"Дєд їхав на "копійці", його викинули. Фашисти кон*ені" – як росіяни "хазяйнували" в Куп'янську й ганебно драпали з міста

26

Куп'янськ став одним з перших міст, яке росіяни окупували на Харківщині. Загарбники повністю зайняли населений пункт 27 лютого.

У подальші місяці ворог активно насаджував в місті "русский мир" і заявляв, що прийшов сюди назавжди. З літа в Куп'янську почали впроваджувати рублі й готувати школи до навчання за російською програмою.

Однак на початку вересня Збройні сили України почали стрімкий наступ на Харківщині, вибили окупантів з Куп'янська й 10 вересня встановили український прапор над міською радою. Населений пункт звільнили.

Після втечі з міста росіяни перейшли до тактики терору – вони щодня обстрілюють Куп'янськ ракетами. Вони прилітають у різні частини міста, падають серед житлової забудови й на дитячих майданчиках.

Кореспонденти Gazeta.ua побували в Куп'янську, щоб з'ясувати, як місто пережило окупацію та як живе зараз.

КОТИ Й МАГАЗИН

Околиці Куп'янська найменше нагадують про те, що тут ще нещодавно тривали бойові дії та "господарювали" окупанти. Про пережите свідчать лише подекуди вибиті вікна у приватних оселях і багатоповерхівках. Однак значних руйнувань навколо не видно. Принаймні на перший погляд.

Біля автобусної зупинки скупчилися люди, які про щось жваво говорять між собою. Одягнені у простий одяг чоловіки й жінки з осторогою поглядають на незнайомців, які заїжджають у місто. Але за якісь секунди їхня увага розпорошується та вони повертаються до обговорення звичних тем.

Через дорогу за залізними прилавками, які колись, очевидно, слугували місцями для охочих поторгувати домашнім набілом і м'ясом, стоять кілька чоловіків у темних куртках, шапках і картузах. У швидкому темпі розпивають з пластикових стаканів прозору рідину, схожу на самогон або горілку. Поруч у ряд "примостилися" залізні кіоски, з яких до війни торгували різним крамом, хлібом та іншими продуктами. Над такою нехитрою забудовую височіє непрацюючий двоповерховий торговий комплекс "Посад" із частково побитими вікнами.

Фото: Ольга Стенько

До м'ясного магазину навпроти збігаються вуличні коти. Гучно нявкають, вимагаючи в перехожих чогось смачненького для себе. Від людей не тікають – лащаться і дають себе погладити.

У крамниці майже немає покупців. Куп'янці заходять по одному – двоє. Розглядають вітрини з м'ясом, ковбасами, оселедцем, печивом різних сортів, набілом, крупами. Ціни тут напрочуд демократичні, як для нещодавно звільненого міста. Велику упакову сосисок найвищого сорту можна придбати за 160 грн, а за добротні шматки буженини тут правлять від 150 до 200 грн. За трохи меншу суму можна підібрати батон вареної або копченої ковбаси. Чи не найдешевше тут беруть за упакову салаки чи мойви холодного копчення – 65 грн.

– Ми буквально п'ять днєй работаєм. Магазин в оренду взяли, як появилась електрика. До цього ковбаса шо тут була – пропала, – розповідає темноволоса продавчиня Лариса у смарагдовому светрі та жилетці з оторочкою зі штучного хутра. – Тут був магазин куп'янського м'ясокомбінату. Його закрили. Хозяєва у Харкові зараз, а ми орендували. Цени у нас… Даже солдати прийшли і сказали, що людський магазин.

 

Лариса торгує з напарником Олександром – високим, широкоплечим, з обвітреним червоним обличчям чоловіком. Виносить з підсобки картонну коробку з пакетами кефіру, ставить на стіл за прилавком.

Обоє продавців – місцеві. Розповідають, що протягом пів року окупації електрика в місті була. Зникла після початку контрнаступу ЗСУ 9 вересня. Знов увімкнули 27 жовтня.

