Ексклюзиви
Субота, 09 жовтня 2021 09:18

"Яка може буть робота? Виживаєм" - як живе знаменита Пархомівка, куди їздять дивитися на Пікассо і Малевича
39

Село Пархомівка на Харківщині одне з найбільш унікальних в Україні. Тут працює художньо-історичний музей, де зберігаються оригінальні картини всесвітньо відомих митців — Пабло Пікассо, Каміля Пісарро, Казимира Малевича. Останній кілька років прожив у селі разом із батьками і саме тут вперше почав малювати фарбами.

Окрім цього у селі знаходиться один із найстаріших цукрових заводів України. Підприємство заснував у 1872 році цукрозаводчик Іван Харитоненко. З того часу воно пережило дві світових війни, Голодомор та революції й зупинило свою діяльність лише три роки тому.

Відвідати Пархомівку приїжджають туристи з усієї України. Їх потік не припиняється ані влітку, ані взимку.

Автор: Ольга Стенько
  Село Пархомівка віддалене від обласного центру - Харкова - на 110 км
Село Пархомівка віддалене від обласного центру - Харкова - на 110 км

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в унікальному селі та дізналася, чим воно живе зараз: чи є там робота, чим займаються люди, чи не виїжджає молодь, яку зарплату місцеві отримують. Відвідала єдиний в своєму роді місцевий музей та цукрозавод.

Пархомівка розташована на заході Харківської області — на межі з Полтавщиною. Село протяжністю 8 км є одним із 13 населених пунктів, які увійшли до Краснокутської селищної громади. Колись мало свою сільраду та щорічний бюджет в 6,5 млн грн. З літа 2020-го тут діє старостат, де працює чотири людини. Є амбулаторія сімейної медицини, школа, дитячий садок, клуб та дві бібліотеки. Працює 10 магазинів і три кафе.

Туристи з Полтавщини та Київщини в'їжджають до Пархомівки з боку селища Котельва Полтавської області. Дорога не найкраща — колишня бруківка застелена асфальтом, який порепався. Через це усюди тріщини і ями. Більшість водіїв, аби не зіпсувати авто, не наважуються розганятися навіть до 30 км/год.

Автор: Ольга Стенько
  Дороги на околиці Пархомівки погані
Дороги на околиці Пархомівки погані

Спиняємося машиною біля одного з житлових будинків. З хвіртки виглядає чоловік середнього віку. Від його затемнених окулярів у тонкій металевій оправі відбивається сонце. Попри прохолодну погоду стоїть без куртки — у спортивних штанях та синій футболці з коротким рукавом.

- Я блогер, публікую матеріали про наше село. Нещодавно викладав відео про Пархомівку. Як ви мене знайшли? - дивується

Запрошує у невеликий затишний двір. З трьох боків він огороджений спорудами - одноповерховим будинком, літньою кухнею та сараєм. Біля стін клумби, зеленіє кущ помідорів. Неподалік різними кольорами квітне пеларгонія. Висаджена в оригінальні ставчики — їх з тканини та бетону робить хазяйка дому, Марія Дацюк.

Колишня вчителька зараз на пенсії. Із чоловіком 66-річним Олександром Дацюком займаються домашнім господарством. Мають двох синів.

- Завод раніше працював тільки в сезон — чотири місяці. Потім людей відправляли на біржу. Нікого не виганяли, - розповідає Олександр Дацюк. Був колись старшим слюсарем зміни на місцевому цукрозаводі. - Слесарювали, ремонтували щось круглий год. Коли цукор виготовляли, то працювали в три зміни. На моїй було 65 чоловік. Зараз завод не працює вже три роки. Там власник помінявся. Зараз і не знаю хто. Но ці послєдні хлопці, шо прийшли - дуже харашо там зробили. Повикидали шість німецьких центрифуг і зробили три сучасні. Дуже хароший виход цукру получався на новому обладнанні. На следующій рік завод, мабуть, працюватиме. Бо поле проорали — як наче під сіяння буряків. Щоправда підприємство ще треба зуміти запустити. Воно на газові робить, а він щас дуже дорого виходить. То раньше працювали на углю і мазуті.

Автор: Ольга Стенько
  Пархомчанин Олександр Дацюк веде особистий блог про історію рідного села
Пархомчанин Олександр Дацюк веде особистий блог про історію рідного села

Із Олександром Володимировичем сидимо за зеленим пластиковим садовим столом в центрі вимощеного плиткою подвір'я. Чоловік охоче згоджується розповісти про технологічний процес виробництва цукру.

