"Нас двічі вивозили на розстріл. Це звірі!" – як харків'янин тиждень виживав у полоні в росіян

5

Тиждень у російському полоні провів 80-річний Василь Островерх із Харкова. У цей час його допитували та двічі імітували страту. Відпустили, коли в чоловіка різко погіршилося здоров'я. Він пішки повертався з полону в бік дому та підірвався на одній із мін, отримав поранення.

Василь Олексійович родом із села Дергачі, але останні 50 років жив у Харкові. З міста їздив на дачу в Руські Тишки неподалік першої столиці. Працював там охоронцем і електриком дачного товариства. Туди до нього і прийшли російські окупанти 20 березня. Того дня Островерх відзначав 80-річчя.

Чоловік погодився розповісти історію Gazeta.ua.

Спілкуємося в кімнаті гуртожитку одного із селищ, куди Островерх із дружиною приїхав у квітні, рятуючись від обстрілів. Розповідати про полон Василеві Олексійовичу важко. Спочатку він щільно закриває очі та намагається стримати сльози, потім його плечі беззвучно здригаються. Тільки після цього опановує себе та починає розповідь.

Нас залишилося 16 людей. Не встигли виїхати. Я лишився в охороні. У мене будинок, троє собак. 24 числа (лютого. – Gazeta.ua) нас одразу ж обстріляли. Не випускали ані наші, ані росіяни. Вони перебували у штабі в Липцях (сусідне село. – Gazeta.ua).

Дня за два приїхав один на бронетранспортері. Подивився, з деякими людьми поговорив. Ще за пару днів приїхав спецназ (російський. – Gazeta.ua): хлопці потужні. Дві людини на броньованому автомобілі. У них екіпірування таке було, що я й не бачив. Автомати з оптичним прицілом.

 

Вони прийшли й питають: "Що це у вас таке?" Я маю антени. Говорю їм, що радіолюбитель. Попросили подивитися. Один зайшов, на апаратуру глянув, щось записав. А другий каже: "Запеленгуй це місце". Все подивилися, все зробили, а потім культурно: "Дякую, вибачте". І поїхали. Жодних проблем не було.

Ще за кілька днів приїхали інші. Чоловік шість. Один, думаю, офіцер був. Зайшли: "Ці антени треба прибрати. Швидше збирайте!" Винесли мою апаратуру. Поставили біля будинку: "Це треба знищити". Кажу: "Ну як, я такі гроші заплатив за це! 3 тисячі доларів". Хлопець один і каже: "Ти сховай, а ми скажемо, що знищили".

Коли вони йшли, то один спитав: "Чи є їжа?" А ми вже кілька днів сиділи, нічого не працювало, запаси добігали кінця. Я сказав, що майже нічого немає і взяти немає де. Він дістав чотири шоколадки, дав мені. Сказав, що ввечері привезе їсти. Але так і не приїхав.

За кілька днів на іншу вулицю машина приїхала. Виходжу надвір – стоять двоє. А за хвірткою – п'ять чоловік: "Так, діду, збирайся, підеш із нами". Зачинив я двері, вони повели мене до сусідньої вулиці. Привели ще одного хлопця. Молодий, айтішник.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Зустрічає Чечня, кадировці. Бородаті, брудні, жорстокі" – як тікають люди з окупованого Токмака

Вони (росіяни. – Gazeta.ua) всі будинки порозкривали. Шукали того, хто наводить. А в цього хлопця сусід займався авіамоделюванням і ще мав дрон. І коли перевіряли будинок сусіда, цей хлопець каже: "Не ламайте йому двері, у мене ключ є". Вони туди зайшли, побачили дрон і хлопця забрали.

 

Нас двох повезли до Липців. Посадили до камер. Мене забрали на допит. Їх було вісім осіб. Забрали всі документи: паспорт, дозвіл на радіостанцію, телефон. Почав один гортати мій телефон. "О подивіться, яка у нього пенсія! Де таку заробив?" Кажу, що пенсію ж даремно не дають. У мене 8 із чимось тисяч. Я працював у фірмі з ремонту ліфтів і за сумісництвом – електриком у ЖЕКу.

Коли дізнався, що моя апаратура коштує 3 тисячі доларів, сказав, що краще б я за ці гроші дружину шубу купив. "Ви міркуєте так, як моя дружина", – відповів. А вони всі як, засміються!

Один, із невеликою борідкою, схожий на осетина, спитав, із ким я працював. Сказав, що працював з усім світом: у світі більше 350 країн і територій, з них я працював із 300-ми. Запитали, якою мовою – сказав, що англійською. Він раз і питання мені англійською. Не пам'ятаю, що спитав, але я нормально відповів. А потім старший ще щось питав. І в кінці сказав: "Добре з ним все ясно, відводьте його". І мене відвели до камери. Не били.

Після мене допитували того хлопця. А в нього мати в нашій 8-й лікарні управляє кардіологією. Я не чув, як його допитували. Десь за годину приводять до камери, а він тримається за щоку. Я спитав, чи його били. Сказав, що вдарили. Нас тримали три доби чи близько того. Годували – тим самим, що й солдат.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Стегенце на людину й нуль виплат: як тисячі переселенців із Харкова будують життя заново

Вивозили нас двічі на розстріл. У бік Руської Лозової. У полі рови викопані екскаватором. Мабуть, у цих траншеях ховали солдатів. Там ходили якісь дві жінки в цивільному. У мене очі були зав'язані – замотані скотчем. Я коли ішов, то намагався його підняти й подивитися, що там. А він (конвоїр. - Gazeta.ua) мене по руках бив: "Ноги прострілю!" Ми постояли і нас відвезли назад.