– Як місто жило під час окупації? – питаємо.

– А як ви собі представляєте? – відповідає питанням Лариса. – Була вода, газ, свєт, а потом на дровах їсти готовить прийшлось. Піти нарубать, натаскать – це єслі свій сєктор. А як людям у квартирі? Коли руські були, то все було. Ми жилі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Гетто", підвал-рятівник і смерті знайомих: як єдиний лікар приймав в Ізюмі людей під час російської окупації

– Тоді ринок працював, – долучається до розмови Олександр. – Прєдпрініматєлі продали товар, шо в них був. А потом начали завозить його откуда могли. І з Луганська, і... Ковбаса в той період була краща. Бо не було добавок разних – натуральний продукт. В основному ковбаса йшла з Куп'янська.

Раніше Лариса торгувала на ринку хлібом. Хазяїн тієї точки сам вирощував зерно, мав свій млин і пекарню, хвалиться жінка.

– А сєйчас – все розбите, нічого свого немає. Везуть, в основном, з Харькова, – зауважує її напарник. – Правда, отут рядом бесплатні обєди роздають. І хліб.

ЛЕТИТЬ З БЄЛГОРОДУ

Неподалік від магазину починається багатоповерхова житлова забудова радянських часів. У дворах серед будинків "розкинулися" дитячі й спортивні майданчики, футбольне поле. Де-не-де просто на вуличних шворках сушиться білизна. Біля частини під'їздів стоять бочки з питною водою, краном і коротким шлангом – водопостачання в Куп'янську ще не відновлено.

Дворовим проїздом повільно йде жінка років 60, розмахуючи жовтогарячим пакетом у руці. На голові у неї в'язана бордова шапка, а у вухах – золоті сережки з фіанітами. Образ доповнюють брунатні штани й коричнева куртка.

– Нам МЧС бочку возить з водою каждий день до под'єзда, – пояснює 63-річна Наталія Олексіївна. Показує на будинок неподалік. – В цьому домі чоловік 15 осталось. А за другим домом на дитячій площадкє недавно прильот був, і ще біля підвалу. Ми не стали вже більше туди ходити (ховатися під час обстрілів. – Gazeta.ua), бо завале і будеш сидіть потім, не вилізеш. У нас гупає кажду ноч почті. Летить з Бєлгорода, граніца рядом – 60 кілометрів. Літають, навєрно, дронами, і дивляться, куди стрілять.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Кто вам разрешил жить лучше, чем мы?" – як Дергачі стримали російську навалу і стали щитом для Харкова

Наталія Олексіївна веде до дитячого майданчику, куди нещодавно прилетіла ракета. Вочевидь, росіяни цілили по будівлі податкової. Думали, що там база українських військових, розмірковує жінка. Хоча насправді будівля стоїть порожньою.

 

– А недавно ще одна (ракета. – Gazeta.ua) попала людям в огород. Живуть на вулиці Лєсна Поляна. Там нічьо нема, тіки частний сєктор, – розповідає дорогою містянка. – Я так приблизно пощітала, то тіки в нашом мікрорайоні за місяць їх штук 10 прилетіло. Трохи далі попало у двір школи-інтерната. Но то давно, днєй 10 назад.

За напівзаповненим сміттєвим баком біля сараю і трансформаторною будкою стежка трохи спускається униз. Тут щось на кшталт скверу, в осінню пору особливо мальовничого. Унизу ще соковито зеленіє трава, а над нею полум'яніють багрянцями горобини й сумахи, підсвічують похмурий день золотими плямами молоді берези.

Праворуч за невеликим сітчастим парканом пусткою стоїть дитячий садок – уся земля та доріжки на його території вкриті рівним шаром опалого листя. Ліворуч на відкритому просторі – строкаті конструкції дитячого майданчика. І поруч велика вирва. На її дні видніються вивернуті шматки бетону. Тут колись планували будувати ще одну багатоповерхівку, пояснює співрозмовниця. Заклали фундамент і почали зводити стіни. Та потім будівництво стало. Стіни розібрали, а підмурок засипали землею. Згодом зробили парк і місце для дітей.

