"Гетто", підвал-рятівник та смерті знайомих: як єдиний лікар приймав в Ізюмі людей під час російської окупації

25

Ізюм на Харківщині з перших днів повномасштабної війни опинився в епіцентрі бойових дій. Загарбники кинули на захоплення стратегічно важливого міста великі сили.

Росіяни бомбили інфраструктуру та житлову забудову з літаків, били з артилерії. 7 березня ворог встановив контроль над частиною Ізюма та продовжив атакувати підрозділи Збройних сил України в іншій половині населеного пункту. 2 квітня росіянам вдалося повністю окупувати місто. Цивільні, які не виїхали, опинилися в інформаційній блокаді та у наступні місяці докорінно не знали реальної ситуації в Україні.

Місто, у якому до великої війни жило понад 40 тис. осіб, було звільнене ЗСУ 10 вересня. За кілька днів з'ясувалося, що в Ізюмі зруйновано 80% житлової забудови, а на його околицях виявили місця масових поховань.

Попри інтенсивні бої та російський терор, в Ізюмі після 24 лютого не припиняла працювати міська лікарня. А єдиним лікарем, який за місяці окупації навіть не намагався виїхати у безпечніше місце, став травматолог Юрій Кузнєцов. Із частиною молодшого медперсоналу він оглядав пацієнтів, проводив операції та приймав пологи. І все це відбувалося у підвалі медзакладу, який став сховищем для великої кількості людей.

Кореспонденти Gazeta.ua побували у ізюмській лікарні, щоб дізнатися історію лікаря Кузнєцова та поспілкуватися із його нинішніми пацієнтами.

РОЗБИТА ЛІКАРНЯ

Ізюм зустрічає побитими осколками приватними будинками та зруйнованими будівлями. У місті досі практично не працюють магазини і аптеки. А чи не єдиним місцем, де можна купити хліба та попити кави, є кіоск "Кулиничі" на околиці. Основні ж потреби людей у продуктах і ліках тут забезпечують виключно завдяки гуманітарці.

На кількох центральних вулицях досі тхне гаром – віє від вигорілих будівель з почорнілими стінами та обваленими перекриттями. А ще смердить димом – від багать, які деінде розвели ізюмці для приготування їжі. Палять дрова і хворост, бо газопостачання "повернулося" далеко не до всіх.

Центральна міська лікарня ім. Піщанської Богоматері, розташована в середмісті на пагорбу. Звідси відкривається мальовничий вид на житлові квартали. Таке "видне" розташування робило заклад легкою мішення для ворожих обстрілів – в медичні корпуси неодноразово "прилітало". Доказом слугують численні руйнування: від побитих уламками стін у діагностичних корпусах до пробитого даху та зруйнованого крила основної будівлі.

 

На пандусі головного входу, під навісом припаркована старенька "Газель" із розводами іржі. Навколо машини служби екстреної медичної допомоги, притулилися до стін велосипеди. Нині це основний вид транспорту в Ізюмі, де пальне вважають за розкіш.

За вхідними дверима у лікарню – коридор приймального відділення, стіни якого оздоблені білою плиткою. Тут тісно від кількості людей, які сидять під кабінетами, медичних каталок з ношами, коробок з перев'язувальними матеріалами та ліками. За наступними дверима – коридор поліклініки. Тут починаються кабінети спеціалістів.

– Лікаря поки немає. Можете зачекати в коридорі, – відповідає медсестра, яка працює з Юрієм Кузнєцовим.

Не чекаючи на фахівця, спускаємося сходами у підвал. Із кімнати праворуч "розливається" світло та лунають голоси: із травматологом спілкуються іспанські журналісти.

Підвальне приміщення вздовж стін заставлене коробками з медикаментами. На одній з них етикетка з триколором і написом "Единая Россия". Іспанці знімають коробку на камеру, фотографують. Юрій Кузнєцов нервує та кілька разів перепитує нас, чи знаємо англійську. Скаржиться на перекладача та за кілька секунд підкликає його до себе.

– У нас російський шпиталь був рядом. Там багато ліків було, перев'язочного матеріалу. То що йому, пропадать? Як вони пішли, то ми туди зайшли, – пояснює появу коробки Юрій Євгенович. – Я ж і кажу: ти перекладай. Бо ви ж поняли, як буде? Напечатають, а тоді начнуть розказувать.