- Зібраний буряк звозять на кагатне поле. Скидають у сплавну яму, якою в потоках води коренеплоди пливуть на територію заводу. Після мийки їх нарізають чотири центрифужні різки, - говорить. - Все це дєло йшло в дифузію. Там заливалося водою, перемішувалося, додавали білий ізвєстковий кирпич. Потім цей сік з ізвєстковим розчином йшов на сатурацію (в даному випадку — насичення газом, діоксидом вуглецю. - Gazeta.ua). Далі подавалося на випарювання соку. І виходила солодка патока. Все це кристалізували, додаючи трохи цукру. Потім — не центрифугу первого продукта. Вона крутила оцю коричневу масу. Потім опускалася униз і сахарь випадав на лєнту та йшов на сушку. Засипався в бункера і на фасовку.

Один хлопчик поліз вентиль розкручувати і обпік собі ногу

Це дуже схематичний опис, додає Олександр Володимирович. Насправді усе складніше, адже у виробництві цукру задіяні технологічні й хімічні процеси.

- Там не працюю годів 20. Получилась одна неприємність. Поки ми були на планьоркє, один хлопчик поліз вентиль розкручувати і обпік собі ногу. Не дуже обварився, все було в порядку. Мені сказали, шо я винуватий, бо на планьорці був. А по техніці безпеки додали, щоб не переживав. Та я подивився і подумав — нащо мені оце така велика відповідальність треба? І син підтримав: "Звільняйся, пап. Давай бізнесом займемось".

Із сином зайнялися виготовленням вікон, дверей, парканів із сітки. Мають цех у Харкові, а у Пархомівці тримають кузню. Останнім часом обсяги виробництва прийшлося зменшити через брак кадрів, зізнається Дацюк.

Олександр Володимирович показує свій "технопарк". Між сараєм та загородкою з птицею під навісом і просто неба стоять декілька моторних пристроїв. Їх сам спроєктував та розробив. Ідеї брав з інтернету, матеріали — відходи виробництва кузні, обрізки металу.

- Є гідродровокол. І прилад для подрібнення гілок, робить щепу. Зробив шість тракторців саморобних. Осталися два. Є причеп, щоб картоплю садити. Розгрібає землю, вкидає бульбу і загортає. За 15 хвилин садим 10 соток картошки, - говорить господар. - Є тракторець, що викопує картоплю — остається просто пройти і зібрати у відра.

Зробив шість тракторців саморобних

За бесідою стежить німецька вівчарка. Сидить на дерев'яній підлозі закритого вольєра. Не гавкає і не гарчить, але усім видом демонструє готовність захистити господаря.

- Саш, ну ти скоро там? У нас є один час, і на Харьков їдем, - з будинку виходить невисока жінка, ровесниця Дацюків.

Наостанок господар пригощає гроном смачного чорного винограду. Його дружина виносить пару смажених пиріжків з картоплею.

Що ближче до центру села, то кращою стає дорога. Ями зникли. Їх, як і рештки старого асфальту, згребли грейдером — виглядає, ніби підготували дорогу до ремонту. Пахне бітумом. Ремонтної бригади не видно. Сьогодні вихідний.

На розвилці траса стає майже рівною. Обшарпаний дорожній вказівник з подекуди облізлим світловідбивним синім покриттям вказує напрямки: прямо — Харків, Краснокутськ, ліворуч — Охтирка та Суми. Навпроти знаку, за акуратно підстриженим живоплотом яскраво зеленіє одноповерхова будівля. Її ліву половину займає олійниця. У правій — магазин і кафе.

- Олійниця не працює. В смислі, вобщє-то працює, но сьогодні вихідний, - лунає жіночий голос з дерев'яної альтанки.

Туристи заїжджають, коли їдуть у музей. Буває, і машинами, але частіше — автобусами

На літньому майданчику за одним з дерев'яних столів сидить невисока продавчиня зі смартфоном у руці. За відсутності покупців вийшла подихати повітрям.

- Туристи заїжджають, коли їдуть у музей. Буває, і машинами, але частіше — автобусами. Найбільше замовляють каву, морозиво. У Пархомівці не ночують — тут немає де. Музей подивилися, кави випили — і обратно, — каже Ольга Несмашна.

Вона родом із селища Барвінкового в іншій частині Харківщини. У Пархомівці живе вісім років. Розповідає, що в селі багато молоді. А з розваг — дискотека в кафе "У Вуса". Є ще сільський клуб, де теж влаштовують танці. Влітку, раз на тиждень, їх проводили на вуличному майданчику.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Роздягають до трусів, непотрібна армія і дідівщина – про що говорять призовники під військкоматами

- Діти наші їздять виступати в Краснокутськ і Харків. У клубі є танцювальний гурток, - продовжує Ольга. - Кожну суботу-неділю возимо дітей займатися. Там же преподають музику. У музей зранку ходим малювати - у художню студію. Це безплатно для жителів села організував староста. У школі теж є секції — баскетбол, футбол, волейбол. Раніше навчалося до тисячі дітей. Зараз — 210.