– Це ноччю було. Лежу, а воно як грохне! – згадує момент прильоту ракети Наталія. Вона живе в будинку за кілька сотень метрів. – Звук такий, як зємєлєтрясєніє! Дом увесь загудів і кровать задьоргалась. Я зразу поняла, шо то десь рядом. А самий первий прильот був за сусіднім домом, попали в платну автостоянку.

Жінка поправляє шапку й піднімає комір куртки, бо на вулиці холоднішає.

– Тіки три дні, як газ підключили і свєт, а то не було, – змінює тему розмови Наталія Олексіївна. – Харашо, що у нас в сосєднєм під'їзді живе молодий хлопчик з генератором. Ото утром виносе його на уліцу і ми хоть тєлєфони заряджали. А так прожили ми больше мєсяца бєз света, газа і води. Та як кажуть, чєловєк привикає до усього. З торца дома мужчіни наші пєчку робили і ми там їсти варили. Воду стали возить недавно. А то ходили через дорогу в частний сєктор – у колодці.

Містянка згадує, що росіяни зайняли місто у перший день повномасштабної війни. Зайшли без бою, бо кордон зовсім поруч, запевняє.

 

– Жили у нас з 24 лютого до 9 сєнтября. Гуманітарку давали і свєт – газ не відключався. Правда, заблокірували все українське. Не було в нас мобільной связі. І отключили всі українські канали, – розповідає. – Коли тут Росія була, то такого літало! І літаки, і вертольоти – прямо колонами. Таку техніку гнали через Куп'янськ, страшне! І кажуть, що на Донбас. Каждий раз, коли колона йшла, її сопровождали вертольоти. Ми тут тіки успівали дивится. І де воно все ділося? Казали, шо будуть тут всігда. А потом 8-го (вересня. – Gazeta.ua) прийшла Україна.

Протягом окупації в місті працювали комунальні служби й лікарня, запевняє містянка. У медзаклад вже після звільнення Куп'янська, 3 жовтня, поцілила ракета. Тоді загинув лікар-анестезіолог і постраждали дві медсестри.

Куп'янськ розділений річкою на дві частини. Коли окупанти відступали, то підривали переправи.

– На той сторонє у нас і молочно-консервний завод, і м'ясокомбінат, і хлібоприймальне предпріятіє. Склади були за річкою, то нічого немає, все порозбивали. Город-призрак, – підсумовує Наталія.

НА СВІЙ СТРАХ І РИЗИК

Тишу "розрізає" потужний гул з неба, який наростає з кожною секундою – над Куп'янськом проноситься винищувач ЗСУ. Лунає віддалений вибух і ось вже літак "ховається" за горизонтом, виблискуючи вогнями, які вириваються з його двигунів. Повітряне судно збило якусь ціль, розкажуть пізніше інші очевидці. Але що саме "мінуснув" винищувач – незрозуміло.

Звуки вибухів і кулеметні черги – це те, із чим куп'янці звикли жити. Люди навчилися розрізняти "приходи" й "виходи". Останніх геть не бояться. Це наші працюють, пояснюють містяни. І додають, що за 50–60 км вже починається Сватове на Луганщині, де тривають активні бої.

– Ми нікуди не ховаємся. Становимся мєжду двома стінами на свій страх і риск, – розповідає біля одної з багатоповерхівок Олександра, років 55 на вигляд. Сидить на лаві зі старшими подругами Валентиною та Ольгою. – Один раз біля нас тут бахнуло. Побило вікна. Дерев'яні, поганенькі, зразу повилітали. А пластикові ще держалися. З балконів рами вискочили, – показує на пошкоджені квартири перших двох поверхів.

 

Жінки відмовляються назвати свої прізвища й по-батькові. Кажуть, що за місяці окупації зрозуміли: що менше інформація про себе надаєш, то краще.