 

Лікар виглядає втомленим і дещо роздратованим. Нарікає на іноземних журналістів, які подекуди дозволяють собі зайвого. Як приклад наводить історію з німецькими кореспондентами, які без дозволу лікарів зайшли в палату до пацієнтів.

– Я його питаю: "А що було б якби ви так у Німеччині до людини зайшли?". Він показує п'ять пальців – п'ять років (покарання за такі дії. – Gazeta.ua). Ну я і кажу: "А чого ж ви тут тоді не питаєте можна, чи нєльзя?". Ну та вони покрасніли. А мені обідно стало, чесно скажу.

РЯТІВНЕ ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Лікар веде у довгий коридор освітлений лампами, які звисають зі стелі. По обидва боки проходу – невеличкі кімнати. У них нині темно та порожньо. Уздовж лівої стіни коридору, досі стоять ліжка. Саме тут лежали пацієнти, які опинилися в медзакладі з початку повномасштабної війни.

– На початку вже було декілька пацієнтів з мінно-вибуховими травмами, але основна маса тоді – це пацієнти із соматичними захворюваннями та ушкодженнями кістково-м'язової системи. Профільні, – розповідає Кузнєцов. – Коли ми сюди спускалися, то я був не один лікар. Нас тоді було багатенько. Всі, хто був у той час на зміні, то вони ж усі (спустилися у підвал. – Gazeta.ua). Допустім, хірургічне відділення тоді вже кілька днів чергували у повному складі.

Коли в Ізюмі почалися жорсткі бої, надзвичайники почали евакуйовувати важких пацієнтів з лікарні. Разом з підопічними виїжджали і лікарі з середнім медперсоналом.

– Ну це їхнє рішення, – веде далі Кузнєцов. – Деякі підходять зараз: "Юрій Євгенович та там…". Я кажу: "Ну рєбята, це ваше рішення було. Ну чи я вправі вас засуджувати?". Та мені дуже повезло (що в підвалі залишилася частина медперсоналу, в тому числі молодшого. – Gazeta.ua). Бо ви повинні розуміти, що без тої ж самої санітарки – лікар нічого не вартий. Ну вартий, конєшно, але працювати лікувальний заклад не зможе.

 

Юрій Євгенович говорить монотонно і не голосно, час від часу опускаючи голову вниз. Це ще більше підкреслює втому, яка накопичилися в ньому за місяці випробувань і переживань. Не тільки за пацієнтів, а й за родину, яка у перші тижні російської агресії була в Ізюмі. Попри це, побачитися з дружиною та сином-студентом медику довгий час не вдавалося. Причина у підірваному мосту через річку Сіверський Донець, яка розділяє Ізюм на дві частини. Коли переправи не стало – Кузнєцов з сім'єю опинилися в прямому сенсі на різних берегах.

Юрій Євгенович міг бачити свій будинок з верхніх поверхів лікарні.

– Коли отак дивишся на своє житло, то враження, що розділяють тисячі кілометрів і не доберешся. Як я міг залишити? (місто. – Gazeta.ua). Ніяк. Тоді надія була, що бистро все закінчиться і все, – коротко каже медик.

Подзвонити родині теж не було можливості, бо не працював мобільний зв'язок. Зустрітися із близькими вдалося тільки наприкінці березня.

– Коли місто переходить (під контроль до однієї зі сторін. – Gazeta.ua) і йдуть такі качелі, то завжди є пару днів затишку, коли ні обстрілів немає, нічого. Десь так і получилося в кінці березня. В нас тоді два доктори тут лишалися – я і Саша. Ми з ним домовилися, що сходимо до родин і повернемося. А вернувся тільки я. І залишився один, – згадує травматолог.

На початку квітня йому вдалося евакуювати родину. Але сам лікар повернувся до своїх пацієнтів у підвалі. Він не зміг їх покинути, попри регулярні "прильоти". Хоча інколи таке бажання і виникало, бо обстріли важко переживати, зізнається Кузнєцов.