Автор: Ольга Стенько
  Продавчиня Ольга Несмашна живе в Пархомівці 8 років
Продавчиня Ольга Несмашна живе в Пархомівці 8 років

- Були ми Краснокутського району, а зараз стали Богодухівського. Децентралізацію як зробили — все ускладнилося. Якщо треба якісь документи, то треба їхати в Красний Кут (стара назва Краснокутська досі у вжитку серед мешканців району. Це центр ОТГ в яку увійшла Пархомівка - Gazeta.ua). Раньше все рішалось по місцю. З каждим годом все хуже і хуже стає жить в селі. Молодь їде на заробітки – в Польщу, Чехію. Хоча для багатьох робота ще є. Працює фірма "Славутич" — хлопці роблять на комбайнах, на тракторах. Є друге фермерське господарство, де 100 людей працюють. Хтось у клубі робить, магазинах, у школі. І в заводі щас є такі, шо зайняті. На слєдующий год підприємство працюватиме, посіють на полях буряк. Балакають, шо шукатимуть людей. Там добре платять. Так середня зарплата по селу шість тисяч, додає Ольга. Але в сезон жнив люди можуть отримувати і до 15 тис.

За магазином біля воріт одного з приватних будинків балакають четверо людей - молоді чоловік і жінка, мотоцикліст років 55 без шолома. Та господар дому, 42-річний Руслан.

- Яка можеть буть робота? Виживаєм. На заробітки їздять всі — у Полтаву, в Харків, Київ. У Польщу. Я пока дома. В огороді працюю, є трошки землі. Цукрозавод, кажуть, запустять. Так ті зарплати, що вони платили, вже людям не цікаві, - каже Руслан

- Мінімальні зарплати там, а остальне — в конверті, - вставляє своє слово чоловік на мотоциклі.

Автор: Ольга Стенько
  Що ближче до центру села, тим кращою стає дорога
Що ближче до центру села, тим кращою стає дорога

Кількість робочих місць скорочується через технічний прогрес, розповідають місцеві. Те, що раніше робили десятеро – тепер здатний виконати один.

- На городі щось посіяли, щось продали. І буде копійка. Он комбайн їде збирати в мене урожай. Вирощую сою, - показує на техніку Руслан.

Відкриває сині металеві ворота. Водій Андрій Кисленко вправно кермує комбайном Volvo. Акуратно проїжджає через двір до ділянки із соєю.

- Цьогоріч вродило погано – півтори тони з одного гектару, - зізнається хазяїн. - У мене тут городу 30 соток. Кілограм 400 сої має бути. Откинем сівину — 100 кілограм. І лишається чистого прибутку десь три тисячі (цього сезону середня закупівельна ціна на сою складає 10 тис. грн за тонну. - Gazeta.ua). Цього навіть на дрова не вистачить для опалення на місяць. Їх продають по 700 гривень за куб.

До Пархомівки немає жодного нормального проїзду. Кругом ями

Люди скаржаться на дороги в селі - до Пархомівки немає жодного нормального проїзду. Кругом ями. Асфальт, кажуть, розбиває не тільки техніка. Але й автобуси з туристами. Їх щодня по кілька їздить до музею.

- Правда, шось начали усілєнно зараз дорогу робить. Це не просто так. Точно, хтось їхатиме або шось нада. У нас просто так нічого тут не робиться, - хитає головою Руслан.

Автор: Ольга Стенько
  Ставок пов'язаний з територією заводу трубами
Ставок пов'язаний з територією заводу трубами

Цукрозавод розташований практично в центрі села, на схилі пагорба. Його високу блакитну трубу видно здалеку. Унизу, ззовні високого бетонного паркану — ставок. З нього беруть воду для миття та транспортування цукрового буряку до підприємства.

Прохідна для працівників - це двоповерхова сіра будівля. Виглядає безлюдною. Оголошення на скляних дверях сповіщає про карантин і обов'язковий масковий режим. Огороджена яскравими клумбами стоянка - порожня. З-за дерев на вулиці з'являється сірий позашляховик. Виходять чоловік та жінка — директор та секретар заводу.

Начальник — чорнявий чоловік років 40, спортивної статури. Спілкуватися відмовляється, просить його не фотографувати. Посилається на зайнятість.