– Як нам жилося при росіянах? Ну я ось після інфаркту і раз їздила за гуманітаркою на Теремках. Її видавали раз у 21 день і то тільки тим, хто записався. А потом ще талон прийди получи. Я ото получила і кажу: "А коли получать? В мене серце, ось знімок". Правда, дівчинка там ото подивилася і винесла мені, – продовжує Олександра. – А так ми старалися дуже нікуди не ходить і нічого не казать. Бо щось не так заявиш – зразу в СІЗО. Там у нас багато людей було. Це я вже потом в інтернеті прочитала, бо тоді зв'язку ніякого не було. У нас молодьож тут недалеко і якось вони інтернет і зв'язок організовували. Брали гроші – 50 гривень за 30 минут. Ото могли з родичами зв'язатися.

В окупації люди виживали здебільшого завдяки власним запасам. Інколи скуповувалися в магазинах, які приймали тільки готівку. Щоб її зняти, частина куп'янців їздили навіть до окупованого Старобільська. Там працювали "міняйли", які видавали гроші під солідний відсоток.

– Мій муж з братом туди поєхалі. Міняйли собі брали 30–35 процентів (від тої суми, яку переводили їм люди на картки. Решту видавали готівкою. – Gazeta.ua). Отаке було, – веде далі Олександра. – А так тут у нас комендантська година була. Як починалась, то люди з вулиці тікали у подьєзди ховатися. Бо могли їх забрати (росіяни. – Gazeta.ua) картошку чистить, пєльмєні ліпить. Ще город замітать заставляли. А щодо звірств, то ми мало знаємо... Ото тільки, що лікарств не було. Поїхала раз в поліклініку, де наші і руські приймали (лікарі. – Gazeta.ua), то мені таблєток дали. Але не тих, що нада.

До серпня у куп'янських магазинах здебільшого розраховувалися гривнями. Але потім росіяни почали все активніше просувати рублі й пропонувати паспорти РФ.

– Як Україна прийшла? Ми й не зрозуміли. Вийшли утром, а тут люди собрались і наші стоять. Усі раді, бо ніхто такого не ожидав! – говорять подруги майже в унісон.

Як і інші містяни, вони найбільше жаліються на те, що в Куп'янську немає водопостачання.

– Воду обіщають дать, но як людей більше повернеться. Кажуть, там десь конвектор полетів і труба, – продовжує Олександра. – Поки ж ото беремо з бочок на 500 літрів. Але то мало. Нам водітєль, який привіз бочку, сказав: "Беріть по півтори флягі". Але, що ти з ними зробиш, коли і вмиться треба, і їсти приготовить? Та і вода непонятна. Прокип'ятиш, а там накипу отако, – Олександра пальцями показує товщину осаду, який лишається після води.

Що добре, так це засилля гуманітарки, заявляють жінки. Україна забезпечила людей крупами, макаронами, консервами.

 

– А вообще місто дуже пострадало. Особливо центр розрушений. У нас на Курилівці церква 200-річна була, то і в неї попало. Бачила по інтернету, – каже наймолодша з подруг. – Завод літєйний рядом був. Русскі розбабахали.

Олександра дістає червоний смартфон та вмикає відеоряд з фотографіями Куп'янська рік тому. На кадрах видно квітуче місто, яке потопає у зелені. На вулицях гуляє багато дітей, працюють кіоски і магазини. Супроводжує цей саморобний кліп пісня "Этот город" російського гурту "Браво".

– Хай тепер усе нам оновлюють, – різко відрізає Олександра.

ГАНЕБНА ВТЕЧА

За кілька будинків зустрічаємо іншу компанію куп'янців, які теж зібралися під під'їздом. Нині це чи не основні місця у населеному пункті, де містяни можуть зібратися із сусідами й обговорити справи, поділитися спогадами.

– У вас тут сигнал тривоги працює, щоб встигнути сховатися? – питаємо.