– Учора над лікарнею самольот пролетів і всі, хто був в окупації, зразу начали за стєнки ховаться і в безопасне місце виходить. Коли ідуть обстріли, а хтось каже, що йому не страшно – нікогда не повірю, – говорить Кузнєцов. – Я не знаю, як це описать… Дуже важко. З другої сторони, ми вже настільки призвичаїлися до деяких речей… Бачили, як російські військові падали на землю, а наші люди йшли собі далі. Це не дуже правильно, але таке було.

Сама ж лікарня найбільших руйнувань зазнала на початку березня.

 

– І при контрнаступі рядом ложилися (снаряди. – Gazeta.ua). Але у нас, мабуть, хороший янгол-охоронець. Будівля встояла, – зауважує Юрій Євгенович.

ПОЛОГИ

У підвалі лікарю Кузнєцову доводилося приймати пологи у мешканок Ізюму. Через це мусив згадувати теорію з акушерства і гінекології, якої вчили в медінституті, каже фахівець. Із вдячністю він згадує і акушерок, які у той складний час теж були у сховищі.

– Слава Богу все получилося і ми прийняли четверо родів. Четверо дітей народилися, – посміхається лікар. – Нещодавно у нас жінка була, яка останньою народила. У неї проблема, бо не може получить свідоцтво про народження. Пішли в ЗАГС і виявилося, що ті, хто був на окупованій території – мають доказувати факт народження через суд.

У медзакладі жінці видали довідки встановленого в Україні зразка. Однак для місцевого відділу реєстрації цього поки замало. Подібна проблема є і в інших деокупованих містах, говорить медик. Та додає, що українські жінки здатні подолати будь-які проблеми, особливо якщо справа стосується власних дітей.

– Наші жінки зроблені з гвоздєй. І я вам розкажу чому. Остання жінка у нас народила в п'ятницю, десь о 19:00. А наступного дня, в суботу у два часа, вона вже залишила наш лікувальний заклад. Ми її оставляли, але вона додому пішла. В неї було ще двоє дітей.

 

Росіяни лояльно ставилися до породіль, згадує медик. Принаймні в стінах лікарні критичних ситуацій пов'язаних із ними, чи новонародженими – не виникало.

НЕСТЕРИЛЬНА ОПЕРАЦІЙНА

Українських військових у лікарні не було, але із пораненнями лежали цивільні чоловіки. Тож росіяни періодично влаштовували тотальні перевірки аби переконатися, що у закладі нікого не переховують. Приходили зі зброєю та у масках. Бувало, що забирали пацієнтів на допити.

Одного разу окупанти забрали із собою чоловіка з простреленою ногою. Проте повернули його за кілька години. Де тримали і що з ним робили – пацієнт не розповів.

– Ті, хто тут не знаходився у той час – не розуміють, як усе це проходило. У нас була повна інформаційна блокада. Ми не знали ні що в Україні проісходе, ні в других містах світу. Додзвонитися практично неможливо було нікуди. Даже з близькими ми спілкувалися у лучшому випадку раз у два місяці. Вони, видно, глушили мобільний зв'язок. Це по-перше. А по-друге – така тоді ситуація була, що зайвих питань нікому не нада було задавать. Даже, якщо ми щось бачили і розуміли. Навіть пацієнтам.

Юрій Кузнєцов іде підвалом. Стає навпроти величезного плюшевого ведмедя. Поруч лежать декілька старих медичних нош, червоний підлітковий велосипед, кишенькова ікона і м'яка іграшка-слоненятко.

 

– Ведмідь був у нас в ігровій дєтской комнатє педіатричного відділення. Ми сюди його спустили. У нас просто зараз немає тієї кімнати... Сподіваємося, він скоро займе своє місце, – говорить Юрій Євгенович. – Дітей, на щастя, було небагато (у підвалі. – Gazeta.ua). Але були поранені діти і достатньо важкі. Такого віку, коли вже батьків не слухають і лізуть, куди не потрібно. Десь з 10 і до 14 років.

Операційну в підвалі облаштували у великій кімнаті з бетонними стінами та стелею. Нині її підлога встелена картоном, з-під якого за ногами піднімається цементний пил. Джерелом освітлення тут слугують декілька яскравих ламп, які звисають зі стелі на довгих дротах.

– Полочка з тих врємьон. Ми з аптеки її спустили, – показує на білі полиці без дверцят, притулені до стіни. – Тут у нас стояли тапчанчики — один високий, а один низький.

