27 лютого російські загарбники зайшли в селище Макарів Бучанського району на Київщині. Зайняли частину населеного пункту та почали обстрілювати з артилерії житлові квартали й цивільну інфраструктуру.

На початку березня Збройні сили України змогли відтіснити росіян із селища, але в наступні дні його масово обстрілював ворог. Намагався знову зайняти, щоб мати можливість рухатися у бік Києва з півночі.

25 березня заступник начальника командування Сухопутних військ ЗСУ Олександр Грузевич повідомив, що Макарів перебуває в "сірій зоні" та не контролюється жодною стороною. Проте вже 1 квітня з'явилася офіційна інформація про повне звільнення Макарівської об'єднаної територіальної громади від російських окупантів.

Росіяни розстріляли в Макарові 132 цивільних, заявив голова Макарівської ОТГ Вадим Токар під час телемарафону 8 квітня. Також додав, що населений пункт, де до війни жило майже 15 тис. людей, зруйнований на 40%.

Від звірств росіян дуже постраждало і село Мотижин, що входить до Макарівської громади. Там ворог убив сільську голову Ольгу Сухенко, її чоловіка Ігоря та сина Олександра. Їх поховали в одній могилі, яку виявили пізніше.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в Макарові та Мотижині, аби дізнатися історії їхніх мешканців та побачити, як ці населені пункти повертаються до життя після пережитих трагедій.

РАКЕТА й ЧЕРВОНІ ГВОЗДИКИ

Із Києва до Макарова їхати майже 50 км. Шлях пролягає через село Стоянка Бучанського району. За ним бачимо перші наслідки війни - заправні станції розбиті, стіни супермаркетів обпалені вогнем, гори вибитого скла валяються на тротуарах і парковках, а колись зручні автобусні зупинки пробиті кулями та нагадують решето.

Фото: Лілія Мицко

Під селом Калинівка в очі впадають ледь не дотла згорілі багатотонні продовольчі склади. Світловідбивачі на трасі зігнуті, а місцями - вирвані. На узбіччі - гори знищеної російської техніки: спалені танки, бронетранспортери, бензовози. Недавно цього залізяччя було більше, але його встигли вивезти.

Макарів зустрічає пустотою. Порівняно з довоєнним часом людей на вулиці стало в рази менше. Центр селища дуже пошкоджений. Особливо вул. Фрунзе.

За зруйнованою триповерховою будівлею пошти, неподалік від залізних уламків ракети, у 3-літровій банці з водою стоїть оберемок червоних гвоздик. На цеглинах лежать троє яблук і цукерки. Тут від ракетного удару загинуло троє українських захисників.

 

На бетонних сходах біля підвалу сидить чоловік у камуфляжній тонкій куртці з куцою чорною шапкою на голові. Володимир Пілюховський охороняє гуманітарний штаб.

- Були на вулиці й даже не почули, як ракета прилетіла, - каже тероборонець. - Я без пяти шість вийшов, ходив до батька, який лежачий. А за 5 минут уже взрив був. Велика ракета була, кусок отакої балванки нашли, - показує руками розміри снаряда.

- Не памʼятаю, в який день прилетіла ракета. Всі дати перемішалися в голові, - зізнається чоловік.

- Ми в подвалі ж тута жили, - проводить до дерев'яних воріт, за якими видно невелике приміщення, схоже на гараж. Стеля обвалилася, на підлозі лежать коробки, обгорілі дошки та шматок брезенту. - Стояла тут машина хлопців-інтернетчіков (мається на увазі працівники одного з інтернет-провайдерів. - Gazeta.ua). Її розтрощило, роздавило в дребєзги. Випускали ракети із Маковища ілі з Копилова, рікашетом до нас попало. Тушили вогонь довго, води літров 300, навєрно, пішло. Хтось наводку дав, тут дрони часто літали. Хлопці збивали біля старого воєнкомата трохи.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Вискочив на танк. Він розвернувся дулом на мене і бахнув!" - як оживає розбомблена Охтирка, яка першою зустріла російських окупантів

У триповерховій будівлі Укртелекому повилітали вікна. Частина споруди зруйнована повністю. Цегла від обстрілів розлетілася в різні боки. Попри це в одному з кабінетів зберігся інформаційний плакат про те, як потрібно надавати першу допомогу. Всюди валяються використані вогнегасники та дерев'яні меблі, вкриті сірим пилом.