Автор: Ольга Стенько
  Територія цукрового заводу
Територія цукрового заводу

- Мені ніколи з вами говорити, у мене машини в полі, жнива. На заводі нічого дивитися. Там старого нічого вже не залишилося, ми оновили обладнання, - промовляє та зникає всередині приміщень прохідної.

Собаки агресивні й можуть кинутися

Утім, дає "добро" на фотозйомку. Встигає сказати охоронцю, щоб той провів мене територією та показав "будинок Харитоненка". Охоронець не дуже охоче, але виконує розпорядження головного. Попереджає мене про собак — просить, щоб не робила зайвих рухів та не відставала. Мовляв, собаки агресивні й можуть кинутися. Сидять у будці, але не припнуті — вільно бігають територією.

З-за паркану униз до виробничих корпусів йде огороджена канава, яка нижче перетворюється на трубу а потім зникає в довгій галереї.

Автор: Ольга Стенько
  Канава, якою транспортують цукровий буряк з кагатного поля, проходить сільськими вулицами та територією заводу
Канава, якою транспортують цукровий буряк з кагатного поля, проходить сільськими вулицами та територією заводу

- По цій канаві пливе буряк. Воду по трубах беруть зі ставка, закачують наверх у відстійник. Буряк висипають в кагатну, б'ють водобоями і воно сюди пливе через вулицю. Канава закрита риштаком. Отут на території є соломо-ловушки. Буряк миється, попадає на вєса. Звідти на нарєзку, а потім на дифузію, - проводить екскурсію охоронець 50-річний Віталій, прізвище не називає.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Били людей - страшне дєло. Підпалювали. Ужас!" - як гітлерівці знищили Великі Липняги

Ліворуч, майже на краю заводської території з заростей садових дерев виглядає шиферний дах невеликого будинку з червоної цегли.

- Не знаю, чому його називають будинком Харитоненка. Отут колись жило руководство — директор, бухгалтер. Але то давно. А потом, як завод працював, тут общєжитіє було для работніков, - заходимо у блакитні ворота ліворуч на території.

Автор: Ольга Стенько
  Гостьовий будинок для сезонних робітників на території заводу називають "будинок Харитоненка"
Гостьовий будинок для сезонних робітників на території заводу називають "будинок Харитоненка"

Ще один житловий будинок знаходиться на протилежному краю заводу. Цегляна одноповерхівка ретельно побілена. У дворі оповита виноградом альтанка. Яблуні та багато квітів. У паркані дві хвіртки. Та, що веде на територію заводу — давно зачинена. Інша — на вулицю. Тут живуть колишні працівники, які колись отримали житло.

Найбільший і найвідоміший заводський гуртожиток розташований за територією заводу - через дорогу від прохідної. Тут у XIX ст. жили запрошені на цукрозавод спеціалісти.

У 1890 році там оселився інженер й фахівець цукроварної справи Северин Малевич. Був управителем на заводі. Приїхав із родиною — дружиною Людвигою та старшим сином, 11-річним Казимиром. Майбутній всесвітньовідомий художник-авангардист та основоположник супрематизму чи не вперше малював фарбами саме в Пархомівці.

Автор: Ольга Стенько
  У цьому будинку в 1890-1894 роках, ще підлітком, жив майбутній геній супрематизму Казимир Малевич. Будівлю називають у Пархомівці "дім Малевича"
У цьому будинку в 1890-1894 роках, ще підлітком, жив майбутній геній супрематизму Казимир Малевич. Будівлю називають у Пархомівці "дім Малевича"

Родина Малевичів прожила в селі 5 років. Юний Казимир закінчив у Пархомівці аграрну п'ятирічку. Северин Антонович бачив у синові продовжувача родинної справи. Та за 5 років стало ясно: Казимир обрав мистецтво. У заводському будинку розмальовував стіни.

Залишки дерев'яного мережива перетворилися на друзки. Дім перебуває в аварійному стані

У Пархомівці цей будинок так і називають: "дім Малевича". Він знаходиться перед церквою по вулиці Кооперативній. Колись білена двоповерхова споруда була щедро прикрашена дерев'яним оздобленням, фарбованим у блакитний колір. Нині побілка обвалилася, фарба облущилася, дошки та балки розтріскалися, а місцями і згнили. Від балкону залишилася аварійна платформа, дах поіржавів, а залишки дерев'яного мережива перетворилися на друзки. Дім перебуває в аварійному стані.

Одне з вікон фасаду на другому поверсі відчинено. З нього на вулицю звисає брудна, колись біла, фіранка. Мляво ворушиться від стрімкого осіннього вітру. До фасаду хтось із мешканців прибудував ґанок з червоної цегли.