Трохи далі в кутку біліє каталка, поруч — пересувна хірургічна безтіньова лампа. Нині все це медичне обладнання стоїть без діла. А ще наприкінці літа активно використовувалося. Оперували пацієнтів у центрі приміщення, за хірургічний стіл слугувала каталка.

Автоклавна не працювала. Тож інструментарій стерилізували у хімічний спосіб – дезрозчинами. Вони досі тут присутні, стоять в каністрах і пляшках біля стіни.

– У нас були в основному аптечні анальгетики і місцева анестезія. Але лікаря анестезіолога не було. У нас в медиків є таке поняття: "під крикаїном" (коли пацієнта оперують без наркозу і він кричить від болю. – Gazeta.ua), – каже Кузнєцов. – Тут були ужасні стерильні умови. Але виходу у нас ніякого не було: ні світла, ні тепла.
Найстрашнішими за місяці окупації були моменти, коли помирали пацієнти, згадує Кузнєцов стишуючи голос. Врятувати їх не було можливості через важкі поранення. Часто – несумісні з життям.

 

– Особливо, коли поранені грудна клітина і голова, – продовжує травматолог. – На щастя, їх було небагато, але траплялися. Тіла ми у наш морг відвозили і служба "Груз 200" була. Вони опис робили і ховали під номерами. Ну або родичі забирали...

Повністю процес поховання померлих лікар не контролював. Тож не знає, чи втручалися у нього росіяни.

Юрій Євгенович із сумом згадує випадки, коли його знайомі приносили на руках поранених осколками дружин. Молили їх врятувати, але лікар був безсилий.

– Саме важче, коли ти цю людину знав… У мене дві історії таких було. Другу жінку я менше знав…Її чоловік теж на руках приніс: "Євгеніч, помагай". Дуже важко...

Лікар опускає очі та вдивляється у підлогу, ніби намагаючись щось там розгледіти. Згадувати загиблих земляків йому надзвичайно складно. У місяці окупації люди гинули від російських обстрілів та під завалами власних будинків. А ще у миті, коли намагались зідзвонитися з ріднею.

– У нас основна точка на Крем'янці (гора, яка розташована в місті. Найвища точка Ізюма. – Gazeta.ua ) і літом там була велика кількість людей, які шукали мобільний зв'язок. І там загинули троє, чи четверо. Така історія, – додає лікар.

ПІВРІЧНЕ ЧЕРГУВАННЯ

Юрій Кузнєцов заступив на чергування 6 березня. 7 числа мав змінитися та саме у той момент нічне чергування розтяглося на пів року. Бо до лікарні вже везли постраждалих і важкопоранених містян – росіяни розбомбили житлові багатоповерхівки

– 24 на 7 ми тут жили. В мене кімната є (у підвалі. – Gazeta.ua). То я там і досі живу. Вона тоді теж не була в такому прямо виді… Це зараз шкафчик поставив, стол який-то. А то тільки топчани були. І нас тоді там п'ятеро чоловік було. Спав мало, – розповідає лікар.

Всередину такого житла лікар не запрошує. Мовляв, нехай особистий простір залишиться особистим. Ця кімната нині практично єдине місце, де Кузнєцов може перепочити. Бо його дім зазнав руйнувань і нині не придатний для проживання.

Легше працювати лікарю Кузнєцову стало, коли деякі колеги повернулися з евакуації в Ізюм. Зокрема, наприкінці квітня вийшов на роботу завідувач хірургічного відділення Анатолій Коваленко.

– Вони всі працювали на амбулаторному прийомі, із дев'яти до часу, інколи до двух. А далі – я знову один був. І тільки десь у другій половині липня вийшов мій колега-травматолог, – говорить Юрій Євгенович.