 

- Прилетіло і в Побуткомбінат, шо напротів, - продовжує розповідь Володимир. - Ресторан "Здвиж" колись був - згорів. "Хлєбний" тоже. Лікарню нашу розх*рачили. Лікарі всі виїхали, одні медсестри осталися, а так не було нікого. Бібліотеку розтовкли геть.

Відбити селище від окупантів вдалося 31 березня. О 21:00 росіяни відступили.

- Їх посунули з Макарова назад, - веде далі Пелюховський. - Тут була така халепа. Ми по часу не могли й вилізти отсюда. Лупить і лупить! Хлопці считали, через скільки зараз знов прилетить. Пока вони (росіяни. - Gazeta.ua) перезаряжалися, то ми тушили трохи.

Пілюховський уже ночує вдома, бо має доглядати 87-річного батька, який останнім часом дуже здав. Перестав їсти і тільки п'є небагато води щодня.

 

- Біля матері хочу його поховать. Поїду на кладбіще, подивлюся, чи там не замініровано і чи розтяжок немає, - каже Володимир. - Місцеві ж ховали загиблих у дворах. Росіяни їх просто так розстрілювали. Сашу Ольховця розстріляли… Хотіли жінку його ізнасілувать. Він за неї заступився, то його полоснули очереддю. Два дні помирав. Біля гаража закопали.

У своїй хаті Пелюховський поселив сусідів. Бо газу в селищі немає, а в мене дві груби вдома, пояснює чоловік.

"ГРАДИ" НАД ХАТАМИ

До приходу росіян у центрі Макарова працювали кавʼярні та магазини. Одна біля одної стояли аптеки, які зараз повністю розбиті, але на вітринах досі - банки та коробки з медикаментами. У будівлі, яку місцеві називають Побуткомбінатом, на першому поверсі відпали літери з вивіски Приватбанку. На другому - вибиті шибки, а у вікнах видніється манекен і дитячий одяг на вішалках.

Під вщент згорілим магазином, який місцеві називали "Хлібний", розляглися п'ятеро рудих собак. Поряд із ними розкладає прилавок 31-річна Ольга Дубиченко в короткій куртці та охайному чорному шарфі, яким прикрила голову. На стелаж викладає яблука, апельсини, моркву, цибулю та картоплю.

 

- 24 лютого все почалося. Ми були в подвалах, - розповідає Ольга. - Ми виходили іногда, але над нами літали "Гради" і було страшно. Тож просто сиділи у великому подвалі, де колись був магазин. Холодно було, сирість, діти почали захворівать. Завжди в подвалі темно, якийсь тільки фонарік горів. Але діти були і 8 місяців, і 9 місяців. Позносили все, шо було вдома - одіяла, плєди, перини. Нас десь до 30 людей було - і старі, і молоді. Були в нас і з Бучі люди, бо не могли проїхать нікуди.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сусідку розорвало на часті. Снаряд упав" - як живе Чернігів і приміські села після жорстоких бомбардувань

Їжі в укритті вистачало на всіх. Люди приносили з дому картоплю, консерви, крупи. На вулиці іноді запалювали газові пічки, доки було газопостачання, і готували обід та вечерю для всіх.

- Газ пропав уже десь четвертого числа (березня. - Gazeta.ua), - згадує продавчиня. - Світла не було десь із 26-го. Але не всюди пропадало, а якось фазами. То фонаріки включали в підвалі, акумулятори з машин приносили, шоб ці діти бачили - де день, а де ніч. Сусіди виїжджали, то казали, шо дитина плакала від того, що світло і може бути день на вулиці.

Ольга з родиною остаточно вирішила тікати із селища 4 березня. Зібралася за 10 хв., каже знервовано.