– Сірєни немає. І слава Богу. Он у Харкові єсть і люди кажуть, що голова від неї тріщить. На нєрви дєйствує, – відказує найстарший з компанії Володимир Олександрович у сорочці старого крою та простих сірих штанях. – Та нікуди ми і не тікаємо. На початку ховалися і неділю у підвалі просиділи, а потім рішили, що не треба. Воно ж там сиро, неприспособлене. Люди не готовилися ж до такого… Правда, багато евакуїровалися.

 

– А як засипле в тому підвалі, то що буде? – викрикує Галина Юріївна в теплій шапці й з пустою баклажкою для води. Сидить на парапеті біля входу в дев'ятиповерхівку.

– Буде братська могила, – відказує Володимир Олександрович. – То якби тут бомбоубєжищє було, то да. Я цей дом строїв, він заводський. Тут хотіли бомбоубєжтще зробити, але просто не достроїли.

Містяни переконують, що більшість куп'янців намагалися сильно не спілкуватися з росіянами й максимально їх уникали.

– Росіяни обходили будинки. Видно, по наводкам йшли, бо знали куди. Шукали воєнних, атошників. Находили. Світ же не без "добрих людей", – іронічно говорить Володимир. – Їх забирали, а що далі робили – не знаємо…

– Хлопця з нашого пі'їзду забрали і він півтора чи два місяці просидів у камері, – бере слово Галина Юріївна. – Дуже хворий вийшов, погано йому було. То випустили, бо апендицит у нього схопив.

Володимир Олександрович хитає головою.

– Та отпустили його, бо росіяни тікали. А так би хєр вернувся, – каже. – Їх там багато сиділо, в камерах у нашій міліції. Он Плюшков-малий казав, що як росіяни йшли, то вони решотки виламали і повідкривали камери.

– Били там українців? – уточнюємо.

– Було таке, – веде далі Володимир Олександрович активно жестикулюючи руками. – Толькин зять після восьми вечора вийшов на вулицю випивший і його забрали. Заставили розваліни розбирать. Казав, що ото їсти раз давали. А начнеш розказувать – зразу по ребрах. Шоб не умнічав.

А ще росіяни на регулярній основі та щодня крали в людей іномарки. Могли просто спинити посеред вулиці, викинути з-за керма й привласнити машину, стверджують містяни.

 

– Зерно усе забрали, іномарки вигребли, комбайни, трактора! У мого дружбана мотоцикл відібрали. Усе вивезли, – перераховує Володимир злочини загарбників. – Найбільше тут бурятів у нас було. Ну і оці, що з ДНР і ЛНР. Мародьорством займалися і водку жрали. Це те, що ми бачили. Казали нам, що тут "бандери". Може я сліпий, але покажіть хоть одного? Вони самі ж не знають, хто такий Бандера… А тепер луплять куди попало. Разніци їм немає куди стрілять. Гітлеру ще поучиться в Путіна треба. Фашисти конч*ні.

Володимир Олександрович ледь помітно усміхається, коли згадує, як окупанти йшли з Куп'янська.

– Це треба було бачити! Так увєрєнно вони прийшли, а тікали позорно. Автомати побросали, техніку. Дєд їхав на "копійці" біля третього дому, то вони його викинули, а самі туди залізли. Чєловєк 10, навєрно, – емоційно говорить чоловік. – А приходили ж як, пір'я розпускали: "Мы тут навсегда".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Катівні, всюдисущі букви Z і чітка робота ЗСУ: як Козача Лопань оговтується після звірств росіян

Наступного дня після втечі росіян, ЗСУ зайняли більшу частину міста.

– Люди плакали! Ми не могли в це повірити, бо бачили як шість місяців вони (росіяни. – Gazeta.ua) стільки транспорту гнали, такі колони йшли. І де ті колони ділися? – риторично запитує Галина Юріївна. – Після того, що ми побачили чітко понімаєм – наші хлопці найкращі!

– Вони молодці, – підхоплює Володимир. – Воюють граблями, а прийшли й убрали оцих отсюда!

×