Прибудови рясніють з протилежного боку споруди. Їх власники ніби змагаються: хто захопить більше площі, побудує просторіше та поставить парканів більше. У вікнах другого поверху подекуди вибиті шибки.

Автор: Ольга Стенько
  З боку двору "будинок Малевича" обліплений прибудовами та парканами
З боку двору "будинок Малевича" обліплений прибудовами та парканами

На спільному подвір'ї 15-річна Вікторія в домашньому одязі вивішує прання на просушку. Вітер розвіває її довге русяве волосся.

- У кожного тут своя квартира. Окремі входи. Як потрапити на другий поверх— не знаю. Там ще не так давно жили робітники, які приїжджали робити на завод. Типу гуртожитку. Там, кажуть, аварійний стан наверху, дах тече. На першому поверсі все нормально з будинком, - каже Вікторія.

У "будинку Малевича" працює магазин. Його ґанок розташований посередині фасаду. Металопластикові вікна оздоблені по периметру вагонкою.

Всередині на побілених стінах видно дерев'яні палі та балки. Власниця магазину пофарбувала їх у їдуче-фіолетовий колір.

- Всі їдуть і кажуть, які у нас дуже красиві ці колони. Раніше вони були сірі. На старовинній фотографії бачила тоже сірі. А мені понравився фіолєтовий цвєт, - каже 47-річна Ольга Федоренко.

Розповідає, що туристи бувають часто. Фотографуються, розпитують про Малевича.

Автор: Ольга Стенько
  Власниця магазина Ольга Федоренко опікується, як може, "будинком Малевича"
Власниця магазина Ольга Федоренко опікується, як може, "будинком Малевича"

- Я їх у музей відправляю. Бо про цей будинок і Малевича нічого не знаю, - каже Ольга. - Завод не працює, роботи немає, з торгівлею глухо. Якби не музей - ніхто і не їздив би сюди. Ото туристи зайдуть, водички куплять іногда. А то й нічого — прийшли, сфотографувалися та поїхали.

З підсобки виходить жінка років 50 зі слідами борошна на руках. Обтрушує його об зелений синтетичний фартух.

Як треба добиратися до родичів — хоть вєртольот визивай

- Нічого більше у нас тут цікавого немає. Бур'янами все заросло. Сполучення ніякого. Автобус у Красний Кут проїжджає тричі на тиждень. А так часники возять, таксисти. До внучки їздила первого числа за 200 гривень, - жінка розмовляє емоційно, спершись ліктями на холодильник із морозивом. Не називається. - На Харків якщо добираться, то з пересадкою в Краснокутську. Ні на Полтаву, ні на Охтирку (містечко в Сумській області, в 30 км) немає транспорту. Як треба добиратися до родичів, то хоть вєртольот визивай. Даже до Котельви (селище міського типу на Полтавщині, в 20 км від Пархомівки) не доїдеш.

Жінки скаржаться, що село занепадає. Дощенту розібрали старий клуб, тепер на тому місці смітник. Неподалік музею — розвалини старої лікарні.

- До нас приїжджала Світлична (Юлія Світлична — колишня голова Харківської ОДА, нардеп IX скликання. - Gazeta.ua), я звернулася до неї. Вона пообіцяла, що виділять гроші на реставрацію будинку. У місцевій газеті "Промінь" написали, що облдержадміністрація виділить мільйон з чєм-то на реставрацію. Так по селу вже почали говорить, шо Федоренчиха за той мільйон з чєм-то продає магазин, - каже власниця.

Автор: Ольга Стенько
  Будинок давно і сильно потребує реконструкції, натомість на нього повісили плакат, шо тут колись жив Казимир Малевич
Будинок давно і сильно потребує реконструкції, натомість на нього повісили плакат, шо тут колись жив Казимир Малевич

Збирається найближчим часом поїхати до Краснокутська та звернутися до голови громади Ірини Карабут і розпитати - де ділися обіцяні гроші. Ольга сподівається, що коштів вистачить укріпити фасад, оновити дерев'яні декоративні елементи та відремонтувати ґанок і дах.

Пропонує показати плачевний стан будівлі зсередини.

- Увесь фасад я держу за свій щьот. Но не могу на другий етаж полізти. Просила завод, щоб обновили дерево. Вони ж можуть обробити фрезою, замінити налічники. Хай би мужики заштукатурили. То не так і багато грошей. Та нікому крім мене не нада, - розповідає, піднімаючись на ґанок.