Фото: Ольга Стенько

Повертаючись думками до пережитого в окупації, лікар добрим словом згадує волонтерку Ірину, яка проривалася через російські блокпости до медзакладу із харчами. Іншим джерелом продуктів для пацієнтів і медиків став лікарняний харчоблок. Водночас у місті в перший весняний місяць війни почалося коїтися страшне.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Убиті на вулицях, голодні будні та мародерство: які жахи окупації пережив Ізюм

– Мародерство було у березні просто жутке. З продуктових магазинів почалося. Що і зрозуміло, бо ніхто не думав про таку ситуацію і запасів не робив, – згадує Кузнєцов. – Коли все почало затягуватися, то в лікарню приходили люди за тарілкою супу. Ми не відмовляли. Було таке, що один пацієнт і три-чотири ухажующіх. Що касається ліків, то було декілька джерел постачання. По-перше – в нашій лікарні був запас, який лишався для ковід-пацієнтів. По-друге – люди самі приносили ліки. Де вони їх брали, ми не дуже запитували. Бо війна, на жаль, в деяких людях такі черти характеру відкриває, що в цивільному життя такого не може бути…

ІЗЮМСЬКЕ "ГЕТТО"

Про те, що почнеться повномасштабна агресія Росії – лікар Кузнєцов не вірив до останнього. Першим про початок війни 24 лютого йому повідомив син.

– Які емоції у вас тоді були? Ненависть? - питаємо.

– У мене є товариш анестезіолог із Сумської області. Коли він дзвонив, то я питав, як у нього діла. А він каже: "Та завал. Тут у нас все вперемєшку: наші, росіяни". Така історія. Якщо лікар з ненавистю буде виконувати свої обов'язки – це вже не лікар. Це буде доктор-смерть, – відказує травматолог.

За весь час окупації він намагався мінімізувати спілкування із росіянами. Проте пару разів вони до нього зверталися.

– Десь на початку квітня більш за консультативною допомогою, а в середині квітня зверталися щодо госпіталю отут, – змахує рукою лікар кудись позаду себе. – У них на території Ізюму було три військові шпиталі.

 

Лікар припускає, що медперсонал у росіян був свій. До них мусили звертатися інколи й ізюмці.

– Ну мєдіки, мабуть, були там самі адекватні... У мого знакомого у дворі мародьорили. Він вийшов і замєчаніє зробив. Йому чергою ноги прошили… Деякі категорії пацієнтів Росія на себе забирала лікувати. Бо ж не усіх з важкими пораненнями нам доставляли. Лікували в Бєлгородській області, – говорить Кузнєцов. – Я ж чого знаю, що три шпиталі їхніх було. Бо один був біля нас, а в інші люди казали, що зверталися за допомогою. Бо ми ж були як у гетто: йде лінія фронту і в Україну не могли виїхати, а в Росії ж кордони — туди теж не пускали.

МАЙБУТНЄ Є

Несподівано з кутка лунає голосне вимогливе нявкання. За лічені секунди джерело звуку з'являється посеред кімнати: невелика руда кішка з обскубаним хвостом. Лікар каже, що бачить її в підвалі уперше. У його погляді проскакує здивування, а на обличчі — легка посмішка.

– Звідки берете сили жити і працювати після всього? – питаємо.

– Тут женщіна була у підвалі, якій ми надавали допомогу. І вона сказала: "Дуже добре, що ви тут залишились", – Лікар знизує плечима та прищурює очі, згадуючи. – А по-друге – люди сиділи в підвалах, а воно ж сире.. Місто остановилося. І коли вони почули, що лікарня працює, то зрозуміли: в нас є майбутнє. І оце для мене було, як бальзам на душу. Мотивують пацієнти, які дякують і кажуть: "Спасіба Євгеніч, що ви тут були і є". Це ж найбільша цінність. Плюс у нас зараз стільки праці по відновленню лікарні. Це ж мотивує!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Розбитий і спалений, але український: нові фото й відео зі звільненого Ізюма

Нині до лікарні повертаються її співробітники – і не на порожнє місце, каже Кузнєцов. Заклад оживає, наповнюється людськими голосами і позитивними емоціями. Тут починають відновлювати будівлі.

– Ми трохи зберегли тут усе. А от в Балаклії так не получилося. Там немає стаціонару, бо усі виїхали. Хотя Балаклія вважалася до початку військових дій більш сильною у плані надання медичної допомоги. А на теперішній час получається, що ми працюємо і розвиваємося. А вони тільки будівлю почали відновлювати.

 

Попереду довга і важка зима. Це розуміють і в Ізюмській лікарні. Та готуються знову працювати в екстремальних умовах. І, скоріш за все, знову – в підвалі.