- Багато машин було, всі виїжджали. І ми сказали батькам, що поїхали. Я собі нічого майже не взяла - старі штани, обув, і та була вже порвата. Курточка - тоже порвата, бо в цих подвалах бігали. Батьки трохи шось з морозілки взяли з собою. Поїхали до себе на родіну в Житомирську область. Там було в селі Малин трохи, і чули, як в Коростені підірвали завод. Але все одно тихіше, ніж тута.

 

Дубиченко повернулася в Макарів кілька тижнів тому - одразу після звільнення селища від окупантів. Здивувалася від того, що вже не було чути вибухів.

- Їхала і чуть було страшноватенько. Але треба було їхать, подивитися хату. Натопить важко, бо в нас котьол стоїть. За місяць, доки нікого не було, тут все остило, - продовжує Ольга. - Боюся, що можуть повернутися знову (російські окупанти. - Gazeta.ua). Я приїхала, речі перестірала всі, але вони зложені. Щоб уже не поїхати, як перший раз, без нічого взагалі, - каже Дубиченко і вкладає в прозорий пакет цибулю покупцям. Біля жінки вишикувалась черга.

Одразу за лавкою - ворота до ринку, який у минулому працював ледь не щодня. Тут продавали одяг, продукти, господарчі товари, овочі та фрукти. Зараз від базару лишилися купи побитого скла, зімʼятого заліза та обвуглені каркаси продовольчих кіосків.

 

НЕЛЮДСЬКЕ СТАВЛЕННЯ

Починають збиратися мешканці Макарова. Жінки з пакетами в руках прийшли з подругами та сусідками отримати гуманітарну допомогу. Продукти, консервацію, ліки та одяг роздають волонтери. Бо магазини й аптеки в селищі не працюють.

Біля одного з гаражів, що зараз використовується як склад, двоє жінок вибирають штани.

- Спершу гепало десь далеко. А коли прийшли кадировці, то зносили все на світі, - розповідає 72-річна Галина Герасименко в яскравій зеленій хустці з петриківським розписом. - Їхали і стріляли всіх, хто по путі попадався. Машини розстрілювали і хати наскрізь прошивали тими пулімьотними очередями. Як "Гради" бахнули, то повилітали шибки й двері. Кажу: "Горимо!" Город у нас понад річкою, там комиші. То звідти полумʼя і йшло. Мужчини, які були, побігли й позатушували. Забори желєзні повикручувало й позаносило за тридевʼять земель.

 

- Картошку, помідор, огірок маринований їли. Виживали! - приєднується до розмови Віра Атаманчук, 62 роки. Стоїть у довгій зеленій куртці, під очима від сліз потекла косметика. - Зараз на нашій улиці світло єсть, газ єсть. У мене цілий будинок, слава Богу! А в сина мого ні хати немає, ні сарая.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Убили наших людей і їздили по тілах танками тиждень-два" - як зараз живе Ірпінь

З окупантами жінки не розмовляли. Бачили військову броньовану техніку віддаля, зізнаються.

- У Макарові одного знайомого біля кладбіща застрелили, - згадує Віра Олександрівна й не стримує сліз. - Біля хати прямо. Ховали у дворах. Одну знайому мою, Таню Самойленко, десь у дворі мати із сином закопали. Ще її не перепоховали.

- Ми по звуку вже чули, де наші стріляють, а де їхні, - додає Галина Костянтинівна.

 

- У шість часов ранку, як по розпісанію, з тої сторони ракети або снаряди, - продовжує Атаманчук. - А дньом, ще коє-как ми вибігали, по возможності. У нас по Фасівочці (невелике село за 1,5 км від Макарова. - Gazeta.ua) пʼять хат сразу підряд згоріло.

У часи Другої світової війни Макарів був під окупацією німецьких військ. Нацисти знущалися з цивільних, більшість сіл тодішнього Макарівського району спалили. Однак такого нелюдського ставлення не було навіть у ті часи, кажуть місцеві.

ЗНАЙТИ МАЛОГО

На каштановій алеї між дорогою та школою зібралися двірники та волонтери. Згрібають граблями та віниками сухе гілля та розбите скло у купи. Непотріб забирає трактор.

