— Ближче до траси жила родина Попових. У них було троє дітей. Чоловік помер від голоду. Тіло закутали в покривало, поклали на сани й повезли до кладовища. Закопали під залізницею. Навіть бугорка не залишили, — розповідає 97-річна Віра Квят із Копилів, що за 9 км від Полтави. На початку Голодомору їй було 11 років.
Копили розташовані понад трасою Київ-Харків. Будинок Віри Миколаївни — один із перших на вул. Харківській. Двір огороджений зеленою сіткою. Зустрічає 71-річна Раїса Таран, донька господині. Проводить до порогу асфальтованою доріжкою. Об ноги треться руда кішка Маркіза.
— Мама хворіє. Півроку тому зламала шийку бедра, досі в ліжку. Я її доглядаю, — каже тихо Раїса Омарівна.
За невеликою кухнею — спальня Віри Квят. Вона визирає з-під ковдри. Обличчя худе, із запалими щоками. У вухах блищать золоті сережки. Сиве волосся зв'язала у ґулю на маківці.
— 1932-й зустрічали вчотирьох — батьки, я й молодша на сім років сестра Катя, — піднімається вище на подушках. — Ще одна 3-річна сестра померла 1929-го від дизентерії. 1932 року заховали у погріб два мішки картоплі, щоб було на юшку. Мама насолила макітру помідорів, назбирали бурячків десятки зо два і декілька капустин. У жовтні прийшли в хату двоє комсомольців — комнезамів. Одного називали Кулибаба, імені не пам'ятаю. Другий — старший за мене на сім років Фєдя Гранько. Кажуть мамі: "Відкрий погріб". Пересипали у відро помідори з картоплею й понесли.
Батько працював головним кондуктором на залізниці й отримував пайок — щодня давали 1,4 кілограма хліба на родину. Також квасець сушили, груші-дички збирали. Якось виживали.
Перед Новим роком поміняли золоту цепочку на 3 кілограми борошна — в Полтаві біля театру Гоголя в будинку, де торгували іноземці. Мама насипала борошна в тарілку, щоб зробити затірку. Остальне тато заховав у димохід. Прийшли Фєдя й Кулибаба: "Галько, вареники став на стіл". Мама відповіла: "Які вареники! У хазяїна ноги опухли". Комсомольці перерили все в домі, таки знайшли запас у димоході. Батьки дуже плакали.
Мама купляла пшоно, варила рідку кашу й розливала по тарілках. Як застигне — виходив пиріг "Пшоняник". Складала в корзину і несла продавати у Полтаву.
Я навчалась у третьому класі навпроти ринку. Бачила трупи. Запам'ятала жінку в зеленій спідниці. Мабуть, циганка. Тіло лежало на землі. Маленька дитина лізла в пазуху й біля матері упала намертво, — у Віри Миколаївни виступають сльози. — Трупи закинули на машину. Вивезли під Полтаву у село Макухівка. Зараз на тому місці велике сміттєзвалище.
Поїхали до тата на роботу. Він заховав мені за пазуху хліб. Назустріч йшла Вєрка Тупирка із сусідніх Терешок. Кинулася витягувати. Покусала мені руки, слина котилася, як у сумашедшої. Люди розняли.
Розмову перериває радіо. Диктор розповідає про погоду.
— Ледь не забула розказати найстрашніше, — говорить Віра Миколаївна після паузи. — Діти пропадали. На вулиці Панянки стояв будинок, в який заманювали дітей. Ходили слухи, що їх ловили, убивали. Кістки викидали в яму у дворі, а м'ясо продавали на базарі на вулиці Пролетарській. З нього робили котлети. Зрештою господарів викрили. Хату розібрали, зрівняли із землею і засипали піском.
Весною батько сказав до мами: "Дай сапу і кошолку, піду за їжею". Приніс із річки ракушок. Ми засмажили. Носив їх усю весну. Життя почало відновлюватися.
5 
Коментарі