– Бо обігріть підвал набагато простіше. Ті ж теплові пушки з обох боків поставити. Ну але бачте – у нас вже вікна вставляють, генератор привезли. Є часні організації, які взялися допомогати. Нам дуже сильно помагає Міжнародний медичний корпус. Тому увєрєнность росте, що ми достойно зустрінемо зиму.

Кузнєцов дістає з кишені мобільний телефон, дивиться на час. Перепрошує та говорить, що мусить підніматися нагору. Вимикає світло, закриває двері на замок.

ДОВІДКА ДЛЯ ВІЙСЬККОМАТУ

Серед пацієнтів, що чекають на травматолога, виділяється місцевий 30-річний Олексій Пилипів. Він, чи не наймолодший на усе приймальне відділення. Не виглядає стурбованим.

Худорлявий чоловік у чорних спортивних штанах та синій куртці, з-під якої виглядає червона спортивна капюшонка. Каже, що йому прийшла повістка у військкомат, але він має проблеми зі спиною. Тому і хоче звернутися до лікаря, щоб отримати висновок щодо непридатності до військової служби.

– Пусть проверит и напишет бумажку, - каже російською. – Тому, що спина болить. Під час окупації нормально було зі здоров'ям. Тоді фізичного навантаження такого не було. Бомбьожки одні.

Пилипів у місяці окупації допомогав лікарні.

– Що в мене вдома було – приносив. Сигарєти, солярку. Просто знав, що тут люди у підвалі, – каже.

Росіяни перевіряли Пилипіва. Підозрювали, що він може бути атошником.

– Цікавились, чи я служив. Але я не служив. У мене досі приписне (свідоцтво. – Gazeta.ua). Особисто у мене одна зачистка була, коли росіяни перейшли річку. А далі нічого, – продовжує розповідь. – Без ругатєльств не скажу (про стиль спілкування окупантів. – Gazeta.ua). Оці, що луганчани, то вони вообще капєц. Приїхали сюди грабувати… Казали: "Мы вот 8 лет терпели..". А я відповідав: "Почекайте, рєбята. Ви ж самі це все вибрали. І вся продукція, вода, сігарєти – везеться від вас. Написано "Сделано в ЛНР". То як же у вас тоді може там усе бути розбито?".

 

Певний час ізюмець жив на власних запасах.

– Трохи запаси були у мене. Трохи родичі помагали. Вони були на території України на той момент. Дєнюжку якусь скидали, – згадує Олексій. – Обналічували під шалений відсоток, але що робити… Магазини тут спершу ніде не працювали, але потім почали. Правда ціни там шалені були, просто капець.

В Ізюмі досі є проблеми з водопостачанням, багато місцевих набирають воду в колодязях та свердловинах, а також у джерелах. У період окупації все ускладнювалося наявністю озброєних людей, які контролювали кожний крок містян.

– Вони (росіяни. – Gazeta.ua) тут недалеко від нас стояли. Ми зробили собі джерело, щоб воду брати, викопали. І вони туди ж за водою ходили. Обіжалися, що до джерела я раньше врємєні ходив (під час комендантського часу. – Gazeta.ua). Мені просто з дому вийти і зразу біля джерела. То вони грозилися, що відробляти буду і паспорт заберуть. Я їм казав: "Ви мою роботу поверніть і туди піду. А до вас не піду працювати".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Кто вам разрешил жить лучше, чем мы?" – як Дергачі стримали російську навалу і стали щитом для Харкова

– Не страшно було сперечатися з російськими солдатами?

– Ні. Я їм казав, що я в себе вдома: "Це ви до мене прийшли. Хто вас звав і просив нас звільняти, мужики? Ви нас звільнили — від газу, світла і води. Від нормального життя. Від походів у магазин і поїздок кудись відпочити". Це ЛНР. Росіян особливо тут не бачив. Вони транзитом тут проїжджали, - розводить руками Пилипів. – Один випивший з ЛНР був, то казав: "Приехали, с шахты смыкнули и сюда привезли". Потім він смєкнув, що не то сказав і говорить: "Я сам узяв документи, речі і пішов". Правда ізначально була, коли він сказав, що витягнули з шахти. Вони вроді не знали, що ідуть в Ізюм. Їм казали, що вони будуть в Луганській області відвойовувати "свої" території. А опинилися в нас.