- Може, ви десь бачили його, - зупиняє нас немолода жінка в брудній довгій куртці. В потрісканих руках тримає паспорт 27-річного Віктора. - Дворніком робив, це - син мій. Пропав шостого числа аж. Пошов у центр в АТБ скупляться. І так і не прийшов.

Оксана Голубєва живе в селі Липівка неподалік від Макарова. Із сином працювали прибиральниками.

- Мені все, шо треба - це малого найти. Я уже і волонтерам казала, і заяву писала в поліцію. Шукати по лікарнях, кажуть. Я уже обзвонила, шо могла, - говорить жінка, відводить спустошені очі і йде працювати.

 

Понад алеєю на вул. Димитрія Ростовського стоять потрощені магазини. Всередині - мов пройшовся ураган. Пакети, пластикові ящики та скло з вікон і дверей перемішалися на підлозі. За уламком вцілілого скла видно, що на прилавку стоїть майже повна пляшка соняшникової олії. У продуктових крамницях полиці вщент забиті газованими напоями та снеками. Попри те, що вікон немає, товар ніхто не розікрав.

Далі дорогою - стара цегляна аптека. Побілка на ній місцями покрита чорною сажею. Всередині будівля згоріла. Як і районний відділ поліції за найближчим перехрестям. Шматки його залізної покрівлі після обстрілів повідлітали на кілька метрів. Попри це, невеликий білий фонтан перед відділком - неушкоджений.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Над головою пролетів літак і десь бахнуло. Зрозумів - щось відбувається": як добровольці зі зброєю захищають Полтаву

Прихід російських окупантів запамʼятав асфальт. На дорогах у різних місцях Макарова утворилися ями від снарядів. У них виблискує дощова вода. В повітрі пахне свіжоскошеною травою.

 

ШАРАХНУЛА РАКЕТА

Трохи далі вузькою вулицею швидко крокує чоловік у червоній спортивній кофті та фірмовій кепці, виглядає знервованим. 55-річний Олександр Лисенко щойно повернувся в Макарів, у свій двір ще не наважився зайти - будинок рознесла ворожа ракета.

 

- Ми виїхали п'ятого числа. Воно як шарахнуло! - згадує чоловік і відчиняє ключем залізну хвіртку з кованим оздобленням. - Ми були в подвалі в гаражі. Шось велике прилетіло, і ми зразу в машину й тікать! Харашо, шо люди нас приняли на Закарпатті.

Під ногами тріщить побите скло, бетонна плитка вкрита рештками будинку, друзками шиферу та цеглинами, що розлетілися від хати. Стелі в помешканні зовсім не лишилося, як і вікон та дверей. Кімнати можна розпізнати тільки за рештками згорілої техніки. В кухні розплавився холодильник, від рами газової плити відпали обгорілі дверцята.

Над дверима на задньому вході висить понівечений пластик від ґанку, який також поплавився від пожежі.

 

- Я з вами осьо вперше зайшов. Якась авіационна ракета прилетіла, - розповідає Олександр. - Нічого не залишилося - ні ложки, ні вилки. Це на Закарпатті нас оділи, а то ми ж голі-босі були.

Чоловік дістає з-під завалів ключі від гаража, де в підвалі ховалася родина. Всередині власник обладнав СТО, що приносило до війни непогані прибутки. Над ямою для розбирання двигуна стоїть чистенький білий "Москвич-412".

- Тут все сохранилося - антіквар, "Москвич", баян, токарний станок. Ми, як уїжджали отсюдова, чеченці сиділи в сусідній хаті, а солдати наші були в нас. Сказали: "Тікайте, бо зараз буде гаряче". Вони тут у нас у гаражі були.

 

Приміщення поряд із СТО обладнане кухонними шафами блакитного кольору. На старій газовій плиті стоять каструля та чайник. На столі залишилися банки із залишками консервованих огірків, помідорів і компоту. Поряд біля дивана стоять кілька газових балонів. На полицях під самою стелею - колекція баянів.