Цегляні сходи покришилися, провалилися бетонні плити. У заглибинах, що утворилися, валяються старі пластикові пляшки. За вхідними дверима у під'їзд — такий же стан підлоги.

- Ось у мене тут виходять вікна квартири. Я прописана,але не проживаю. Єдина намагаюся хоч якось утримувати цей будинок і єдина кому не дають приватизуватися. Вже все у всіх приватизовано а мені не дозволяють, - жаліється жінка. - Хотя я зробила документи на все це зданіє. Відкривала лікеро-водочний отдєл в магазині, треба було план зробити. І все - своїм коштом. А тепер не дають мені мою квартиру приватизувати.

Автор: Ольга Стенько
  Металеві сходи на другий поверх "будинку Малевича"
Металеві сходи на другий поверх "будинку Малевича"

На другий поверх ведуть литі металеві сходи, прикрашені віньєтками. Колись вони були сірі і мали металеві поручні. Зараз фарба стерлася, а про перила натякають хіба кріплення.

Кімнати схожі на звалище: купи брудних пакетів, пляшок і банок, між ними старі відра, підставлені під дірки в даху

Ольга довго намагається відкрити двері однієї з квартир. Не розуміє, що відбувається - замку не було, але в щілину видно, що двері зсередини закриті на гачок. Тонкою гілочкою піддіває його. Заходимо в кімнату і бачимо, що до гачку прив'язана нитка, пропущена в розбите скло над дверима. Крючок можна закривати-відкривати стоячи на вулиці.

Кімнати схожі на звалище: купи брудних пакетів, пляшок і банок, між ними старі відра, підставлені під дірки в даху. Залишки меблів, одягу та посуду - покриті товстим шаром бруду. Шибки вибиті, шурхотять на протязі рештки поліетиленової плівки. Зі стін звисають паперові шпалери, з-під тиньку стирчить дранка.

Автор: Ольга Стенько
  Вікно в одній з закинутих квартир на другому поверсі "будинку Малевича"
Вікно в одній з закинутих квартир на другому поверсі "будинку Малевича"

Монументально виглядають колони та балки, на яких тримається будинок. А ще — крокви на горищі. Заглянути під дах дає можливість невисока дерев'яна драбина, приставлена до стіни в одній із квартир. Ставши на верхній щабель, витягую вверх руку з телефоном і фотографую. Спалах вихоплює навалений мотлох. В об'єктив потрапляє і стара дитяча колиска.

- Там з іншого боку, на горищі, рисунки збереглися на стіні. Картини. То ще поміщикам хтось малював. Но туди йти треба. Або заходити з іншої половини, а в мене ключа немає, - каже Ольга Федоренко.

Автор: Ольга Стенько
  На другому поверсі "будинку Малевича" закинуті квартири перетворилися на звалища. Зі стін звисають шпалери, тиньк обвалюється, під дірки в даху, з якого тече в дощ, підставлені старі відра
На другому поверсі "будинку Малевича" закинуті квартири перетворилися на звалища. Зі стін звисають шпалери, тиньк обвалюється, під дірки в даху, з якого тече в дощ, підставлені старі відра

Пархомівський художньо-історичний музей розташований в двоповерховому будинку- "палаццо", зведеному наприкінці ХVІІІ століття графом Іваном Подгорічані. Садиба у флорентійському стилі переходила з рук у руки, поки її не придбала родина цукрозаводчиків. Після революції 1917 року, коли садибу Харитоненків націоналізували, в панському будинку влаштували заводоуправління. Згодом тм створили один з найкращих сільських музеїв України.

- Музею 66 років. Ідея створення належить учителю Пархомівської середньої школи Опанасу Луньову. До села приїхав у 1945 році, щоб викладати історію, - розповідає старша наукова співробітниця музею Оксана Євгенівна Жадан, 49 років. - За деякий час запропонував дітям в одному з класів - відкрити шкільний історико-художній музей. Вважав, що учням потрібно знати історію свого краю. Школярам сподобалася ідея. Приносили всілякі речі, що могли мати яку-небудь цінність: рушники, народний одяг, предмети побуту. Панас Федорович додав із власної колекції ікони.

Музею 66 років. Ідея створення належить учителю Пархомівської середньої школи

Згодом у вчителя виникла ідея створити щось більш масштабне. Шкільний історичний гурток перейменовують у мистецтвознавчий клуб "Райдуга". Там вивчають історію мистецтв, пишуть листи художникам і у великі музеї СРСР. Просять допомоги у створенні сільського художнього музею. Першими на прохання відгукнулися харківські художники і подарували музею 55 робіт. Сталося це у 1955 році.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Не думала, что россы и малороссы могут прийти к такому" - як росіяни скупили хати на Полтавщині та їздять відпочивати

Спочатку художній музей розташовувався у невеликій сільській хаті. Його історія облетіла усю країну і стала настільки популярна, що про музей вирішили зняти фільм. Та кіношники стикнулися з проблемою - сільська хата виглядала не презентабельно. У пошуках приміщення, де б можна було розмістити картини для зйомок фільму, натрапили на будівлю контори цукрозаводу. Вона займала другий поверх, а перший пустував. От у його восьми кімнатах і розвісили картини.