 

Олексій був свідком того, як росіяни тікали з Ізюма.

– Вони по мосту поїхали, а за ними він зложився, як дрова. Опору підірвали, – розповідає про автомобільну переправу через Сіверський Донець, розташовану неподалік лікарні.

ОКУПАНТИ ПОГРАБУВАЛИ

До розмови уважно прислухається пишновусий чоловік років 70 у сірій спортивній куртці. Жваво реагує на розповідь Олексія: то саркастично посміхається, то киває головою. Побачивши, що його помітили — відвертається. Встає та йде на вулицю.

На пандусі зупиняється біля великої синьої пластикової бочки, з якої санітарка набирає у відро воду для миття підлоги. Дістає пачку цигарок та запальничку, але не закурює.

Свою реакцію на слова Олексія пояснює просто: "Не можу спокійно дивитися, як хтось воює, віддає життя, а хтось усю війну за маминими спідницями ховається". Кого саме має на увазі – не уточнює.

Розповідає, що ненавидить окупантів – не лише росіян, але й колаборантів, які погодилися прийняти сторону ворога.

– ДНР, ЛНР... Вони мене ограбили. В мене було підприємство, де було мільйон штук в місяць лотків для яєць. На всю Україну. Жидачів, у Житомирі та я в Ізюмі. І с*ка… Я такого не бачив в жизні. Хочете подивиться? – обличчя чоловіка стає яскраво червоним, сиві вуса сердито настовбурчуються.

70-річний Василь лізе в кишеню темно-сірих джинсів і дістає старенький смартфон. Гортає на ньому фотографії розбитого обладнання та розгромленого цеху. Спочатку туди влучила ворожа ракета. Потім руйнування продовжили окупанти. На одній зі світлин – спалений сейф, який не змогли відкрити.

 

– Рвали все, що мідяне. Буряти-х*яти… Один мене отам на Пєсках (Піски – район в Ізюмі. – Gazeta.ua) зупиняє: "Дєд, скажите где медь принимают?". Кажу: "Ти шо, з Уралу медь привез?". Говорить: "Та нє. Отут по мєсту насмикав", – емоційно розповідає чоловік. – У мене стояло, грубо говоря, 500 двігатєлєй. Одного не подужали, бо він такий, тонну вєсом. А те все попортили! Я його строїв два роки, оцей міні-завод. Потом уже китайці приїхали на шеф-монтаж і все зробили. А ці окопи в середині приміщення вирили на три метри в глибину! Прямо в цеху. Від чого вони там ховалися?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Кирзові чоботи й шапки-вуханки: що залишили росіяни в Ізюмі

Невеликий приватний цех розташований у селі Липчанівка приблизно в 20 км від Ізюма. Василь 12 років керував ним, як директор – все буквально створив з нуля на кошти інвесторів. Для 30 працівників облаштували всі умови: душові, туалетні кімнати з біде. Та окупанти зняли сантехніку, а вбиральні влаштували у виробничих приміщеннях.

– Моє підприємство пішло по нуль целих хрєн десятих, блін. Свалка – не свалка. С*ка, там ще жили… В мойом кабінеті, навєрно, жило начальство. Бо по углах не насрано. А то кругом насрано. Ссали в бутилку, бл*дь... А воно простояло два місяці, заграло – получився лікьор. С*ка, в цех не зайдеш. Ой бля… Мужики були – де захотів, там сів і посрав.

Нині підприємство зруйноване дощенту і відновленню не підлягає.

– Вчора поїхав. Плакав бл*дь, – схлипує та витирає сльози. – 15 лєт жизні... Мені 70 років, я людина-пенсіонер і працював до останнього. Будь вони прокляті по десяте колєно, падли! Щоб собі отаку жизнь устроїли, як нам.

 

Сам Василь живе в Ізюмі. Усю весну просидів з дружиною в підвалі, каже. У село на підприємство навіть не потикався, бо знав – російські військові зробили там базу.