- Я всю жизнь собирав. Багато згоріло в хаті. То люди мені зносили. Не знаю зараз, де житиму, - переводить тему Лисенко і важко зітхає. - Може, шось будуть надавать у школі чи ще де. Ідем у хату зайдем, бо ще сам не був там.

 

У повітрі стоїть пил і запах горілого дерева. Олександр на вулиці вже показує, де жили окупанти.

- Їх не можна було взять. Засіли там у подвалі і вночі вилазили. Отам є недостроєна церква, вони там жили, - показує в бік церкви. - У хату ми й не зайдем, - Олександр залазить на купи білої цегли біля одного з вікон і заглядає в пустий дім.

 

- Ми токо побудували, новенька, тут все було і другий етаж. Он, бачите, лєпка осталась токо з кухні. Це вже все непригодно, треба руйнувать - і по новому, - говорить господар.

У садку на подвірʼї лежать шматки дерева із гострими гвіздками. Тут ростуть кількарічні зимові яблуні, зеленіє газон. На бруківці шматок заліза, вивернутий у різні боки - відлетіло від сусідського автомобіля.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ромка правильно орків послав" - як живе автор крилатої фрази про "русский корабль" і що про нього розповідають земляки

У двір заходить худа жінка з коротким каштановим волоссям у сірій лижній куртці та спортивних штанях. Наталя Лисенко завмирає біля воріт і прикриває руками обличчя. Оглядає будинок і починає плакати.

- Нічого Наташ нема, нічого! - обнімає дружину Лисенко, яка від шоку не може вимовити й слова.

Наталя працювала в пологовому будинку Adonis. Зараз залишилася без роботи. В домі згорів навіть диплом про вищу освіту.

 

- Це все начинать з нуля треба, - продовжує господар. - Я 20 років пропрацював далекобійником, їздив і в Фінляндію, і в Скандинавію. Ну зараз буду на СТО працювать. Все життя тягнули… Пойдем до моєї матері, може, там уціліло. Світло і газ їй уже дали.

МОТИЖИН

Якщо проїхати центральними вулицями Мотижина, то важко уявити, що кілька тижнів тому тут точилися тяжкі бої. Ремонтники лагодять лінії електропередач і газові труби, які час від часу дають збій. Вулицями на велосипедах і мотоциклах їздять місцеві.

Мотижин - село понад трасою Київ - Житомир, за 30 км від столиці. Тут живе понад 1 тис. людей, майже 75% - виїхали під час війни.

Під парканами будинків розпускаються тюльпани, а плодові дерева облиті білими квітами. Неушкоджена залишилася сільська амбулаторія. Тільки стіни персикового кольору місцями потріскалися.

На вулицю в шкіряній кремовій куртці, з-під якої видно лікарський білий халат, виходить лаборантка. 59-річна Лариса Ященко не виїжджала з Мотижина і продовжувала працювати.

 

- Біля нас "Гради" і саушки ці стояли (самохідні артилерійські установки. - Gazeta.ua). Всьо врємя рашисти в лісі жили, біля нас море їх було, - згадує часи окупації Лариса. Рукою показує в бік дому. - У нас вони їздили і стріляли по людях, по хатах. При чому адресно їхали, але не знаємо, хто докладував. Вони ломилися до нас у двір, розстріляли машину, у вікно вистрелили, у ворота стукали. Але побачили козу і злякалися.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Не думали, що Путін достане. За лісом же Польща": як у селах біля Яворова пережили моторошну ракетну атаку

До сусіда Лариси окупанти зайшли у двір. Ворота вибили бронетехнікою.

- Вони по всьому селу були. Зразу з перших днів тут стояли. З автоматів стріляли в основному, гранатами. Анну Антошко розстріляли - людина йшла просто по вулиці. Це вже неділі через дві після їхнього заходу, - продовжує Лариса. - Тут був бій одного дня. Наші зайшли й почалася перестрілка, багато ворогів побили. Вони були такі злі на другий день, шо їздили по селу, машини розстрілювали, по хатах, по вікнах стріляли. І сказали людям: "Ще одна така виходка і будем стріляти всіх підряд".