Автор: Ольга Стенько
  Старша наукова співробітниця музею Оксана Жадан
Старша наукова співробітниця музею Оксана Жадан

Після зйомок Опанас Луньов відмовився розбирати експозицію та наполіг, щоб приміщення передали музею. Коли неподалік побудували нове заводоуправління, будівля повністю перейшла у розпорядження закладу.

Написав листа Пікассо з вибаченнями

- Панас Луньов неодноразово зустрічався з Іллею Еренбургом (російський письменник, публіцист. - Gazeta.ua), який особисто був знайомий з Пабло Пікассо, - продовжує Оксана Євгенівна. - Еренбург багато подорожував за кордоном. Звідти привозив пархомівським дітям шикарні подарунки — альбоми з кольоровими репродукціями. І нібито він сам написав листа Пікассо з вибаченнями. Мовляв, його подарунки передарував дітям у Пархомівку. Мова про дві роботи: портрет Фредеріка Жоліо Кюрі і автолітографія "Голуб з гілкою маслини". А от кераміку Пікассо подарував Московський музей образотворчих мистецтв імені Пушкіна. У нього була серія таких робіт. У нас є таріль "Пориначі" - біла із чорними силуетами, а існує ще чорна із білими фігурами.

Автор: Ольга Стенько
  У Пархомівському музеї зберігаються чотири работи французького художника Пабло Пікассо
У Пархомівському музеї зберігаються чотири работи французького художника Пабло Пікассо

В експозиції багато творів, підписаних "невідомий художник", "портрет невідомого".

- Картини з такими підписами і прийшли. Віднайти ім'я — дуже складно у фінансовому плані. До нас приїжджали неодноразово фахівці і казали що, можна вийти авторство. Та ми ставимо перед собою головну задачу — зберегти ці твори. Не всі картини безіменні. Наприклад, є "Портрет дівчинки" Фердинанда Бола, який був кращим учнем Рембрандта.

Картини з Пархомівки періодично подорожують на виставки до інших музеїв України. Так, нещодавно повернулися твори Кандинського і Малевича.

Раніше в українських музеях експонувалися плакати часів Першої світової війни. В запасниках пархоміського - є плакати Альфонса Мухи, Леоніда Пастернака, авторські ескізи костюмів Володимира Маяковського до його до соціально-побутової п'єси "Містерія-буфф".

Пархомівський художньо-історичний музей розташований в колишньому особняку цукрозаводчика Харитоненка. В радянські роки тут було заводоуправління
Фото: Ольга Стенько
Зала Західноєвропейського мистецтва в Пархомівському художньо-історичному музеї
Зала Східноєвропейського мистецтва в Пархомівському художньо-історичному музеї
Експозиційна зала Пархомівського художньо-історичного музею
Експозиційна зала Пархомівського художньо-історичного музею

Постійна експозиція музею поділена на зали: іконопису, де найдавнішим експонатом є плащаниця "Покладання до гробу", датована ХVІІ століттям, Західноєвропейського мистецтва XVII-XX століття. На вітринах зали Західноєвропейського фарфору можна знайти тендітні фігурки балерин у мереживних фарфорових пачках та тарілі родом з Мейсена. У залі східного мистецтва з музейної вітрини уважно дивиться бюст єгипетської цариці Нефертіті, подарований Дрезденською художньою галереєю.

Загальна фотозйомка в музеї дозволена. Але за неї треба заплатити. Дозвіл коштує 50 грн

Колекція Східноєвропейського мистецтва XVIII-XX століть (у музеї ця експозиція називається залою вітчизняного мистецтва XVIII-XX століть) розмістилася у трьох залах. Тут можна побачити живописні та графічні роботи Шишкіна, Рєпіна, Архіпова. Деякі твори більшість часу накриті покривалами зі щільної лляної тканини — графічні малюнки під дією яскравого сонячного світла вигорають.

Загальна фотозйомка в музеї дозволена. Але за неї треба заплатити. Дозвіл коштує 50 грн. Відвідувач отримує бейдж "Фото" на шлейці. Це додаткова послуга. Вхідний квиток для дорослого коштує 20 грн, дитячий та для пільговиків — 10 грн.