– Молокозавод – моя кровиночка. А там таке робилося, то хай Бог милує… Базу там таку зробили і ракет напхнули, бл*дь. А як грохнули, то тоді оті управляємі ракети всю ночь літали. 16 чоловік там охорони було, русскіє. І от вони прибігли за наш панельний дом і заховалися. Це було два часа ночі. Я дивлюся – голі, хай Бог милує! Виноваті чи не виноваті.. Но, с*ка, якби ж тебе тут не було, то і під це б не попав. Це законна розплата. Їхнє життя нікому не нужне, – Василь вже говорить спокійно. – Я оце подивився за їхньою роботою. Ти ж, с*ка, приїхав воювати. Коли ж ти успіваєш усе це розібрати, поламати. Найшли інструменти і сиділо, смикало.

КЛЯТВА ГІППОКРАТА

З лікарні виходить дружина Василя – 65-річна Тетяна. Одягнена в темно-лілове утеплене пальто та чорну оксамитову шапку-чалму. Медична маска підкреслює блакить її очей.

– У мене з жіночкой проблема, – пояснює Василь. – Ліків нужних нема, а аналоги то хєрню наболтали…Тепер ось давлєніє 203. Боїться, що останусь сам, то розказала – що, де і як. А я живу раді жінки, – чоловік посміхається і протягує дружині руку.

– Он рассказывал, как мы сидели в подвале? До июля, – говорить Тетяна.

- С*ка, 60 чоловік в комнатушкє. Один на одному. І ніхто не захворів. А в мене пропало 5 хлопців, загинуло в сім'ї – зяті, свати. Від ковіду. Отак захворів і на другий день не стало, – зітхає чоловік. – Я живу в панельному домі, де немає отоплєнія і не буде. Возлє церкви. Уключаєму дуєчку і обдуваємося, гріємося.

– Чи зверталися за медичною допомогою, коли місто було в окупації? – питаємо.

– Да конечно, обращались. Врачи прямо от души принимали. Вот Божков (Олександр Божков — колишній лікар хірург, в минулому завідував відділом охорони здоров'я Ізюмської РДА, двічі обирався мером. За співпрацю з ворогом ДБР відкрила провадження за обвинуваченням у державній зраді. – Gazeta.ua) у нас был главврач, а его арестовали. За что? – Тетяна піднімає брови, від чого її блакитні очі стають ще більшими. – Тут же больница была вся разбита Он же организовал врачей – хирурги, травматологи. Терапевты были.

 

Жінка пояснює, що після операції на серці мусить безперервно приймати ліки. Та влітку закінчилися усі запаси. Звернулася до лікарні, де їй допомогли, підібравши медикаменти російського виробництва.

– Лікар, який дав клятву Гіппократа повинен лікувати: ворога — не ворога, любого. А організовувати для ворога… Це ж гражданська больніца, госпіталя тут не було нікада. – втручується у розмову Василь.

Та не встигає закінчити фразу, як дружина його перебиває, взявши за руку.

– Ну так а как? Он собрал всех врачей. Организовал работу. На каком основании они его арестовали? Я просто в шоке, – обурено хитає головою.

– Она (донька. – Gazeta.ua) была на четвертом этаже. Открывает двери, а там ступенек нету, – плаче Тетяна. – И они отак прыгали… Внуку 13 лет. А наши солдаты стояли, спасали. А потом одели-обули. Они уехали за границу. И нас звали, но мы уже старые куда-то выезжать..

 

ПІСЛЯ ТОРТУР

Під час окупації до Юрія Кузнєцова потрапляли пацієнти зі слідами тортур. Лікар не розпитував, де вони отримали пошкодження. Але все розумів, зізнається.

– Доктор всігда розуміє: травма получена природнім шляхом або ні, – пояснює Кузнєцов. – Одне діло, коли їхав і упав з велосипеда та отримав садна. Інше – коли травми в типових місцях, але неприродні. Ті ж сліди від наручників… Було таке время, що ніхто не запитував. Але люди були в пригніченому стані морально.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Трагедія і горе Ізюма: триває ексгумація загиблих містян і бійців ЗСУ (фото 18+)

Деякі такі пацієнти зверталися у лікарню самостійно. Когось привозили росіяни.

– У нас був один чоловік, який при надходженні навіть не розмовляв. Був, ізвініть, обпісяний-обкаканий, – каже Кузнєцов. – Тіки за добу, коли побачив жінку, трошки відійшов. До того продовжував вважати, шо він досі там, де був до нас.

×