Ященко боялася виходити з двору. Під час обстрілів не встигли навіть вийти з будинку.

- Ми полягали всі на пол - і чоловік, і син, і я - і туди до ванни, - згадує жінка. - А тоді він (російський військовий. - Gazeta.ua) намєрєнно з калітки вистрілив у вікно на другому поверсі.

Загиблих людей поховати росіяни не давали.

- У садах, городах закопували. А тоді, як наші зайшли, то перепоховали на кладовищі.

 

Старосту Мотижина Ольгу Сухенко росіяни взяли в полон із чоловіком та сином. Усіх вбили. Жінка постраждала за те, що відмовилася співпрацювати з окупантами та висловлювала проукраїнську позицію, кажуть місцеві.

Її син Олександр жив у Києві, але з початком бойових дій повернувся на батьківщину. Чоловік старости Ігор - був президентом місцевого футбольного клубу "Колос". Від початку війни із сином подалися до тероборони.

- Коли узнали, що Ольга Петрівна наша пропала, то хлопці ходили й шукали її по полях. Натрапили на труп чоловіка в колодязі. Він був із Севернівки, мій сусід. А тоді вже ж далі пішли і нашли поховання, де Оля Петрівна, чоловік і син її. Солдати розказали, що далі найшли поховання із 17 чоловіками, - каже Лариса. - Все село плакало, бо вона була в нас дуже добра. Кожного спитає, підійде: "Як діла?"

- Він десь там сфотографував рашиста вбитого, розстріляного. І виложив цю світлину в інтернет, - веде далі жінка. - Вони його вичислили якимось образом. Прийшли в квартиру і забрали. Ну він помер не від вистрілу, а від побоїв. Усе поломане, все поотбиване було.

 

Багатьом людям вдалося виїхати із Мотижина, бо староста Ольга Сухенко домовилася про "зелений" коридор.

- Нас, може, осталося третина села, - розповідає Лариса Ященко. - Нашій нянічці з лікарні прострелили живіт. Ця куля пішла по косой, по жиру, і розірвало локоть просто. Першу допомогу їй оказала, син повіз машиною у Бишів до "швидкої", бо сюди ж не можна було. І на Фастов тоді, зараз вона у Києві.

Росіяни знищували житлові будинки вибірково. Найбільше постраждали домівки місцевих підприємців.

- Бізнесом люди занімалися. У нас один пшеницю сіяв, сільським господарством займався. В нього всю тєхніку попалили й хату зацепили. У багатьох хати просто підпалювали. Я до сих пір боюся вийти з дому.

У Мотижині нещодавно відновив роботу продуктовий магазин. Ліки в амбулаторію привозять волонтери. Щодня приходить багато пацієнтів.

- У того тиск, у того цукор, у того порєзи, там ожог. Багато людей шло - і по 30, і по 40 років. Бувало таке, що до пізнього вечора сиділи. Люди просять психологічну допомогу. Ось має до нас приїхати п'ять спеціалістів. Але багато чого немає, що люди просять, - сердечних, заспокійливих. Всі хотять це.

- Даже садить нічого не хочу. Чоловік картошку планіровав. Не пускала його на город, бо, може, міни чи снаряди якісь лишилися. Але ж пішов - гній розкидає, - відказує Лариса. - Бабушка в нас є тут, тьотя Оля Кіріченко, 90 років і чотири місяці, пальця одрубала і сама лікувала, але вже всі грядки посіяла. Але ото, шо в погребах було, дуже спасло. У мене хлопці консервації зʼїли за місяць стільки, що, мабуть, за пʼять год стільки не зʼїдали. Трохи пороздавала, солдат наших кормили: "Їжте, хлопці!"

У Мотижині досі немає комунікацій та звʼязку. Щоб подзвонити, треба йти на край села.

- Чоловік захотів колись грубу - і оце вона нас спасає. Ми топимо і всі втрьох спимо на кухні. У ванні в мене вода у відрах поналивана, газовий балон і таганок, у ванні і їсти готовлю. У мене подруга Любов Івановна, то в холодній хаті сплять. Люба Петрівна (інша подруга Лариси. - Gazeta.ua) перший час розводила костьор і ліпьошки жарили. Дітям з білої муки, а собі з комбікорма - так хліба хотіли.

На вулиці прохолодно, дме сильний вітер. Тому Лариса прощається і поспішає зайти всередину.

УБИТА РОДИНА

На місцевому цвинтарі тихо й немає людей. Тільки чути, як каркає ворона десь на сосні. Біля другого входу навколо двох могил порається сивий чоловік. Його сірий вʼязаний светр мов припав попелом.

Володимир Снігир прибирає до поминальних днів могили матері та брата. Граблями збирає пожовкле листя та розпушує прибиту дощем землю. 56-річний чоловік працює водієм "швидкої".

 

- Я відвозив на ексгумацію в морг, коли їх викопали, - згадує Володимир день, коли знайшли тіла Ольги Сухенко та членів її родини. Дістає з кишені цигарки. - Там викопали п'ять людей і один в криниці був. Закатовані, на таке лучше не дивиться, канєшно. В моєму житті всяке бувало, але так тільки нелюди можуть зробити. Вони тут недалеко поховані.

Снігир погоджується показати, де поховані односельчани. На кутку трохи далі від усіх - три свіжі могили. Вони заставлені квітами та вінками з прив'язаними по боках синьо-жовтими стрічками. Ольгу, Ігоря та Олександра поховали окремо. Їх знайшли вже після приходу українських захисників.

 

- Ігор - однокласник мій, - розповідає Володимир і важко видихає сигаретний дим. - Хороші люди, головиха свої обов'язки добре виконувала, кладбіще огородила, до ладу привела. До послєдньої минути не покинула людей.

Ольга Петрівна була при владі щонайменше 20 років. За цей час село розквітло, кажуть місцеві. Відремонтували будинок культури, школу, збудували дитячий садок, амбулаторію, проклали асфальтовані дороги.

 

- Вони там вчотирьох в одній могилі були, а Яся отдєльно. Це жіночка одна. Вони (російські окупанти. - Gazeta.ua) тоді їхали над трасою Житомирською з Мотижина і розстрелювали все, а вона дорогу перебігала й просто попала так. Батька її, я чув, тоже забрали з собою, очі позав'язували. Сказали: "Як будеш себе харашо вести, то поставим хрестика і записку, щоб перепоховав потім дочку". Олю і Сашу відкрили, а Ігора не відкривали, понівечений був. Там не то шо дивиться, там кричать нада було.

Володимир Снігир під час активних боїв найбільше боявся тиші. Сам був у лавах тероборони Мотижина.

- Як тишина і не знаєш, коли впаде, то найстрашніше було. Я десь із 30 березня возив гуманітарку людям. "Скору" не тронув ніхто чудом. Бо школу й хлібзавод пообстрелювали. Там і птицефабрика згоріла. Із Лишні наші хлопці зайшли, ужучили - порозбігалися кацапи. Ходили патрулювати, а зброї ж ніякої у нас не було. А шо ви з ножом підете на автомата чи на на БТР?

Обстріли в селі починалися близько 6:00. Окупанти ховалися в лісах.

- Політіку свою проводили, наєздами приїжджали. В основному вони снаряди десь возили от гольфполя, де дендропарк. А як хлопці їх розбомбили, то вони тоді глум по селу робили. Бронетранспортьор їхав, їх чоловік 10, автоматчиків, і все розстрілювали. Як начинав тікать - то тільки тоді ловили тебе. Собаку застрелили. Сестри чоловіка поранило в Копилові, осколок у ногу відлетів. То лєзвієм вирізали, бо хірурга не було, а Макарів розбитий.

Снігир вважає, що Путіна за його звірства в Україні потрібно стратити.

- Шоб чи здох, чи хто отравив. Що ще можна такій людині сказать? Хіба ж то людина? То нелюд просто. А солдати - хіба ж то солдати? Я понімаю, коли армія на армію виходить, но не з простим мирним населенням воювать.

За період окупації в селі загинули щонайменше 30 мирних мешканців.

×