Усього в фондах музею понад сім тисяч художніх творів. З них постійно експонується близько тисячі. Інші зберігаються в спеціальних сховищах — без світла, зі сталою температурою і вологістю. І під надійною охороною.

Автор: Ольга Стенько
  Пархомівський художньо-історичний музей - один з найкращих сільських музеїв в Україні
Пархомівський художньо-історичний музей - один з найкращих сільських музеїв в Україні

ОХОРОНЦЕВІ ВИСТРЕЛИЛИ У ГОЛОВУ

Пархоміський художньо історичний музей двічі намагалися пограбувати, розповідає Оксана Жадан.

- У 1984 році був випадок. Знаю з переказів, бо тоді тут не жила, - каже пані Ольга. - Тоді зрізали решітки, проникли в приміщення і викрали декілька робіт. Знайшли тільки ікону — в якомусь студентському гуртожитку Харкова. Другий напад стався у 2007 році під вечір. Якраз збиралися музей закривати. Охоронець дістав важке поранення. Лікарі врятували його, але через став інвалідом, прожив десять років. Не так давно помер.

За даними ЗМІ, спроба пограбування сталася близько 16:40 у п'ятницю 26 жовтня 2007 року. Двоє чоловіків зайшли до музею як відвідувачі. В одному із залів несподівано зняли зі стіни дві картини. Як потім з'ясувалося, це була гравюра за мотивами картини Рембрандта "Портрет равина" — не оригінал, як багато хто думає, а копія. Та копія картини Антоніо Ван Дейка, виконана в техніці пастель. Один з охоронців музею намагався завадити втечі викрадачів. Та ті застосували вогнепальну зброю і важко поранили співробітника в голову. Куля пошкодила око. Тікаючи, злодії покинули викрадені картини.

Куля пошкодила око

Інший охоронець стріляв у злочинців та поранив обох. Попри це, їм вдалося втекти на автомобілі Ford. Пізніше міліція знайшла це авто спаленим у лісопосадці неподалік селища Опішня на Полтавщині — в 50 км від музею. Правоохоронцям вдалося не лише встановити особи зловмисників, але й знайти та затримати їх. Один виявився мешканцем міста Соледар Донецької області, інший — уродженець Полтавщини. Обидва вже мали кримінальне минуле. Говорили і про третього спільника, але слідству не вдалося його встановити. Зловмисників засудили до позбавлення волі: киянин отримав термін 8 років, донбасівець – 14.

Після цієї спроби пограбування говорили, що Пархомівський музей має низький ступінь захисту, тому буцімто треба перевезти всі цінні експонати до Харківського художнього музею — саме його філіалом є сільський. Однак, знайшли інше рішення: посилили безпеку в Пархомівці. Зараз тут сучасна система сигналізації. А охоронці більше стежать за дотриманням відвідувачами правил музею.

ЗАВОД КУПИЛИ ЗА ПОНАД ПІВТОРА МІЛЬЙОНА ДОЛАРІВ

Цукрозавод у Пархомівці заснований у 1872 році. 1918-го економію Харитоненка націоналізували. Утворили радгосп.

Цукровий буряк вирощували на радгоспних землях. Це скорочувало відстань транспортування і буквально з полів коренеплод напряму везли на переробку. З 1932 року в радгоспі почали відгодовувати худобу відходами цукрового виробництва — жмихом.

Підприємство фактично було знищене

Підприємство фактично було знищене за німецької окупації, відновлено після закінчення війни, повністю реконструйоване у 1960-му. Тут постійно працювали 200 людей, в період цукроваріння (осінь — зима) кількість сезонних робітників збільшували до 600. За рік виробляли понад 17 тис. т цукру.

У 1995-му завод був приватизований, а за дев'ять років оголошений банкрутом. З 2005-го новий власник, компанія "Сінтал-Д", відновила роботу підприємства. Та 18 жовтня 2009 року, в період переробки нового врожаю - на заводі сталася надзвичайна ситуація. Разом з газом по трубам для опалення закачали нафту. В аварійному режимі зупинили виробництво, підприємство працювало як склад.

У 2012-му Пархомівський цукровий завод за $1,7 млн купила компанія "Цукровик-Агро". Пропрацювавши шість років, завод зупинився.

3 100

людей проживає у Пархомівці, каже староста села 44-річний Євген Сілін. Площа населеного пункту – 10,7 кв. км.

Зараз ви читаєте новину «"Яка може буть робота? Виживаєм" - як живе знаменита Пархомівка, куди їздять дивитися на Пікассо і Малевича». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі