пробило серце, іншим уламком знесло частину черепа. У стані клінічної смерті дівчинку доставили до лікарні, та не змогли врятувати. Її тітці осколок розпоров живіт та кишківник – жінка залишилася інвалідом на все життя, – розповідає Олександр.

 

ЖИТТЯ В ОКУПАЦІЇ

Дергачі увесь час залишалися під контролем ЗСУ, але майже половину населених пунктів громади окупанти захопили. Утримували майже пів року.

– Ситуація складалася так: на початку березня росіяни зрозуміли, що Харків їм із цього напрямку не взяти і почали закріплюватися там, де зайшли. І на території нашої громади, зокрема. Поставили блокпости. Під окупацією опинилися одразу Козача Лопань, Великі та Малі Проходи, Токарівка, Гоптівка, Цупівка. А також Руська Лозова – величезне село на 4,5 тисячі мешканців, яке розташоване в безпосередній близькості від Харкова. З Руської Лозової якраз бомбили П'ятихатки (околиці Харкова. – Gazeta.ua).

До 10 березня в окуповану Козачу Лопань завозили продукти для місцевих мешканців, бо ще була така можливість, згадує Кулік. Саме це дало змогу тамтешнім людям протриматися перші два місяці окупації. Бо Росія давала мало: на людину пачку гречки й газету "Харьков Z".

У захоплених селах окупанти почали створювати свою "адміністрацію".

– У Козачій Лопані у місцевій селищній раді створили "Временную администрацию освобожденных территорий Харьковской области", у них це так називалося. Тобто, за всю Харківську область. У них там був так званий "глава Харьковской военно-гражданской администрации" Віталій Ганчев (російський колаборант, колишній заступник начальника Дергачівського районного відділу міліції, полковник. 2014-го втік до так званої ЛНР, де працював у псевдосилових структурах. Навесні 2022-го повернувся на Харківщину, активно співпрацює з окупантами. – Gazeta.ua).

 

Росіяни встановили в окупованих селах жорсткий режим. Морально і фізично принижували українців, заставляли говорити виключно російською мовою. Забороняли виходити з дворів, знущалися з людей.

– У росіян була ротація. Залежно від того, який підрозділ заходив – і було відповідне ставлення. Найбільш негативно наші люди описують відношення з боку бойовиків так званих ЛДНР та осетинів. Вони знущалися з людей найгірше. Найбільш лояльними були саме росіяни, котрі "русские". А оці всі чеченці, дагестанці, буряти – вели себе скоріше, як звірі. Бо вони не розуміли певних речей. Наприклад, перевіряли в людей документи. На ІД-карточку чи водійські права казали: "Что это такое?" Бо вони подібного ніколи не бачили. До них прогрес такий не дійшов. І вони реально не розуміють, як унітазом користуватися. В Руській Лозовій знущалися над людьми: "Вы, мрази, как вы живете? Кто вам разрешил жить лучше, чем мы?" За розповідями місцевих, це казали бойовики ЛДНР.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Катівні, всюдисущі букви Z і чітка робота ЗСУ: як Козача Лопань оговтується після звірств росіян

Полонених тримали із зав'язаними очима, у підвалах. Одного з місцевих фермерів декілька місяців утримували в ямі. Вимагали, щоб переписав "добровільно" на окупантів своє майно.

Серед злочинів, які вчинили росіяни на окупованих територіях громади – викрадення українських дітей. Зараз відомо про 13 дітей віком від 8 до 15 років, яких забрали від батьків та вивезли на територію Росії. На зв'язок з рідними діти не виходять, каже Кулік.

– Наприкінці серпня окупаційна влада під виглядом відправки дітей у табір відпочинку "Медвежонок" переправила їх на територію РФ. Батькам пояснили, що везуть дітей на море. Дали підписати довіреності. В них замість осіб, яким передається відповідальність за дітей, були пропуски. Фактично, батьки не знають, кому віддали дітей і де ті перебувають – зв'язок відсутній.

Питанням повернення дітей займається відділ соцзахисту громади, ювенальна поліція, слідчі, СБУ. Також залучили міжнародні благодійні організації. Зараз відомо, що діти перебувають у Краснодарському краї Росії, зазначив наостанок Кулік.

×