 

Коли вдруге вивезли, то цього хлопця, що зі мною сидів, посадили в іншу машину. Мене повезли назад. Я почув, як їхня машина проїхала метрів 50-70, а потім стала. Почув три постріли. Подумав, що це все.

Його довго шукали. Виявляється, відвезли до Білгорода. Хоча всі вважали мертвим.

Мене посадили до іншої камери. Після обіду привели ще двох хлопців. Місцеві: один із Борщової, а інший із Черкаських Тишків. Наглядачі довго не випускали до туалету. Потім чуємо розмову. Питав хтось, чи нас годували. За пів години принесли банку паштету, пів буханки хліба, сало. Пізніше принесли кожному по пакету солдатської їжі. Ніхто її не їв. Як подушки використовували.

У мене була проблема зі здоров'ям. Запалилася простата. Весь час просився в туалет, а вони лаялися, що їх турбую. Я попросив лікаря. Мене відвели до медсанчастини. Там лікар допоміг: зробив укол, поставив катетер.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Життя в підземеллі, літаки від яких усе здригалося і "батюшка Путін" у росіян: як Харків оговтується після жорстоких обстрілів

Вранці прийшли до нас. Сказали: "Ви вільні, збирайтеся". Нас вивели на трасу та відпустили. Провів у їхній в'язниці шість діб.

Ідемо трасою – стріляють і над головою все летить. А пацани не звертають на це уваги. Та і я не звертаю. Шоковий стан. Дійшли до Борщової. Хлопець один звернув, а ми пішли далі. До Руських Тишків кілометрів 12. Той далі пішов, а я повернув – на дачу до себе хотів зайти. Взяти бодай якийсь документ.

Хотів зрізати шлях через сосновий лісок на розі. Тільки-но почав повертати – дивлюся, хлопець якийсь, солдат (російський. – Gazeta.ua). Я йому пояснив, звідки й куди йду. Він сказав: "Там усе заміновано". Довелося йти через село. Підходжу до гори, де в мене дача – дивлюся, машина їхня стоїть біля зупинки. Я притулився до паркана. Щоб мене не було видно. Машина поїхала, я швиденько підвівся. Наші зустріли добре.

 

Ніч я переспав і пішов до Харкова – в лікарню. Але вже не центральною, а іншою дорогою. Наприкінці Черкаських Тишків є поворот на дорогу й там міст через річку. Його, мабуть, обстрілювали. Дивлюся – два хлопці стоять (російські солдати. – Gazeta.ua). Пояснив їм, що до лікарні йду до Харкова. Сказали, що далі поки що не можна: "Коли можна буде, ми тобі скажемо". Постів, напевно, п'ять пройшов їх – пропускали.

Найстрашніші, хто були – з ЛНР. Ті, що возили на розстріл. Це звірі! Казали: "Ви нас гнобили вісім років. Тепер ми вас гнобитимемо. Харків рознесемо!"

Посидів з одними (на посту. – Gazeta.ua). Одному 20 років, іншому 21. Один хлопець звідкись із Ленінградської області, інший – із Новгородської. Запитав у них, як сюди потрапили. Сказали, що уклали контракти на рік, платять їм 30 тисяч (рублів. – Gazeta.ua). Розповіли, що йдуть на війну, бо немає в них взагалі іншої роботи.

У Циркунах навпроти церкви звернув – пішов не трасою, а доріжкою над будинками. Тільки-но почав йти – якийсь вибух був поряд і мене поранило. Напевно, було заміновано. Глянув – черевик розірваний і кров іде. Але я пішов далі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ракета, на свиню похожа, летіла і впала на будинок!" – покинуту родиною харків'янку дивом урятували з-під обстрілів

Спустився вниз, а там вириті глибокі канави метрів зо три (шириною. – Gazeta.ua), і в одній вода біжить. Перейти – ніяк. Знайшов звалене дерево, яке бобри перегризли, по ньому потихеньку й перебрався. Вийшов на окружну дорогу. Піднявся трохи вище, до соснового ліска, де добре видно. Вирішив піти через Данилівку.

Тільки-но підійшов до лісу, чую два постріли. У повітря. Зробив кілька кроків – знову стріляють. Обернувся – нікого. Запитав голосно "Що мені робити?" Придивився – два хлопці з лісу мені махають. Мовляв, іди сюди.

 

Це наші були. Я підійшов, вони мене схопили. Заштовхали до гаража біля одного з дачних будиночків. Обшукали. Пояснив їм, звідки йду й що мені потрібно до лікарні. Зателефонували до штабу десь на Північній Салтівці. Там сказали: "Везіть його сюди". Посадили мене в "Жигулі" та повезли.

Мені сказали чекати на якогось спортсмена. Це кличка була, мабуть. Тут ще якийсь хлопець підійшов. Крутився поряд. Ну я йому й говорю: "Шкода, що стільки хлопців гине з обох боків". І він як причепився: "Тобі шкода їх? Подивися, що вони наробили! Вони нас вбивають, а тобі шкода?!" Після цього я мовчав. Як прийшов "Спортсмен", то сказав йому, що мене з полону відпустили, йду до лікарні. Він попросив документи – я дав йому свої права.

Він сходив, перезняв документи. А потім приходить і каже: "Ходімо". Я думав, мене знову допитуватимуть і посадять. А він вивів мене на Академіка Павлова. Сказав, куди йти. На посту біля метро треба було доповісти, що я від них іду – для того, щоб мене пропустили.

Вже починало темніти. Глянув довкола, а там все розбито (харківський масив Північна Салтівка з перших днів війни найбільше страждає від обстрілів. – Gazeta.ua). Я ж не знав! Мені навіть захотілося повернутися і вибачитися перед тим хлопцем.

Зараз я вже бачив по телевізору, що росіяни роблять. Окупанти! Але тоді не розумів. У нас світла не було. Жодні новини не доходили.

×